Життя з присмаком сатири

Основоположник діалектного гумору використовував сім псевдонімів. ви знали про це? Родом він не з Коломиї, хоча досить довго тут живе. Наше невеличке містечко видається гумористові затишним і вигідним, хоч він бачив Лондон, Нью-Йорк та чимало привабливих, сповнених життя,  міст.

Микола Савчук відомий своїми гуморесками далеко поза межами Коломиї. Не всі знають про те, що родом він із Великого Ключева. Ми поспілкувалися з паном Миколою не тільки про гумор та те, як він з’явився у його житті, а ще й про журналістську діяльність та чому призупинилася робота єдиного музею сатири в Україні, який створив Савчук. Усе це тільки вершинка айсберга того, що ви знайдете у нашому наступному діалозі.

“Періодично буваю журналістом”

– Як саме гумор з’явився у вашому житті?

– Думаю, шукати витоки треба десь в дитинстві чи юності, в тому середовищі, де я жив. Це Великий Ключів.   

Треба сказати, що в селі завжди всі любили гумор, веселих людей, які були гарними оповідачами, могли забавити за столом чи навіть демонстрували комедійні сценки. Такою людиною була моя прабабця Олена. Свого часу вона була відомою писанкаркою. За зростом була невелика. Казала, що вона не жінка, а лише півжінки. Любила жартувати,  знала безліч співанок жартівливих, могла випити. Прожила під 100 років. Взагалі, майже всі сусіди, незважаючи на трагічну долю нашого народу, мали той гумористичний стержень.

Усе це в сукупності, а  ще різні книжки й фільми-комедії, стали підґрунтям того, що я почав виявляти в себе такий талант. Хоча спочатку я позиціонував себе як поет-лірик.

За спеціальністю Ви журналіст. Чи  займаєтесь журналістикою зараз?

– Я за фахом журналіст і періодично ним буваю: деколи пишу публіцистичні статті, а також неперіодично від 1995 р. видаю гумористично-сатиричну газету «Патилько»  (вже побачили світ 83 випуски ).

– Коли Ви почали займатись гумористичною діяльністю?

Рушив свій архів і знайшов свою першу гумореску про бійку. Вона була написана у 1979 році, в армії. Я забув про неї. Це була легенька гумореска, написана простою літературною мовою, не діалектом, але перша спроба була.

“Коли я вперше опублікував гумореску говіркою, то частина людей не знали, як це читати. Це була така маленька бомба”

-До речі, про діалект. Як на мене, він надає особливості вашим творам. Чи всі її розуміють?

– Почнемо з того, що я був основоположником діалектного гумору на письмі і на сцені. Це додає мені гонору. Знаєте, як до цього додумався? Я грав багато весіль, а це була народна стихія – фольклор і т. д. І  надумав, що можна написати в такій формі.

Коли я вперше опублікував гумореску, написану говіркою, то частина людей не знали, як це читати і як можна таке писати: хтось плескав і захоплювався, а дехто обурювався. Але це була така маленька бомба.  

Мені казали, що це ризик, бо не всюди будуть розуміти мене, тільки тут, у нас. У діалекті є  багато слів, яких немає у літературній мові, і вони значно цікавіші. Наприклад, слово «іти» – літературне, всі його розуміють. Іти можна по-різному: шкандибати, сновигати, дибуляти, летіти і так далі. Кожна мова живиться діалектами.

У мене є гумореска «Гуцульський суд», написана такою ядерною верховинською говіркою. Я вирішив прочитати її  на концерті у Рівному. Читав її з острахом, але публіка реготала. Тобто це має свої переваги і недоліки, і в кожному разі це цікаво.

– Чи допомагає гумор у вирішенні якихось життєвих ситуацій?

– Я не думаю, що гумор щось вирішує. Хіба що завдяки гумору в мене багато шанувальників, приятелів  чи просто знайомих, які можуть сказати добре слово, а то й чимось допомогти.

– Ваші гуморески виходять в різному форматі. Це були віршовані й прозові гуморески, коломийки, пісні-шляґер. Що із цього подобається найбільше, і чи є якийсь улюблений твір?

Мої улюблені – це іронічні вірші. Їх, на жаль,  в українській літературі дуже мало. А ще є різні дрібні жанри, тобто те, що невеличке за текстом, але дуже містке. Незважаючи на те, що українську мову завжди принижували і нищили, наш народ свого часу був дуже мовно розвинений і творив блискучі слова, пісні, прислів’я й приказки. Наприклад, коломийки: короткі, але у двох рядках можна прочитати дуже багато, і це легко запам`ятати.

– Є декілька смішних оповідок, які вийшли під псевдонімом Пилип Задюґаний з-під Коломиї. Як народився цей псевдонім?

Псевдоніми – це давня літературна традиція. Письменники брали псевдоніми, і я дуже шкодую, що не обрав собі сценічний псевдонім, це треба було зробити одразу, як тільки почав виходити на сцену. В мене є газетні псевдоніми і є гумористичні.

Щодо  Пилипа, то його я взяв на початку 90-х років. У нашій діалектній говірці є таке слово як «дюґати», воно означає нахабно штовхати. Задюґаний – це ніби такий відсталий, забитий  чоловік, тоталітарного суспільства, який починає відкриватись під впливом обставин, що з’явилися у демократичному суспільстві. З’ясувалося, що не такий то вже й дурний Пилип Задюґаний, як про нього думають, і навіть розумно аналізує та оцінює різні життєві справи.

Під цим псевдонімом я дебютував на сторінках «Вісник Коломиї», пізніше «Галичина», «Молодь України», потім почали передруковувати інші часописи і навіть газети нашої діаспори.

-Як щодо інших псевдонімів?

-Я мав газетні псевдоніми, наприклад, Ярема Бандурка, Василь Ключар, Микола Василів, Себастіян Абетка, Нестор Бібліо та інші.

– Яка кількість ваших творів?

Точну кількість назвати не можу. Я навіть ніколи не підраховував. Оповідок Пилипа Задюґаного написав понад 70. Свого часу я видав книжку своїх гумористично-сатиричних творів «Веселка сміху» на 508 сторінок. А на все те, що я придумав і написав, мабуть, і кілька тисяч сторінок не вистачить.

“Називаю Коломию не писанковим містом, а книжковим”

– На яких книгах виросли ви?

Колись я читав те, що було в місцевих бібліотеках, у знайомих. І навіть краєм ока бачив заборонені в СРСР книжки, з тризубом та з січовими стрільцями. Їх показували й зичили довірені люди моєму татові.

Я навіть видав невеликим накладом «Мандри книжковим світом» про те,  як я був книголюбом, що любив читати і т. д. Насамперед це була українська історична література, яку любили в нашій сім`ї і в нашому краї, але, навіть у радянському варіанті, вона була дефіцитом. А ще поезія наших найкращих поетів Василя Симоненка, Ліни Костенко, Дмитра Павличка. Їх я читав юнаком. Зараз моя бібліотека налічує приблизно три тисячі книг. Періодично я роздаровував і продавав книжки зі своєї бібліотеки, але вона знову росте, ніби хвіст у ящірки.

-Як виникла ідея створення музею гумору?

Цю ідею я виношував років 15, мабуть. Підтримав її відомий львівський бібліофіл і колекціонер Анатолій Недільський. Я люблю оригінальні приватні музеї, яких бачив чимало по світі, і яких бракувало нам. Тому хотів заповнити цю прогалину в нашому музейництві та в сміховій культурі.

– На скільки мені відомо, зараз музей не працює. Чому?

Не було належної підтримки, бракувало приміщення в середмісті, душили комунальні оплати. Музей проіснував шість років. Шкода, що ідея виявилася нікому не потрібною. А до мене й досі телефонують різні люди, які чули про музей гумору в Коломиї  та їдуть у гори на екскурсії…

– Чи плануєте відновити роботу гумористичного музею?

– Ні. Можливо, йому хтось інший дасть нове життя…

– Як народжуються гуморески? Що вас надихає?

– Є різні способи. Найпростіший – коли ви бачите якусь смішну сценку і можете її перенести на папір, щось своє додати. Інший, складніший спосіб, – вигадати. В нас переважає  гумор, який написаний на основі якихось анекдоті, усмішок, переказів. Українці мають велику проблему: є багато артистів, які можуть відтворити на сцені певний гумор, і мізерна кількість тих, хто творить оригінальний.

– Як ви ставитесь до сучасного гумору?

Зараз є багато видів гумору, але телебачення пропагує тільки окремі програми й виконавців. Власники телеканалів переслідують не лише фінансову мету, але й ідеологічну. А в людей складається хибне враження, що існує тільки те, що показують на екрані. Коли ми приїжджали на Східну Україну з концертами, то люди здивовано питали,  чому вони не бачили нас по телевізору. На щастя, світ є набагато цікавіший, різноманітніший, ніж телевізор і комп`ютер.

Як я ставлюся до сучасного гумору? Я знаю, що його дуже багато і в різних форматах, є дуже сміливі речі. Вважаю, що кожен може знайти собі те, що йому до душі, але  проти того, щоб брехливо вивищувати одне, а принижувати інше.

Як українського гумориста мене, звичайно, обурює те, що нема жодного українського гумористичного шоу на телебаченні. Зате багато суржикового гумору, малоросійського і хохляцького. На жаль…

– Народились ви в селі, але у вашій творчості дуже багато Коломиї? Чим саме вона вас покорила?

Думаю, це пов`язано з краєзнавством. Наше місто вважається особливим,  хоча ця особливість швидше в минулому. А ще в дитинстві я думав, що Коломия – це неймровірно велике місто. Побувавши в Лондоні, Парижі, Нью Йорку, зрозумів, що Коломия дуже маленька та комфортна для життя. Тут багато моїх друзів, це місто культури. Я навіть називаю Коломию не писанковим містом, а книжковим. Вона для мене дорога, як історичне та культурно-мистецьке місто.

– Як проявляється Ваша краєзнавча діяльність?

Насправді це велика тема. Якби був зараз Радянський Союз, то я би тим не займався, так само, як і гумором,бо довелося б брехати. Мабуть, я був би поетом-ліриком (якби мені дали ним бути). Але, оскільки почалась Україна,  то треба було сказати людям правду про наших людей, про героїчну і трагічну історію. Я був серед тих, хто це казав і продовжує говорити.

У Коломиї є потужне краєзнавче середовище. Це десяток людей, які пишуть на краєзнавчу тему і творять Енциклопедію Коломийщини, «Коломийську бібліотеку», «Бібліотеку Коломийщини». Так наші сучасники пізнають місто над Прутом, довідуються про цікаві сторінки його історії. У краєзнавстві я теж сказав своє нове слово…

“У нашій літературі і гуморознавстві є ще такі теми,  до яких ніхто не добирався, тому я спробую це зробити!”

– Чи буває у вас професійне вигорання?

– Я над цим не замислювався, але думаю, що бувають хвилеподібно такі ситуації, коли ти на піднесенні або навпаки –  тобі не пишеться.

Такі речі, як публіцистичну чи краєзнавчу статтю, можна писати без особливих емоцій, а вже літературний твір хоче емоцій. Вони беруться невідомо звідки і діваються  невідомо куди. Є такі моменти, коли йде, ніби хтось диктує, а буває і навпаки. Напевне, це в усіх людей відбувається по-різному: в одних таке вигорання затягується надовго, а потім стається вибух,  в інших швидко чергується. Мені допомагає сценічна творчість, яка створює баланс між літературою й естрадою.

– Чи перейняв цей талант хтось із ваших дітей?

– Важко сказати. Всі мої сини люблять гумор, але чи передалось це, не можу сказати. Талант – це не ощадкнижка, його неможливо передати, то все покаже час.  На скільки я знаю, у нас зараз є багато юних творців. Їм раджу таке: будьте собою, намагайтеся знайти свій почерк, свій стиль, свою особливість, не мавпуйте і нікого не копіюйте. Читайте, думайте, аналізуйте експериментуйте і пам’ятайте, що за все на цьому світі є відповідальність.

– Які у Вас плани на майбутнє? 

– Чесно кажучи, боюсь говорити про це. Але плани є –  і вони грандіозні! Щоправда, вимагають великих зусиль. У нашій літературі і гуморознавстві є ще такі теми,  до яких ніхто не добирався, тому я спробую це зробити!

Журналістка: Адріана Ковальчук

Фото з архіву Миколи Савчука