Герої…Кожен вкладає у це поняття своє значення. Хтось під впливом американського кінематографа марить героями коміксів, для когось – це старший член сім’ї або улюблений кумир. Проте, не всіх героїв змальовують у книжках чи показують у фільмах. Не обов’язково щодня «світитися» на екрані телевізора, мати незліченну кількість яхт чи суперздібності. Можна зустріти людину на вулиці чи знати її все життя, але так і не дізнатися, що це той самий «герой». Щоб бути ним необхідно робити щось таке, за що майбутні покоління зможуть подякувати.
До Дня Героїв Глузд вирішив розповісти історії героїв різних епох. Вони всі йшли по життю своїми шляхами, проте є дещо, що об’єднує їх: у необхідний момент, не роздумуючи, вони вчинили на благо суспільства та своєї країни. Герої вони чи не зовсім – судити не нам, проте історії цих людей варті того, щоб їх почули саме ви, тут і зараз. Це наші, живі герої.
Мирослав «Кривоніс» Симчич (1923 року народження) сотенний Української повстанської армії
«Я вважаю, що зробив те, що кожен українець мав би для своєї держави – боротися за її незалежність»
У зовсім юному віці вступив до лав УПА, щоб боронити рідний край від загарбників та продовжував свою боротьбу 6 років.
«Тоді багато народів хотіли нас захопити: і поляки, і угорці, і росіяни, і німці. З одними боротьба закінчувалася, з іншими починалася. Було важко, але ми билися до останнього, бо як же інакше?»
У далекому 1945 році у бою за Космач разом зі своїм загоном практично знищив увесь каральний полк генерала Дергачова, чим і закарбував своє ім’я в історії. Тоді загинуло 376 російських солдатів. З боку українців втрат було значно менше – загинуло всього двоє.
«Була задача не допустити ворога до міста, тому й зробили засідку вночі. Перед тим розвідка донесла, що мають атакувати. Армія повинна була йти через річку, ми розібрали міст. Росіяни під’їхали до нас американськими студебекерами, тоді моя сотня оточила їх з трьох сторін. Я дав команду відкрити вогонь і ми розбили ворожу армію, – розповідає чоловік. – Може наші люди не були так добре озброєні, проте нас тримала ідейність та любов до України».
Цей чоловік – старий тілом, та не впав духом, каже що тоді йшлося не про життя, всі були готові полягти за свою землю.
Після бою Мирослав Васильович потрапив у полон, де його опитували, а згодом заарештували на 32 з половиною роки, але він так і не видав жодного товариша.
«Був такий закон УПА – що б там не сталося не видавати правди ворогам. Били мене тоді сильно, до втрати свідомості, але я не здавався».
Мирослав вірить, що дожив він до сьогоднішніх днів тому, що має велику місію: розповісти теперішнім та майбутнім поколінням про те, що колись було, щоб вони не повторили історії.
Патріотизм Симчича відобразився навіть у виборі другої половинки.
“Я побачив, що це дівчина із українським серцем”, – каже Мирослав Васильович.
Журналістка: Ростислава Мартинюк
Фото із архіву Мирослава Симчича
А щоб у твоєму житті було більше Глузду —підписуйся на наш телеграм-канал.
