Церква
У неділю, відразу після нашого, як тоді думали, пробного й невдалого забігу в пошуках житла (ми ще не знали, що нас у понеділок ощасливлять, і розраховували на двотижневий “марафон” у ліпшому випадку), уперше вибрались у центр Мельбурна. Ну, тобто як вибрались… У неділю українська діаспора звично ходить до церкви, і наші, як ми їх назвали, ангели-охоронці, узяли нас із собою. Дві Марти та два Юрії (так збіглося), два подружжя — Семків і Федишин — розсадили нас по своїх машинах та повезли “в люди”. Ми не часті відвідувачі церкви, проте торкнутись місцевої культурної спадщини та й просто, так би мовити, на людей подивитись і себе показати було цікаво, навіть захопливо. Зважаючи на гігантські відстані в Мельбурні (його площа така, як Івано-Франківської області), зібратись людям в одному місці доволі складно, тож церква — одне з типових місць зустрічі нечисленної українськомовної спільноти.
Основна відмінність місцевої служби від тих, які мені доводилося відвідувати в Україні, у тому, що прочани її слухають сидячи і встають на ноги чи навколішки лише у відповідні моменти. Після богослужіння спільнота збирається на спільне часопроведення. На подвір’ї собору є також будівля з дитсадком на першому поверсі й актовим залом та невеличким кафе-магазином на другому. Там якраз і обмінюються новинами, плітками, купують українські продукти, обідають українськими стравами тощо. Пані Марта Федишин повела нас туди й постаралась познайомити з якомога більшою кількістю цікавих людей, але, мушу зізнатись, їх було так багато, що в результаті я нікого не запам’ятав ☺.
Зоопарк
Оскільки за вітчизняними продуктами і стравами ми ще не скучили, та й однаково кращого борщу й вареників у Південній півкулі, аніж Оля, ніхто точно не зварить, то ми швиденько розпрощались з усіма та повели дітей у центральний зоопарк, що був неподалік, ми їм давно обіцяли туди піти.
Неподалік — це за місцевими мірками, звісно, бо ішли ми добрих пів години. По дорозі впала в око майже відсутність пішоходів. Ми були майже в центрі Великого Мельбурна, від греко-католицького собору Петра і Павла української громади до основних об’єктів міста — максимум кілька кілометрів, а тротуари — як після апокаліпсису. Пішки не ходить майже ніхто, усі пересуваються тільки машинами.
Зоопарк розташований упритул до так званого Королівського парку, утворюючи разом із ним зелену зону площею в добрий квадратний кілометр. Перше враження, якщо порівняти з Київським, який ми відвідували буквально пів року перед тим, — великий, класний, грамотно спроєктований, з окремими закритими зонами для птахів, для метеликів (!!!), для водоплавних тварин тощо. Щоб потрапити в таку зону, потрібно відчинити одні двері, зайти у своєрідний тамбур, зачинити їх за собою, відчинити інші двері і вже аж тоді зайти у відповідний павільйон. Поки одні двері відчинені, інші заблоковані, щоб ніяка тваринка ненароком не вилетіла за відвідувачем. Запам’яталась зграя абсолютно безстрашних метеликів навколо Олі в одному з таких павільйонів.
Вразив тюлень у здоровенному акваріумі — наскільки неповороткий на суші, настільки ж плавно-граційний у рідній стихії. Він розважався: незграбно, перевальцем підповзав до невеличкого урвища, стрибав звідтіля у воду, одним плавним потужним рухом набирав швидкість, хижою торпедою летів у бік гігантського оглядового вікна до глядачів і в останню мить елегантно відвертав угору, після чого вистрибував на берег та починав усе спочатку, роблячи приємність і глядачам, і самому собі.
Удосталь находившись зоопарком, ми почимчикували за підказками гугла до найближчої станції метро. Укотре переконався, що слухати диктора радіо чи телебачення — це одне, а оголошення на станціях чи в поїздах, які й українською розумієш не з першого разу, англійською не сприймаєш узагалі. Благо, назви зупинок дублюють на електронних табло. Ще побачили на власні очі, що двері у вагонах тут автоматично не відчиняються. У нових поїздах хтось із пасажирів має натиснути на кнопку біля дверей, а в старих узагалі потрібно потягти за ручку, щоб відсунути їх убік. Неочікувано.
Продуктові пристрасті
Наступного дня, як я вже писав, ми довідались, що один з орендаторів, яких ми відвідували напередодні, схвалив нашу заявку, тож нам уже не потрібно було переживати за житло. Звісно, що ми тут же плавно перейшли до наступного пункту плану з освоєння австралійщини: залишили дітей бавитися іграшками внуків Марти та Юрія й пішли з Олею трохи погуляти околицями і краще освоїти район, де будемо жити найближчим часом. І головне — провели рекогностування на предмет можливості зварити борщ. Доповідаю. Усі інгредієнти, зокрема часник та сметану, про які я переживав найбільше, ми успішно знайшли та придбали. Тому на вечерю ми всі мали здоровенну 7-літрову каструлю борщу. Собівартість продуктів — 16 місцевих доларів або трохи більше як 300 гривень. Ну що ж, зважаючи на місцеві зарплати, дуже дешево, індекс вартості борщу можемо вважати просто чудовим.
Ще ми надибали поряд із нами такий собі мінізаводик, де виготовляють різні сири та продають курячі яйця. Що цікаво, є цінова градація: яйця, які знесла курка, що гуляє по території, дорожчі (їх вважають кращими), ніж ті, які знесла курка, що сидить у клітці. Так ось, у цьому магазині, окрім простих сирів, продають і тверді сири: “Пармезан” та “Грана Падано”, останній із яких — улюблений Олі, у неї на нього реакція, як у Рокі із “Чіпа і Дейла”, а коли Оля ще й побачила ціну, то не втрималась, більше: вона навіть не дочекалась, що дійдемо до хати… Няма-няма, яка це смакота 🙂
Усе не те і все не так
З уроків географії я знав, що в Південній півкулі сонце ходить по північній стороні неба, але якось не акцентував на тому. Виявляється, книжки не обманювали, і тут направду опівдні сонце світить із півночі. Удома я (напевне, як усі) ніколи не звертав уваги на те, з якого саме боку світить сонце і як воно там собі по небі рухається, а тут це друга після “перевернутого” дорожнього руху дивина, що повністю збиває з пантелику. Навіть до відсутності української мови на вулиці, перманентної привітності й чистоти навколо вже якось починаю призвичаюватись, але сонце, що рухається північним боком неба, досі дивує. Зоряне небо, звісно, також повністю незнайоме, і вода в раковині закручується проти годинникової стрілки. Доведеться звикати.
Автор: Михайло Масик
Фото: архів сім’ї Масиків
Отримувати сповіщення з новими матеріалами можна в нашому Telegram-каналі. Підписуйтеся і будьте в темі)
