Мельбурнський мікс вихідного дня — церква, борщ, сир та зоопарк

Церква

У неділю, відразу після нашого, як тоді думали, пробного й невдалого забігу в пошуках житла (ми ще не знали, що нас у понеділок ощасливлять, і розраховували на двотижневий “марафон” у ліпшому випадку), уперше вибрались у центр Мельбурна. Ну, тобто як вибрались… У неділю українська діаспора звично ходить до церкви, і наші, як ми їх назвали, ангели-охоронці, узяли нас із собою. Дві Марти та два Юрії (так збіглося), два подружжя — Семків і Федишин — розсадили нас по своїх машинах та повезли “в люди”. Ми не часті відвідувачі церкви, проте торкнутись місцевої культурної спадщини та й просто, так би мовити, на людей подивитись і себе показати було цікаво, навіть захопливо. Зважаючи на гігантські відстані в Мельбурні (його площа така, як Івано-Франківської області), зібратись людям в одному місці доволі складно, тож церква — одне з типових місць зустрічі нечисленної українськомовної спільноти. 

Ми в кафе “Трембіта”

Основна відмінність місцевої служби від тих, які мені доводилося відвідувати в Україні, у тому, що прочани її слухають сидячи і встають на ноги чи навколішки лише у відповідні моменти. Після богослужіння спільнота збирається на спільне часопроведення. На подвір’ї собору є також будівля з дитсадком на першому поверсі й актовим залом та невеличким кафе-магазином на другому. Там якраз і обмінюються новинами, плітками, купують українські продукти, обідають українськими стравами тощо. Пані Марта Федишин повела нас туди й постаралась познайомити з якомога більшою кількістю цікавих людей, але, мушу зізнатись, їх було так багато, що в результаті я нікого не запам’ятав ☺.

Зоопарк

Оскільки за вітчизняними продуктами і стравами ми ще не скучили, та й однаково кращого борщу й вареників у Південній півкулі, аніж Оля, ніхто точно не зварить, то ми швиденько розпрощались з усіма та повели дітей у центральний зоопарк, що був  неподалік, ми їм давно обіцяли туди піти.

Неподалік — це за місцевими мірками, звісно, бо ішли ми добрих пів години. По дорозі впала в око майже відсутність пішоходів. Ми були майже в центрі Великого Мельбурна, від греко-католицького собору Петра і Павла української громади до основних об’єктів міста — максимум кілька кілометрів, а тротуари — як після апокаліпсису. Пішки не ходить майже ніхто, усі пересуваються тільки машинами.

Постапокаліптичні тротуари без пішоходів

Зоопарк розташований упритул до так званого Королівського парку, утворюючи разом із ним зелену зону площею в добрий квадратний кілометр. Перше враження, якщо порівняти з Київським, який ми відвідували буквально пів року перед тим, — великий, класний, грамотно спроєктований, з окремими закритими зонами для птахів, для метеликів (!!!), для водоплавних тварин тощо. Щоб потрапити в таку зону, потрібно відчинити одні двері, зайти у своєрідний тамбур, зачинити їх за собою, відчинити інші двері і вже аж тоді зайти у відповідний павільйон. Поки одні двері відчинені, інші заблоковані, щоб ніяка тваринка ненароком не вилетіла за відвідувачем. Запам’яталась зграя абсолютно безстрашних метеликів навколо Олі в одному з таких павільйонів. 

Оля і метелики

Вразив тюлень у здоровенному акваріумі — наскільки неповороткий на суші, настільки ж плавно-граційний у рідній стихії. Він розважався: незграбно, перевальцем підповзав до невеличкого урвища, стрибав звідтіля у воду, одним плавним потужним рухом набирав швидкість, хижою торпедою летів у бік гігантського оглядового вікна до глядачів і в останню мить елегантно відвертав угору, після чого вистрибував на берег та починав усе спочатку, роблячи приємність і глядачам, і самому собі.

 На цьому фото позаду нас не страус, а ему; страуси водяться тільки в Африці

Удосталь находившись зоопарком, ми почимчикували за підказками гугла до найближчої станції метро. Укотре переконався, що слухати диктора радіо чи телебачення — це одне, а оголошення на станціях чи в поїздах, які й українською розумієш не з першого разу, англійською не сприймаєш узагалі. Благо, назви зупинок дублюють на електронних табло. Ще побачили на власні очі, що двері у вагонах тут автоматично не відчиняються. У нових поїздах хтось із пасажирів має натиснути на кнопку біля дверей, а в старих узагалі потрібно потягти за ручку, щоб відсунути їх убік. Неочікувано.

Продуктові пристрасті

Наступного дня, як я вже писав, ми довідались, що один з орендаторів, яких ми відвідували напередодні, схвалив нашу заявку, тож нам уже не потрібно було переживати за житло. Звісно, що ми тут же плавно перейшли до наступного пункту плану з освоєння австралійщини: залишили дітей бавитися іграшками внуків Марти та Юрія й пішли з Олею трохи погуляти околицями і краще освоїти район, де будемо жити найближчим часом. І головне — провели рекогностування на предмет можливості зварити борщ. Доповідаю. Усі інгредієнти, зокрема часник та сметану, про які я переживав найбільше, ми успішно знайшли та придбали. Тому на вечерю ми всі мали здоровенну 7-літрову каструлю борщу. Собівартість продуктів — 16 місцевих доларів або трохи більше як 300 гривень. Ну що ж, зважаючи на місцеві зарплати, дуже дешево, індекс вартості борщу можемо вважати просто чудовим.

Я і борщ 🙂

Ще ми надибали поряд із нами такий собі мінізаводик, де виготовляють різні сири та продають курячі яйця. Що цікаво, є цінова градація: яйця, які знесла курка, що гуляє по території, дорожчі (їх вважають кращими), ніж ті, які знесла курка, що сидить у клітці. Так ось, у цьому магазині, окрім простих сирів, продають і тверді сири: “Пармезан” та “Грана Падано”, останній із яких — улюблений Олі, у неї на нього реакція, як у Рокі із “Чіпа і Дейла”, а коли Оля ще й побачила ціну, то не втрималась, більше: вона навіть не дочекалась, що дійдемо до хати… Няма-няма, яка це смакота 🙂

Оля та “Грана Падано” 😀

Усе не те і все не так

З уроків географії я знав, що в Південній півкулі сонце ходить по північній стороні неба, але якось не акцентував на тому. Виявляється, книжки не обманювали, і тут направду опівдні сонце світить із півночі. Удома я (напевне, як усі) ніколи не звертав уваги на те, з якого саме боку світить сонце і як воно там собі по небі рухається, а тут це друга після “перевернутого” дорожнього руху дивина, що повністю збиває з пантелику. Навіть до відсутності української мови на вулиці, перманентної привітності й чистоти навколо вже якось починаю призвичаюватись, але сонце, що рухається північним боком неба, досі дивує. Зоряне небо, звісно, також повністю незнайоме, і вода в раковині закручується проти годинникової стрілки. Доведеться звикати. 

Автор: Михайло Масик

Фото: архів сім’ї Масиків

Отримувати сповіщення з новими матеріалами можна в нашому Telegram-каналі. Підписуйтеся і будьте в темі)