ГЛУЗД

Аеропорт та митниця

Мельбурн, або, як кажуть тутешні українці, МельбОрн (з наголосом на останньому складі і з літерою о замість у),  зустрів нас вранішньою тишею. Ми прилетіли о 5:20, і аеропорт був майже порожнім. Відшукавши на стрічці-транспортері свої сумки, повантажили їх на візок і діловито потягли на перевірку, усім своїм виглядом демонструючи законослухняність та готовність до співпраці. Старались ми дарма – службовець нашої діловитості не оцінив, натомість суворо розглядав імміграційну анкету, яку ми заповнювали в літаку. Строго перепитав, що саме ми мали на увазі, коли ставили галочку навпроти пункту «Чи везете ви із собою медикаменти, стероїди, порнографію, зброю, наркотики». Почувши про нерецептурні пігулки на штиб цитрамону та протиалергічних засобів, які маємо про всяк випадок, зробив очевидний висновок, що “сексу та рок-н-ролу” не буде. Розчаровано поставив штампики на наші анкети, тут же забрав їх собі і побажав вдалого дня. Більше нами ніхто не зацікавився. Ми ще трохи поплуталися аеропортом, поки не добрели до виходу, так і не зустрівши нікого, хто хотів би пошукати в наших валізах зброю та пачки фальшивих грошей.

Уже побачивши вихід, уперше дозволили собі з дружиною сісти на лавочку, дивитись на  людей за вікном і розслаблено видихнути. Долетіли. Така далека омріяна Австралія нарешті була за вікном. Ми вже дихали її повітрям і ходили по її землі. Не можу сказати, що в душі було відчуття якихось тектонічних зсувів, але все-таки я просто так сидів на австралійській лавочці, обіймав дружину і дітей, дивився на людей за склом і… ми все розуміли без слів. 

Проте довго так сидіти в невідомій країні за тисячі й тисячі кілометрів від дому не випадало. За дверима чекав новий світ, і ті двері потрібно було рішуче відчиняти. Але перед тим варто якось дати знати Марті та Юрію Семків, які люб’язно запропонували нам зупинитись у них, що ми вже приїхали і готові завдавати їм клопотів. Квест, щоправда, виявився простим, як двері: в аеропорту є цілодобовий пункт обміну валют, де мені радо поміняли 50 австралійських доларів на дрібні купюри та жменю 12-кутних 50-центових монет на додачу. А поруч – уже майже забутий в Україні телефон-автомат. Декілька хвилин, щоб прочитати інструкцію і… в слухавці лунає ввічливе “Слухаю вас”.

Неправильне таксі і наші перші кроки

Після виходу з аеропорту на нас чекала черга таксі. Абсолютно неправильна для вихідців з України. Ніякі таксисти за руку не смикають і навперебій послуги не пропонують, хоча в нас повний комплект – двоє дітей, 8 валіз загальною масою понад 100 кілограмів. Словом, порядний заробіток для будь-якого таксиста, який себе поважає. Але не в Австралії. Тут перший таксист, якого я запитав, куди мені звертатися по допомогу, перепросив (!!!), що диспетчерка відійшла на кілька секунд вирішити якусь проблему, але вона ось-ось повернеться, тому зачекайте, будь ласка, прямо ось тут декілька секунд. 

Диспетчер поглянула на нас із дітьми й валізами, назвала номер місця таксі (кожне місце на стоянці пронумероване півметровими цифрами на асфальті) і попросила недовго зачекати. За хвилину-дві до нашого місця підкотив якийсь лексус з об’ємним багажником, куди ми взялися пакувати наше добро. Багажник, правда, закрився разу із четвертого 🙂 

Ніби компенсуючи неправильність організації їхньої служби, таксист був абсолютно звичним, добре обізнаним у міжнародній політиці, любителем почесати язиком 🙂 Ну, то й краще, чудова для мене нагода тренувати вухо та язик. Тому дорогою ми обговорили міжнародні перспективи Туреччини (водій, як виявилося, турок) і України, політику подвійних стандартів у Європі, високі соціальні стандарти і такі ж високі податки в Австралії та низку інших важливих аспектів світового й локального значення 😀 

До речі, хто не в курсі, повідомляю: в Австралії кермо в автомобілях справа і лівосторонній дорожній рух. Тому мені на місці водія, але без керма, та ще й на неправильній половині дороги в багатомільйонному місті було доволі, скажімо так, незвично. Я повністю прокинувся (востаннє нормально спав ще в Коломиї, майже вічність тому) і запасся адреналіном на пів дня. Якщо не враховувати пару додаткових сивих волосин, то до наших гостинних господарів добрались ми без втрат. В обумовленому місці світив ліхтар, ворота були відчинені на правильний кут. Штірліц зрозумів, що явка працює у звичному режимі 😉

Зустріли нас дуже радо, як давно очікуваних родичів, а не невідомих прибульців з іншого кінця світу, але про це згодом. Зараз же запитання на мільйон: що роблять люди, які лише відмотали багатодобовий марафон і прилетіли в гості на інший материк о 6 ранку? Правильно, йдуть на ранкову пробіжку. Фотодоказ – осовна світлина допису (у вас може виникнути запитання, чи при здоровому ми глузді, якщо після такої дороги на пробіжку вигружаємося? Проте ми мали дуже серйозні плани на день і без ранкової зарядки, а особливо після трьох діб сидячи, було ніяк. Ну, і ми так довго працювали над отриманням візи, що були дуже мотивованими для подальших рішучих кроків в Австралії).

Після пробіжки, душ (ура, нарешті душ!!!) і кава. Наші господарі обережно поцікавились планами на сьогодні. А то холєра ‘го знає, що ті шалені прибульці ще собі надумали. І вони були цілковито праві – планів у нас було багато 🙂 У хід вступала чергова домашня заготовка – щоб не мучитись тиждень через дев’ятигодинний перекос у часі, потрібно перший день за будь-яку ціну провести на ногах. І ввечері з відчуттям добре виконаного обов’язку заснути ще до того, як голова торкнулась подушки. Тоді наступного дня просинаєшся в більш-менш звичний час і далі життя рухається у правильній колії. Тому перший день у нас був розпланований мало не по хвилинах ще в Україні. Ми самовпевнено збирались оформити всі необхідні місцеві документи. Так, за перший день. ☺ 

Оформлення документів

В Австралії, як і всюди, документи – це важливо. Без них нам не здадуть в оренду житло, без договору оренди дітей не візьмуть у школу, без медичної страхівки мене не приймуть на роботу, без номера телефону не відкриють рахунку в банку, без банківського рахунку не видадуть медстрахівку і так далі. Тому початок цього квесту має бути такий:

1. Купити проїзний квиток (один на всі види громадського транспорту).
2. Купити сім-карту. Оскільки Мельбурн великий, то, щоб добратись до салону мобільного зв’язку, знадобиться проїзний квиток. Ну, або купа грошей, телефон (!) і таксі.
3. Зареєструвати рахунок у банку. Якщо це зробити в перший місяць по прильоті до Австралії, то для реєстрації потрібен лише місцевий номер телефону та закордонний паспорт. Для добирання від центру мобільного зв’язку до банку знову ж таки потрібен проїзний квиток.
4. Зареєструватись у центрі соцзабезпечення, вказавши щойно виданий рахунок у банку. Добиратись також треба транспортом.
5. Зареєструвати медичну страхівку. Благо, це можна зробити разом із реєстрацією в соцзабезі, тому потрібен усе той же рахунок у банку плюс номер із соцзабезу.
6. Зареєструватись як платник податків. Хоча їх платитимемо лише після того, як будемо мати тут офіційну роботу (як же ми хочемо платити податки! 😉 ), аналог нашого ІПН однаково потрібно мати заздалегідь.

Увесь цей квест разом із нами проходила наш ангел-охоронець пані Марта Семків (наша хостка – ред.), яка погодилась супроводжувати нас у подорожах і допомагати за потреби. Дуже вагомий психологічний нюанс для людей, які щойно опинились у чужій країні на іншому боці глобуса, хочу вам сказати.

Проїзні квитки та сім-карти

Отже, у штаті Вікторія (це там, де Мельбурн) оплату за користування будь-яким громадським транспортом здійснюють із пластикових проїзних квитків, що називаються «майкі» (myki). Заходячи на перон метро чи в автобус-трамвай, цю “майку” треба прикласти до спеціального автомата-зчитувача. По завершенні поїздки — знову відмітитись. Картку можна поповнювати в автоматах, у касах, через інтернет. Купівля проїзного квитка не потребує ніяких документів, відбулась буденно й нецікаво. Я навіть отримав змогу перевірити на практиці рівень своєї англійської. На моє неабияке здивування, і я зрозумів людину за віконечком, і вона зрозуміла мене.

З свіжопридбаними і поповненими проїзними ми поїхали в сусідній район по сім-картки. Мобільний салон містився в невеликому – за мельбурнськими мірками – торговому центрі площею лише 15-20 гектарів, тому без пані Марти ми б там провели чималу частину дня. Купуючи сім-карти, цілком достатньо показати свою чесну пику й український закордонний паспорт. Правда, коли я показав два паспорти і попросив продати мені дві карти – для себе і Олі (дружини – ред.), продавець ввічливо жартома попросив, щоб дружина, яка залишилась із дітьми осторонь, показалась йому на очі. “Just in case, you know” (“Про всяк випадок, ну, ти ж розумієш”).

Рахунок у банку

Зате реєстрація рахунку в банку нагадувала маленьку виставу. Я трохи раніше познайомився у фейсбуці із Сашею Важненко, яка працює в австралійському банку українців (для простоти назвемо це так, якщо буде дуже цікаво – окремо розпишу нюанси) «Дністер». З її подачі та за принципом «свій до свого по своє» вирішили відкривати рахунок саме в них. Коли ми прийшли, то виявилось, що в банку працює сусідка нашої пані Марти, також Марта, яка вже заочно нас знає і також готова взяти на ночівлю на період, поки ми шукатимемо житло. Навколо усміхнені обличчя, пані Марта-яка-в-банку розпитує нас, як ми долетіли, усі чудуються, що ми з трапа літака ще можемо вирішувати справи з документами (це вони ще Олі в роботі не бачили 😉 ), діти під шумок, поки ми відволіклися, отримали по парі шоколадок, жмені цукерок і надувні кульки. Словом, усе те ж дивне для нас відчуття невимушеної радості від рядової події: будемо відвертими, приїзд нікому не відомої сім’ї з України ні для кого в Мельбурні чимось екстраординарним не став, але всі посміхаються, підтримують, підбадьорюють.

Окремий ажіотаж викликав процес власне відкриття нашого рахунку й особливо поповнення його коштами, які ми привезли із собою на проживання на перший час. Треба сказати, що в Австралії готівкою користуються дуже мало і нею, як правило, платять за якусь дрібноту. І тут ми, українські свіжоприбульці, викладаємо пачки австралійських доларів на прилавок: проживання в Австралії дороге, а я давав собі пів року на пошук роботи за спеціальністю, тому чималу суму ми везли із собою готівкою (як ми шукали австралійські долари в Україні, щоб мінімізувати втрати від потрійної конвертації гривня – євро/американський долар – австралійський долар – це ще одна окрема історія 😉 ). А у відділенні банку навіть немає лічильної машини, бо в ній немає потреби. Австралійські долари, до речі, – пластикові, слизькі, незапечатану пачку в руках втримати важко. Купюри про всяк випадок два працівники перераховували двічі 🙂 Знайомитись із нами вийшов навіть СЕО (генеральний директор). Він, правда, вийшов на запрошення Саші Важненко і з іншої причини, але то вже деталі 🙂

Урядова система

З купою конвертів, де були наші перші справжні австралійські документи, ми тут же вирушили штурмувати австралійську урядову систему. Ще одна поїздка з тими самими майкі-картками. Благо, після другої всі наступні поїздки впродовж дня безкоштовні, інакше ми б збанкрутували: вартість однієї поїздки – трохи більше ніж 10 доларів, і це ще з дитячими знижками.

Фоє урядової системи за площею нагадувало середніх розмірів стадіон із купою м’яких крісел та ігровим майданчиком у кутку. Довжелезна черга посеред залу тягнулась до двох працівників за комп’ютерними терміналами.  Працівник, який звільнявся, кликав до себе наступного візитера. Черга нас не налякала – що ми, кілометрових черг не бачили чи що? Правда, конкретно ця доволі швидко танула і в результаті чекали ми хвилин шість. Дядько за терміналом поцікавився, що нам потрібно, паралельно відсканував мій паспорт, вислухав, тут же вручив заяву (4 двосторонні аркуші А4) і попросив заповнити, запевнивши: якщо щось незрозуміло – не переживайте, ми вам допоможемо. Ну що ж, поплентався я заповнювати бланки. Сподіваюсь, до кінця дня про нас згадають. Дім, милий дім…

Але далі щось пішло не за планом. Не встиг я заповнити анкети, як почув краєм вуха, що в залі активно розшукують якогось “Мікейло Масюк”. Про всяк випадок підійшов подивитись, що й до чого. Виявилось, що то таки я 🙂 Тут я зрозумів секрет швидкого руху черги: люди на прийомці лише з’ясовують суть проблеми і ставлять в електронну чергу, яку розгрібає пів стадіону клерків (інших пів стадіону – це вже згадувані м’які крісла для відвідувачів і дитячий майданчик). Тому час очікування, поки вашою проблемою займеться окремий працівник, як правило, вимірюється хвилинами. Одиницями хвилин.

Оскільки я вже аж пів дня був в Австралії, то навіть трохи розслабився і спромігся на пару жартів із пані, яка розбирала мою писанину і вносила її в комп’ютер. Окремо потішились із мого імені. Я пояснив, що я такий самий Майкл, лише українською, а вона дуже перепрошувала і казала, що погано вимовляє будь-які не англійські імена. Це я вже потім допетраю, що в англійській мові взагалі немає звуків “и” та “х”, тому правильно звертатися до мене з місцевих мало хто зможе. Пані також здивувалась, що в Австралію ми щойно прилетіли і ще маємо сили на документну роботу. Коли ми відходили, я встиг почути початок філологічної дискусії між працівниками, як же ж правильно читати моє ім’я. Але головне – ми мали на руках місцеві картки медичного страхування та соціального захисту. Ну, не самі картки, вони надійдуть згодом на пошту, а тимчасові роздруківки, що їх повноцінно заміняють.

Перше знайомство з районом та сусідами

Після цього всього ми нарешті з відчуттям добре виконаної роботи попрямували додому. Поки готували обід, я ще встиг зареєструвати себе і Олю в місцевій податковій системі – благо, з наявними австралійськими паперами це можна зробити онлайн. По обіді, щоб не сидіти в хаті (відповідно, не заснути сидячи), ми відправились по GPS у найближчий супермаркет і заодно прогулялись околицями. Пригадую – певно, це типове для всіх українців, які вперше опинились у країні першого світу, – дивування із чистоти навколо. Справді, і тротуари, і дороги, ніби вимиті. Повністю дезорієнтує лівосторонній дорожній рух — ніяк не вдається вгадати з першого разу, звідки буде їхати наступна тойота. Дуже короткий жовтий сигнал світлофора і просто короткий (не більше ніж 10 секунд) зелений сигнал для пішоходів. Дивуємось із яскраво-зелених і щільних, як добротний килим, газонів повсюди, з незвичних евкаліптів, із всюдисущих папуг.

Наша сім’я разом з ангелами-охоронцями – Мартою та Юрієм Семків і Мартою та Юрієм Федишин

А ввечері до нас прийшли в гості сусіди наших гостинних хазяїв, подружжя Федишин, уже згадувана пані-Марта-з-банку із чоловіком Юрієм. Із теплих вечірніх посиденьок ми дізнались, що вони прилетіли до Австралії багато років тому з Аргентини; що можна бути українцем і вільно спілкуватись українською, навіть якщо народитись і 30 із гаком років прожити в Аргентині, а потім іще 20 із гаком років — в Австралії; що австралійські українці не знають, для чого в хаті праска; що чим менший павук, тим більше його треба боятись; що в австралійських українців австралійська привітність поєднується з українською гостинністю, і результат того поєднання мені дуже подобається. Щиро сподіваюсь, що так буде і надалі.

Автор: Михайло Масик