Привіт. Мене звати Міша. Якщо офіційно – Михайло Масик. Трохи програміст, трохи системний адміністратор, по-новомодному DevOps, а по-простому комп’ютерник☺. Ось уже майже три роки ми з дружиною та дітьми живемо в Австралії, у місті Мельбурн. Вирішив поділитися з вами спогадами й роздумами про життя в одному з найкращих міст планети. Я регулярно описую те, що з нами відбувається, та просто якісь речі, що видаються мені цікавими, у дописах свого Facebook, але ідея систематизувати власний досвід і проаналізувати попередні кроки сподобалась. Сподіваюсь, цікаво буде не лише мені.
Остаточне рішення
Починати, певне, треба з того, що я не з тієї категорії людей, яким не сидиться на місці, хочеться кар’єрних звершень та вічної погоні за щастям десь за горизонтом. Ба більше, я доволі консервативний і вкрай не люблю чіпати те, що й так добре працює. Певне, це професійна девіація. Але 2013 року видалось якесь дуже вже спекотне літо. Україна впевнено рухалась кудись не туди (за декілька місяців до початку Майдану), у моїй роботі з кожним роком було все менше програмування і все більше спілкування з людьми (хоча я дуже хотів протилежного), а донечці було 4 рочки, і вона з дитячою безпосередністю розпитувала, чому я так багато працюю і ніяк не маю часу з нею погратися. Тому коли одного дня дружина пригадала мені давню суперечку, у якій я програв їй одне бажання (а захотіла вона полетіти в країну кенгуру), я пообіцяв, що ми там будемо.
Варіанту летіти “ніби туристом”, ховатися по кущах і працювати підсобником на будові, звісно, навіть не розглядав. Австралія, як чимало інших країн, має програму для залучення закордонних кваліфікованих кадрів. Тобто якщо ви спеціаліст у галузі, яку уряд Австралії визнає пріоритетною, маєте відповідну освіту й досвід роботи, добре знаєте англійську, не хворі на СНІД чи туберкульоз і всьому цьому є документальні підтвердження, то ви можете претендувати на візу, що за соціальним захистом та всіма іншими можливостями прирівнює вас і вашу сім’ю до громадян Австралії відразу після сходження з трапу літака. Тобто освіта для дітей – безкоштовна, медичне страхування – включено (стоматологія, гінекологія та офтальмологія до комплекту не належать, тобто краще потрапити в аварію і зламати пару ребер та якусь кінцівку, ніж мати хворий зуб), поліція вас захищає, а не розшукує і таке інше. Єдиним «обмеженням» візи є те, що ми не зобов’язані брати участь у виборах (в Австралії голосування – це обов’язок, а не право: якщо ви не взяли участі у виборах і не надали вчасно довідки, що мали на це вагомі підстави, вас оштрафують).
Правда, пообіцяти, як завжди, виявилось простіше, аніж дотримати обіцянки. Стос підтверджувальних документів уже не поміщався в папку, але їх усе ще було мало. Англійську я вчив щодня, дійшов до рівня вільного читання книжок і розуміння випусків новин, але цього було недостатньо для складання іспиту з англійської на потрібний бал: за міжнародною шкалою IELTS мені необхідна була оцінка 7777. Щоб ви орієнтувались – стільки ж вимагають від своїх іноземних абітурієнтів такі університети як Гарвард, Єль, Оксфорд, Стенфорд та інші. Проте за достатньої наполегливості нічого неможливого немає, тому лише через три роки після нашого остаточного рішення нам на електронну пошту надійшов лист із привітанням і електронними візами в додатку. Та наші перипетії тільки почалися.
Невідомість із конкретною адресою
По-перше, я до того моменту ніколи в житті не купував квитків на літак. Виявилось, наприклад, що ціна квитка Київ-Мельбурн з однією пересадкою на 300 доларів вища, ніж ціна квитка Варшава-Мельбурн із трьома пересадками. 300 доларів множимо на 4 квитки, результат порівнюємо з коломийськими доходами і рішуче їдемо в Івано-Франківськ відкривати транзитну шенгенську візу (безвізового режиму тоді ще не було).
По-друге, в Австралії на нас ніхто не чекав, ми там нікого не знали і банально не мали куди їхати з аеропорту. Австралійські готелі «приємно» шокували цінами, тож їх навіть не розглядали як варіант. Узялись шукати хостели та шерстити сервіси на кшталт airbnb.com. Коли вже намітили декілька варіантів, то насмілились зв’язатися з далекими родичами мого коломийського товариша, батьки яких мігрували до Австралії під час другої світової війни. На нашу величезну радість, нас погодились прихистити одразу після прильоту, тому хоч і летіли ми в абсолютну невідомість, у неї вже з’явилася конкретна адреса.
Залишалося ще і по-третє, і по-п’яте, і по-сорокове. Проте, як казав герой Метта Деймона у фільмі “Марсіанин”, “якщо величезну нездоланну проблему розділити на багато менших і взятись їх вирішувати по одній, то після того як проблеми закінчаться, ви досягнете того, що здавалося неможливим”. Наприклад, полетите з Марса на Землю. Ну або з України до Австралії 🙂
А далі було щире й емоційне прощання з рідними та друзями і багатодобовий марафон через пів планети, від якого на все життя залишились уривчасті, але яскраві спогади.
Галопом через пів світу
Із Коломиї до Варшави нас віз знайомий машиною: мав у Польщі якісь справи. Типове багатогодинне очікування в черзі на митниці, нікудишні вітчизняні дороги і пристойні польські. Зупинка на ніч у друзів у Жешуві і ще одне маленьке прощання, але безсонна ніч. До дідька, в Австралії будемо відсипатись. Вранішня кава – і знову автомобіль.
Варшава. Після плутанини в гігантському, як для нас, лабіринті з багатоповерхової автостоянки й аеропорту і розпитувань на місці, де можна зареєструвати себе й вантаж, знаходимо нарешті потрібну стійку. Зі збитим диханням (4 валізи по 20+ кг кожна) питаю панянку за комп’ютером: “Do you speak English?”. “Of course, I do”, – відповідає вона з легкою усмішкою і чітким оксфордським акцентом. Більше нікого в аеропортах дурниць не питав.
Переліт Варшава-Берлін. Їй-Богу, автобус із крилами. Ловили кожну (повітряну) яму. Зате в ілюмінаторі видно все, як у Google Maps. Діти з повітряних качельок і пейзажів тішились упродовж усього перельоту. Поки не зайнялися планшетом та телефонами – як заохочення і з метою спростити переліт ми для них тимчасово зняли часові обмеження на ігри.
Берлін. Вечір. Неймовірно розболілись свіжозроблені зуби. Підозрюю, що через перепади тиску судини перетиснули нервові закінчення і все це наклалось на численні сліди спроб стоматолога зробити порядок у моєму роті. Паралельно діти, збуджені перельотом і стомлені дорогою, бігають і скиглять одночасно. Пішов в аптеку купити якесь знеболювальне, тому що пакет ліків, які ми везли із собою, залишився в багажі – у салон їх брати заборонено. Переконався, що навіть купівля панадолу – це велика проблема, довелось запевняти фармацевта, що не маю алергії на компоненти і що не буду їсти всіх зараз разом з упаковкою.
Переліт Берлін-Абу-Дабі. Рейс на декілька годин затримали, бо такі вічно педантичні й акуратні німці кудись прошльопали наш літак. Нам видали інший, менший. Пального йому на безпересадковий рейс бракує, сідаємо в Бухаресті на дозаправлення. Крізь напівсон, задурманений німецьким знеболювальним і третьою добою без нормального сну, мозок обдумує ідею, чи не варто було їхати з Коломиї відразу в Бухарест без отого хвоста через Варшаву й Берлін.
Абу-Дабі. Запізнились більше ніж на 2,5 години. У результаті між посадкою літака з Берліна і реєстрацією на Мельбурн у нас 10 хвилин. Стюардеси просять пасажирів, які не мають зараз пересадки або у яких вона за годину, пропустити таких бідолах, як ми, першими. Біжимо по аеропорту від гейту до гейту, поглядаючи з дружиною на вказівники, крізь численні бутіки і магазини, що по-східному щедро заполонили гігантську споруду. Переживаю лише, щоб син, якого я міцно тримаю за руку, не заплутався в паранджі якогось араба чи арабки.
Нарешті в літаку Etihad Airways, сучасний Airbus, значно кращий, ніж був перший літак, і просто кращий за другий. У кожного пасажира в спинці крісла перед ним – тачскрін і пульт-джойстик. Доступна невелика відеотека: можна подивитись на вибір щось із мультфільмів, є трохи кінокласики, декілька новинок прокату та навіть новини, що завантажити під час останнього приземлення. Для дітей – це рай. Та й батькам теж є чим зайнятись. Поруч з екраном – USB, Ethernet. Випробувати куплений про всяк випадок у дорогу повербанк так і не вдалось, заряджаємо планшети й телефони прямо з бортової мережі.
Ще запам’ятались дві молоді сім’ї – арабська й африканська. У кожній сім’ї – чоловік, дружина і маленька дитина. Під час старту діти влаштували між собою змагання, хто голосніше висловить своє невдоволення польотами. Можу з усією відповідальністю сказати, що матч відбувся в рівній боротьбі, ніхто з малюків здаватись не хотів, кожен верещав як міг. За цією боротьбою уважно стежив якщо не весь салон, то найближчий десяток рядів точно. На жаль, команди втомились і пішли на вимушену перерву практично одночасно, переможця так і не визначили.
Цей найдовший 17-годинний переліт ми з Олею (дружиною – ред.) розрахували так, щоб 10 годин у нас був скорочений день, а 7 годин – така сама вкорочена ніч. Це одна із численних десь вичитаних “домашніх заготовок” – щоб не мучитись від зміни часових поясів на місці. Дітей вкласти вдалось, але мені не спиться. У медіатеці знайшов один з улюблених фільмів – «Втеча із Шоушенка». Англійською, звісно. Вкотре отримав насолоду від гри вічно немолодого Моргана Фрімена та ще молодого Тіма Роббінса. Роздумував, чи можна вважати наш переліт аналогічною втечею. Вирішив, що не до кінця. Все-таки ми не втікаємо з в’язниці і на нас не чекає багатомільйонний рахунок у банку по той бік муру. Але зате чекає океан і повністю нове життя.
Автор: Михайло Масик
Фото: Архівні
Отримувати сповіщення із новими матеріалами можна у нашому Telegram-каналі. Підписуйтеся і будьте в темі)
