ДТПшки — наше все, або як ГЛУZД став ГЛУZДОМ

Ця історія атакувала вуха частини наших читачів, моїх друзів та довірених осіб, зараз цей редакторський біль ще травмує й ваші очі, і краще так, бо мене в серце рубануло.

Це було на початку глуzдівської історії, коли команда засновників і тодішня команда Глуzду вирішила, що ми – гіперлокальне медіа про Коломию (ви знаєте, що теперішня аудиторія – це Івано-Франківська, Львівська та Волинська області).

Ми, як і всі медіа такого типу, глибоко закопалися в міську тематику і, звісно ж, писали новини. Усі новини. Телефонує мені співзасновник Глуzду і каже, що його дівчина закинула фотки з ДТП, що трапилося на одному з перехресть Коломиї. Вона саме проїжджала повз, згадала про Глуzд, сфоткала і надіслала йому. Він усе це переслав мені.

Тема була трешова, фотки свіжі, колеги-журналісти такої інфи точно не мали,  а це – хайп: перегляди, репости і т.д.

Еммм, не тішила мене ця штука ще тоді, але, думаю, ми ж гіперлокальні, свої відчуття треба запхати поглибше і робити роботу.

Дзвоню в поліцію, усе, що мені сказали: постраждалих немає, деталі з’ясовують.

Словом, інфи – 0, чергова на сайті я, ще й до подруги на весілля збираюся. Ну, така собі історія виходить… Розумію, що писати немає про що, але ж блін, такі фотки на руках. Що робити??? Публікую.

Людоньки добрі! Не бачив наш сайт за 2 місяці існування такої відвідуваності. НЕ БАЧИВ, і один Бог знає, коли ще побачить. Пофіг, що то три речення і 2 фотки.

Відчула себе чорнушницею… Та це не найгірше: матеріал, який я писала за день до ДТП, зайняв у мене загалом близько 6 годин (я 2 години спілкувалася з людьми, ходила на локацію, годинки 2-3 розшифровувала і ще приблизно стільки то все приводила в загальне читабельне текстове полотно). І що ви думаєте? Переглядів воно мало в разів так 12-15 менше за ДТПшку. Коли стукаються машинки – це інформативніше.

Тільки сяк-так проковтнула образу, як дзвонить телефон. По той бік обурений голос журналістки, чию статтю ми опублікували ще на день раніше. Вона з розпачем і напівкриком видає: “Нафіг таку роботу! Я робила інтерв’ю 4 довбані години, щоб воно не зайшло, а ця новина – ні про що і … Я звільняюся”.

Ем, я не маю що сказати, бо мій мозок 3 хвилини тому кричав про те саме.

Пауза.

Кажу: “Слав, заспокойся, ця штука мені теж неприємна, але ми ж маємо писати про те, що відбувається в місті. Нам це може не подобатися, але це новини, і вони важливі аудиторії. Зрозумій це…”

З тяжкою бідою заспокоїла її, але не свій мозок.

Я забула про весілля, на яке збиралася. Сиджу і втикаю на основну сторінку сайту, а звідти на мене дивиться назва “ГЛУZД”.

А я думаю: “Та що ж це за глузд такий, якщо таке відбувається. Це ж повне безглуздя”.

І тоді я вирішила: жодних трешових новин! Знала, що це буде складно відстояти перед командою співзасновників, знала, що зменшиться кількість переглядів, а без них важче буде продати рекламу, але чітко відчула, що концепція має відповідати назві, і крапка. Бо інакше це те, що називають “політикою подвійних стандартів”.

Ми прибрали всі треш-новини із сайту, а згодом вирішили, що на нашому ресурсі новини зайві, і залишили це колегам з інших видань.

Схожа історія була і з утоплеником у міському озері. Не буду повторювати, бо мій мозок кричав ті самі меседжі, і такого самого типу розмови були з редакційним колективом. Усім доводилося пояснювати, чому ми це робимо, але “чому ми ЦЕ робимо”, я й сама до кінця не могла вшарити. У чому цінність?

“У чому біль і основна зрада?”, – запитаєте ви. Та в тому, що вся ця чорнуха намотує в рази більше переглядів. А перегляди потім можна запропонувати потенційному рекламодавцю, якому не дуже то і цікаво, чому нас читають, круто те, що читають.

Значно важливіше і приємніше спілкуватися з яскравими людьми й розповідати вам їхні історії, досліджувати ініціативи та професії, розвивати толерантність, говорити про цінності, генерувати їх та доносити аудиторії.

Словом, дякую вам за те, що ви залишилися з нами в такому форматі.

Хліб і видовище залишимо глядачам Колізею.

Автор основної світлини: Микола Король