Бачите заголовок? Так кричать мої думки щоразу, коли я бачу сповіщення про лайк своєї нової ави.
Ні, звісно мені подобається увага та те, що ви цікавитеся моїм життям, АЛЕ щоб ви знали, то написання й редагування матеріалів і вся організація роботи редакції Глузду займає основну частину мого життя.
“Не треба лайкати мої фотки, краще читайте статті” – про це думають, мабуть, усі “акули пера”, але таке нелегко озвучувати. Це означає публічно заявити, що матеріали переглядають трохи менше, ніж профілі журналістів. За винятком, коли хтось загинув у ДТП чи сталося ще щось, не менш трешове. Це збирає мегабагато переглядів.
Мабуть, треба знайти причину цього. У мене є декілька варіантів: тут або нецікаві матеріали, або надто нішеве та вузькопрофільне видання, або не всім цікаві теми, або людям лінь клікнути зайвий раз, щоб потрапити на сторінку сайту, і далі посту в соцмережах вони НЕ заходять, ну, або те, що люди НЕ читають. Якщо я щось опустила — виправте мене.
У кожному разі, все це сумна й сувора реальність, яка точно не надихає писати та створювати більше.
Я зараз не нию, а констатую факт і, сподіваюся, після такої сповіді й відвертощів, можливо, хтось із вас запропонує вирішення чи альтернативу. Попереджу вже: про весь оцей треш (ДТП-шки, вбивства і т.д.) ми писати не будемо. Тому пропонуйте щось інше.
І знову повторюся: “Не треба лайкати мої фотки, краще читайте статті”. Виміряймо обидва пункти в часових рамках:
Фотосесія займає 2-3 години, хоча можна і швидше впоратися, остання тривала 40 хв. Публікація фотки – 2 хв (якщо треба обрати між двома фотографіями, що подобаються, то ще хвилин 20 треба).
Тепер класичне інтерв’ю (мова про текстове): від 40 хв до 3 год — спілкування з героєм\героїнею, годинок так іще 3-4 для розшифрування цього інтерв’ю (все залежить від обсягу), годину-дві — редагування, ще корегування (це час літературної редакторки, та вона теж витрачає його немало).
Якщо мова про матеріал, що порушує соціально важливу тему, як-от спецпроєкт “У СТАНі толерантності”, то про безхатьків, наприклад, писали близько тижня три людини. Не буду вдаватися в деталі, хто за що відповідав.
Під час роботи над текстом віддані своїй справі журналісти та ті, які не вміють переключатися з роботи на щось інше, часто зависають на темі матеріалу. Ну, щоб ви собі розуміли, терпіла мама, бо всі безхатьки, які мене вразили і зачепили, жили не тільки в моїй голові, а ще й у маминій, і поселяла я їх у голови майже всіх своїх співрозмовників. Не тому, що я зануда, а тому що зачепило.
Чим більше журналіст вкладає в матеріал, тим більше від нього очікує, і це нормально…
Не буду підписуватися за всіх колег, але, думаю, чимало журналістів, редакторів, авторів колонок так думають, та не всі про це скажуть: лайки таки приємна штука.
Але я точно не ображуся, якщо замість 150-200 штук лайків моєї фотки буде 25-50, однак ви прочитаєте матеріал і напишете, що думаєте про нього (ок, загнула трохи – хоча би прочитайте).
Тому перед тим, як лайкнути мою нову фотку, гляньте, чи я не поширила статтю свою чи когось із колег.
Та все ж, якщо ви таки це читаєте, то, любі друзі, шановна громадо, дякую, що ви з Глуздом)
P. S. Щодо ідей і пропозицій для статей Глузду та моїх авторських колонок пишіть, буду вдячна й завжди відповім:
Facebook \ Instagram \ Telegram
Авторка основної світлини: Христина Шмагола
Фото з інтерв’ю – Оксана Санагурська
Отримувати сповіщення із новими матеріалами можна у нашому Telegram-каналі. Підписуйтеся і будьте в темі)
