Розпочали дослідження найбільш дискримінованих верств населення з людей, які втратили дах над головою. Першу частину матеріалу “Справа в тому, що у мене немає дому…” можна знайти тут.
Наш наступний співрозмовник живе в коломийському Будинку нічного перебування, який діє при Карітас Коломия. Потрапив він сюди через апатію до життя.
Його дім залишився в Рівному, як і щасливе життя, яке він поховав разом із коханою жінкою.
Глузд спільно із громадською молодіжною організацією “СТАН” за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) запускає спецпроект “У СТАНі толерантності”, у якому ми дослідимо та покажемо вам життя найбліш дискримінованих верств населення.
Безхатьки, люди з інвалідністю, самотні, переселенці, субкультури, ЛГБТ-спільноти – і це тільки частина груп людей, які зазнали осуду через свою інакшість.
Ми розповімо вам їхні історії та разом з експертами постараємося дослідити, чому вони опинилися в такій життєвій ситуації та чому суспільство реагує саме так.
Олександр Безпалий
Олександр мав сім’ю, та розлучився, у нього дві доньки. Зараз йому 49, живе він у Центрі для безхатьків. Має дві пенсії, живе тут, бо в Коломиї дому не має. Залишив квартиру сім’ї.
“Я Саша Безпалий, мене так тут усі називають (показує ліву руку, на якій немає чотирьох пальців, і на нозі немає). На війні втратив… У Афгані”.
Саша – коломиянин, тільки рік тому повернувся з Рівного. Залишився там після того, як вийшов із місця позбавлення волі. Коли звільнився, зустрів там жінку, з якою одружився, минулого року чоловік овдовів і отримав повну апатію до життя. Більше в Рівному залишатися не міг, хоча там у чоловіка великий будинок. Він повернувся в Коломию. Де позбувся всіх заощаджень, які мав і опинився просто неба:
“У мене на карточці назбиралося багато грошей із пенсії, зняти їх я міг тільки в Коломиї. На коломийському ж/д вокзалі мене обікрали малолєткі… Розбили голову і зламали чотири ребра. Побачили мій пін-код і зняли 54 тисячі. Це сталося в лютому 2018-го.
Я ночував на вокзалі, до мене підійшли хлопці та й кажуть: “Слухай, є Карітас, де ти можеш помитися і переодітися”.
Так я потрапив у Коломийський будинок нічного перебування від Карітасу. Можу тут покупатися, попрати свої речі і переночувати, а їжу треба вже самому думати, де брати…
Знаєте, я йду кожен день, збираю пляшки, залізо, картон і все це здаю. Я набираю пляшок, йду на прийомку. Перший раз здав, потім іду другим колом, знову збираю. І так цілий день, до другої обіду, доки прийомка приймає. А після – чекаю, доки в п’ятій відкриється Карітас. Олександр має двох доньок від першого шлюбу. Та він щиро зізнається: вони не знають, що він у центрі для безхатьків:
“Знаєте, у мене сили волі такої немає, щоб сказати, що я тут… Це я дійсно слабак. Не вистачає сили волі навіть підійти.
Я тут, бо дітись нема куди…”, – сумно завершує розповідь Олександр.
Саша Безпалий не єдиний у своїй апатії. Особливою любов’ю до життя не відрізняється і Василь. У нього свої причини, що призвели до таких наслідків.
«Прожите життя на інше не поміняєш»
Василь Іванович (ім’я змінено на прохання героя) – мешканець Франківська, та так було не завжди. Ще від дитинства він не мав постійного місця проживання, адже з батьками часто переїжджав з одного куточка країни в інший.
«Наша сім’я мала «чемоданне» життя: батько був військовим. Могли в одному місці пожити рік-два, а потім рухалися далі. Тільки у школу пішов, познайомився зі всіма, звик, а тут наказ – і потрібно дальше кудись їхати.
1974 року приїхали в Івано-Франківськ, поселилися на квартиру, і я почав навчатися в університеті на технічній спеціальності. Провчився 4 роки і 8 місяців, а потім закинув науку, так і не закінчив», – розповідає Василь.
Батьки чоловіка померли, коли йому було близько тридцяти, а оскільки вони родом зі Східної частини України, усі родичі і близькі – далеко, і зв’язок із ними вже давно втрачено. Батьки залишили Василю Івановичу квартиру, але через численні борги він її позбувся.
Після того, як чоловік втратив житло, планував переїхати до своєї обраниці. Василь Іванович тоді ще працював водієм. Заробляв хороші гроші, не було потреби шукати додаткового заробітку.
«Дідусь Лариси (так звали жінку) займав керівну посаду і боявся, що ми одружимося і я буду претендувати на її квартиру, тому ми жили в різних місцях.
31 грудня вона з подружками пішла святкувати, і на наступний день я дізнався, що Лариса замерзла. Було не дуже холодно, десь 8-9 градусів, але вона з дівчатами випила і заснула. Вони так її і залишили”.
Коли Василь утратив свою кохану жінку, у його житті настала депресія і страх самотності. Після трагедії чоловік зрозумів, що навіть не має з ким поспілкуватися. Поступово перестав працювати, згодом виникли проблеми з алкоголізмом. Коли опинився на вулиці, усі друзі перестали з ним спілкуватися.
Василь Іванович звернувся в Будинок нічного перебування з надією знайти друзів, людей, які не будуть засуджувати його за такий спосіб життя. Сподівався хоча б трохи поліпшити своє становище.
“Коли бомжував, то і в підвалі спав, і під ялинкою – різні ситуації були. Коли прийшов до цього будинку, перестав пити, курити ще не кинув, але замість двох-трьох пачок на день я скурюю одну на три-чотири дні.
Найбільше на мене вплинула умова, що я не зможу перебувати в будинку, якщо буду випивати, тому пив тільки в обід, щоб ввечері бути тверезим. Потім із кожним днем усе менше, щоб зекономити і купити продукти», – ділиться Василь Іванович.
Зараз чоловік не працює, хоча є змога. Він має другу групу інвалідності, отримує соціальну допомогу, близько 1200 гривень. За ці кошти і живе. До Будинку нічного перебування вже звик і каже, що після шістдесяти років пізно щось змінювати.
Зізнається, що часто випивав і хуліганив, вів не найкращий спосіб життя. Але підсумовує: «Прожите життя на інше не поміняєш».
Журналістка: Діана Перепічка
Частину безхатьків на вулицю виставили діти. А що? Жити то десь потрібно… Для когось тут ціна питання, і на вагах квартира переважує долю матері.
Батьки після такого довго приходять до себе і до останнього подиху запитують себе: “Коли я допустив/допустила помилку у вихованні? Коли щось пішло не так?”
Мати VS Квартира
“Жесть якась… Із семи жінок, які перебувають зараз у наших притулках, п’ятьом відмовили в допомозі рідні доньки. Причому двом із цих п’яти не просто відмовили, їх “кинули” на житло”, – йдеться на сторінці київського Будинку Милосердя.
Ларисі Юріївні 58 років. І вона не має жодної рідної душі. Є донька, яка винуватиця того, що жінка одного прекрасного дня опинилася на вулиці.
“Батько мій був головним інженером будівельно-монтажного управління. Виховував він мене сам, бо мама нас кинула, коли я ще була маленькою.
Я закінчила 10 класів в школі і пішла працювати на Київський радіозавод. Пропрацювала 14 років радіомонтажницею. Зараз я на пенсії.
Сестра в мене є. Живе в Черкасах. Як заміж вийшла, так і переїхала туди. Їй я не потрібна…, останній раз бачила її 10 років тому.
Маю дочку, 38 років. Через неї я і на вулиці опинилася.
Спочатку вона виписала мене з квартири, потім продала її і переїхала в Полтаву. Десять років тому це було. Зараз, начебто, у в’язниці сидить, мені говорили. За що вона зі мною так? Я не позбавлена батьківських прав. Виховала її. Освіту дала…
Так я і блукаю ці 10 років по вулицях. 5 місяців тому на вокзалі витягли із сумки паспорт, пенсійне і банківську картку.
Прийде зима, помру в підворітті…
Допоможіть мені в який-небудь будинок престарілих влаштуватися…».
Історія одна на одну не схожа. Та в чому таки основна причина того, що люди втрачають усе і опиняються на вулиці?
Горді, злі та недовірливі
Олексій Кучапін чотири роки координує роботу Дому Милосердя, який він із дружиною створили в Києві. Ми про це вже розповідали.
За час своєї діяльності він уже має відповідь на основне запитання:
“Чому люди опиняються на вулиці? – починає Олексій. – Шахрайство, алкоголізм, діти на вулицю вигнали після того, як батьки переписали на них квартиру. Причин безліч, але всіх цих людей об’єднує одне – складний характер. Зазвичай вони горді, злі та недовірливі. Нерідко мені доводиться вирішувати конфлікти у квартирі (йдеться про Дім Милосердя – ред.). Часто через дрібниці ці люди готові морально знищити один одного”.
Директор Івано-Франківського Будинку нічного перебування Іван Боберський має свої спостереження:
“Основною причиною бездомності є алкоголізм, 90% людей позбуваються житла через це. Перестають працювати і мають борги. А ще: розлучення, шахрайство (люди, яких злочинним способом позбавили житла), перебування в місцях позбавлення волі. У наш Будинок потрапляють діти-сироти, які після дитячого будинку опинилися на вулиці. Близько 30% – люди з інвалідністю.
Є і старші особи, яких покинули діти, або ж ті, які не мають змоги себе забезпечити, вони також потрапляють у будинок.
Бувають і люди, які просто покидають сім’ї, бо не хочуть працювати, і приходять до нас”.
Часто колеги-журналісти у своїх експерементах викривали “нещасних-прохачів” і доводили, що, окрім ігрищ долі, у безхатьків є ще добрий шмат хорошої акторської гри, поділені території і непоганий бізнес.
Підсумовуючи, можна сказати, що причин, чому люди опиняються на вулиці, багато, але завершення одне: ці люди самотні і без даху над головою. Та чи маємо ми право осуджувати їх? І чи є хоч якась гарантія, що наша старість буде ліпшою?
Матеріал створено в межах проекту “Амбасадори розмаїття у Прикарпатті”, який реалізовує Молодіжна організація СТАН за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Дослідження стало можливим завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID).
Зміст публікації є відповідальністю медіаресурсу Глузд та не обов’язково відображає погляди Молодіжної організації “СТАН”, USAID або уряду США.
Заборонено відтворювати та використовувати будь-яку частину цієї публікації в будь-якому форматі, чи графічному, чи електронному, копіювати чи використовувати в будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело.
Журналістка: Олена Гелетюк
Фото: Оксана Санагурська та “Будинку Милосердя” (Фото Олександра Чекменева)Отримувати сповіщення із новими матеріалами можна у нашому Telegram-каналі. Підписуйтеся і будьте в темі)
