“Справа в тому, що у мене немає дому…”. Частина перша

Глуzд спільно із громадською молодіжною організацією “СТАН” за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) запускає спецпроект “У СТАНі толерантності”, у якому ми дослідимо та покажемо вам життя найбільш дискримінованих верств населення.

Безхатьки, люди з інвалідністю, самотні, переселенці, субкультури, ЛГБТ-спільноти – і це тільки частина груп людей, які зазнали осуду через свою інакшість.

Ми розповімо вам їхні історії та разом з експертами постараємося дослідити, чому вони опинилися в такій життєвій ситуації та чому суспільство реагує саме так.

Тетяні Вікторівні трохи за 60. Вона працювала вчителькою, зараз на пенсії, залишилася самотньою: чоловік помер, син живе далеко, вони з ним років 10 не бачилася. У домі жінки є близько десятка котів, вона має ще дві роботи, щоб утримати це своє стадо щастя. Вони вічно перегризають телефонні кабелі (так, у квартирі є ще старий-добрий стаціонарний апарат). Одного разу через котячі ігрища розбилася улюблена кришталева ваза жінки.

Вечорами Тетяна Вікторівна на годинки дві вибирається в нічне місто годувати бродячих котів та собак – дуже боляче їй за долю нещасних тварин. 

На лиці Тетяни Вікторівни жодних емоцій: вона  сувора та справедлива. Не обговорює ні з ким свого особистого, не показує нікому свого болю, любов, яку має, віддає котам. Як не дивно, жаліє жінка лише тварин, люди з простягнутою рукою викликають у неї хвилі агресії. Мабуть, тому, що й самій нелегко. Вона завжди повторює: “Чому я можу працювати на трьох роботах, а вони просять?”.

Пані Тетяна часто сердиться, конфліктує з безхатьками, моментами навіть переходить на крик, бо щиро не розуміє оцього “нахлібництва й ледарства”.

Схожа доля і в Лідії Михайлівни. Як і Тетяна Вікторівна, вона залишилася сама. Ви здивуєтеся: старенька теж має власне житло, але останні свої дні зустрічає в Домі Милосердя (ми раніше писали історії його мешканців та засновників). Квартира для людей, із якими доля зводила незрозумілі рахунки, розташована у столиці. 

Наших героїнь розділяє одна річ: Тетяна Вікторівна має про кого піклуватися і поки що не потребує сторонньої допомоги, бо добре справляється сама, а от Лідії Михайлівні в її 91 уже потрібна допомога, яку не можуть надати рідні. Жінка відчула, що дім – це не просто споруда, це люди в ньому, які чекають, підтримують, люблять і можуть забезпечити турботою на старості.  

“Скоро зима, і я не знаю, що мені робити…”

Народилася Лідія Михайлівна у Дніпропетровській області.

“Мій батько був директором школи, – розповідає пані Лідія. – Після війни нас вислали в Казахстан. Згодом дозволили повернутися в Дніпродзержинськ. Там я працювала, там і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Усе життя пропрацювала на заводі. Якийсь час була депутаткою міської ради. Потім у нас народилася донька. Зараз вона доросла, виховує вже свою доньку. 

І донька, і внучка – інваліди. Живуть у Києві, у чужій кімнаті. Забрати мене не можуть, самі ледь виживають. 

Після смерті чоловіка і сестри (ми з нею були близнюками) переїхала до знайомих і там жила до минулого року. 

2018-го переїхала на дачу – це 60 км від Києва. Сусіди годували чим могли. Скоро зима, вони не будуть їздити на дачу, тому привезли мене в Дім Милосердя.

Я не знаю, що мені робити”, – завершує свою розповідь Лідія Михайлівна. 

Наступна наша історія про чоловіка, який дому майже ніколи і не мав, та нещодавно здобув омріяну майстерню. Тепер усі його турботи крутяться довкола неї: думає, як облаштувати своє щастя…

«Мої картини – це мої діти і моя сім’я»

Володимир Будей на безхатька зовсім не схожий: на ньому чисте, охайне вбрання та сумка, він має власну артмайстерню, де може творити, і приймає замовлення на картини. Проте так було не завжди, до цього моменту чоловік ішов дуже довго: крізь розлучення із дружинами, невизнання власних дітей, ночівлі в будинку нічного перебування та холодні морозні ночі на літніх дачах чужих людей. Зараз він перебуває в геріатричному пансіонаті, де й виділили йому  приміщення під майстерню.

Стара будівля на території Івано-Франківського обласного геріатричного пансіонату, двері із облущеною фарбою важко відчинити, заходимо всередину.  У приміщенні стоять два старенькі столи, на одному – журнали, що розповідають про життя відомих художників, на іншому – охайно складені в рядочок пензлики, різнокольорові фарби в коробці та рамки різного розміру для майбутніх творінь. Так виглядає майстерня нашого героя-художника.

Показує єдину картину, що міститься тут: молоде подружжя, закохані дивляться одне на одного, картина не фарбами – випалена на дереві. «Так захотіли замовники»,  – пояснює чоловік. Картин не тримає в майстерні, каже, що все віддає людям: знайомим, замовникам, друзям або тим, хто відзначився чимось у його житті.

Володимир веде далі – розповідає про нещодавню виставку в Бастіоні. Для нього вона була першою і поки що єдиною: 

«Туди навіть мер приходив, подарував фарби мені, то ними зараз малюю». 

Організувати виставку художнику допоміг директор Франківського центру нічного перебування Іван Боберський. Там Володимир ночував до цього, бо ж власного дому не має. 

Про те, як опинився на вулиці, спочатку розповідає неохоче, говорить просто:

«Сімейні обставини…», – і тяжко видихає.

Коли мова заходить про сім’ю, голос помітно починає тремтіти, а очі стають вологими.

«Так склалося, що мав три дружини, із першою в нас двоє синів. Не склалося з подружнім життям, і з синами не спілкуємося, отакий я самотній сирота  при живих дітях…
Мої картини – це мої діти і моя сім’я, – переводить подих та продовжує далі говорити. – Про маму з татом мало що знаю, бо залишили мене, тримісячне немовля, чужим людям. Пам’ятаю, жили ми з названими батьками в хаті, але вона була державна, то після проголошення незалежності її забрали. Згодом вони померли, і дому не стало. То останній раз мав прописку в паспорті близько 20-ти років тому – у тещі від першої дружини. А після конфлікту із жінкою і звідти виписали». 

Далі було по-різному – жив і у знайомих, і у друзів. 

До Будинку нічного перебування майже чотири роки ночував у людей на літніх дачах, куди впускав його знайомий. Про цей етап свого життя розповідає з посмішкою на вустах, хоча він був не найліпшим. Жартує, що витривалий просто. 

«Дачі літні, і тепла там немає. Але я три холодні зими провів там і жодного разу не захворів. Хоча й було вночі до -20… І це пережив». 

Чоловік ділиться, що мріє облаштувати повністю власну майстерню,  бо вікна старі та й стіни облуплені, а взимку тут буде холодно. Сподівається на допомогу небайдужих людей. Але каже, що щасливий – це ж ціла майстерня, якої він ніколи не мав. 

Розмова із цим чоловіком легка й невимушена, говорити про власні творіння він, здається, готовий вічно. Навіть має альбом, де вклеєні зображення всіх картин, які він бережно і з трепетом показує всім.  Тут можна побачити і фото розмальованих стін у будинках людей, церквах.

 «За своє життя розмалював чотири  церкви всередині. А ще стіни людям у квартирах. Мої картини є у США, Європі та навіть у Бразилії та Австралії. Усе це купляли в мене українські емігранти. 
Коли мене просять намалювати щось на згадку, то завжди зображую українські Карпати, бо таких красивих гір точно ніде у світі немає». 

Йому важливо не просто жити, а залишати всюди свій слід, «бо треба, щоб люди пам’ятали про мене навіть після моєї смерті, тому залишаю згадку про себе так, як вмію, – картинами». 

Про власне майбутнє говорить дуже оптимістично, ділиться, що колись зустрів жінку, яка напророкувала йому прожити до 90 років та аж 4 дружини, тому жартує, що головне – здоров’я, а далі жінка з’явиться і натхнення для майбутніх творінь буде…

Журналістка та фотографка: Ростислава Мартинюк

Далі буде…

Матеріал створено в межах проекту “Амбасадори розмаїття у Прикарпатті”, який реалізовує  Молодіжна організація СТАН за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Дослідження стало можливим завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). 

Зміст публікації є відповідальністю медіаресурсу Глуzд та не обов’язково відображає погляди Молодіжної організації “СТАН”, USAID або уряду США. 

Заборонено відтворювати та використовувати будь-яку частину цієї публікації в будь-якому форматі, чи графічному, чи електронному, копіювати чи використовувати в будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело.

Журналістка: Олена Гелетюк
Фото: Ростислава Мартинюк та архів “Будинку Милосердя” (Фото Олександра Чекменева)

Отримувати сповіщення із новими матеріалами можна у нашому Telegram-каналі. Підписуйтеся і будьте в темі)