Шматок неформальності приправте жіночністю та додайте відчуття себе – формула жіночності від Аліни Громко

Готесса-одиначка, яка не задумувалася про сім’ю і не старалася знайти компанії, бо надавала перевагу хорошій музиці та перебуванню наодинці, раптом закохалася, а згодом стала фотографинею й мамою двох діток.

“Жінки з Глуzдом” знову прокидаються, і сьогодні в нас історія жінки, яка зуміла облаштувати затишне сімейне гніздечко мрії і водночас подбала про свій розвиток та кар’єру.

“Побачивши наші весільні фотографії, я два тижні, захлинаючись, ридала, потім почала освоювати фотографію”

Аліна Громко – фотографує зазвичай новонароджених, і ці світлини мають свою магію.

Знайомство із фотографією в Аліни розпочалося із зіпсованих кадрів власного весілля:

“Ніколи не забуду фрази, яку кинув мені фотограф у день нашого весілля. У мене був прекрасний настрій, усмішка – усе, як у щасливої нареченої. І тут фотограф видав: “Робіть щось із своїм лицем”. Усе це він сказав дуже грубо, бо йому не сподобалося, як я виходжу на фотографіях. 

Та остаточна трагедія для мене настала тоді, коли ми отримали ті фотки. Я два тижні, захлинаючись, ридала”. 

Молоді люди не поїхали у весільну подорож і за кілька місяців придбали фотоапарат. 

“Володіна мама сказала: “Беріть фотоапарат, ідіть клацайте весілля – це легкі гроші”. Але потім виявилося, що ці гроші зовсім не легкі. Я два чи три місяці освоювала фотоапарат.

Фотографувала три весілля, але мені не зайшло. Я від цього просто не кайфую. Потім почала робити портрети”

“Я не емо, я – готесса”

За освітою Аліна педагогиня. Про це розповідає коротко:

“Мій педагогічний досвід був негативним, тому із цією галуззю я зав’язала”.

За час свого студентства Аліна встигла відчути і смак неформальщини – кілька років була готессою:

“На першому курсі я познайомилася з дівчиною, яка підкинула мені рок-музички. Мені так “зайшло”… Потім виявилося, що то був чистої води Doom metal . Потім я перефарбувалася в чорний і почала носити все чорне. На це впливала музика і настрій. 

Тоді був пік емо, і мене приписували до цієї субкультури, але я завжди повторювала: “Я не емо, я – готесса”.

Готи виглядали більш благородними і мали свою філософію, яка перегукувалася з моєю. Вони займалися самоосвітою і жили за правилом “Живи кожен день, як останній”, але не для того, щоб відірватися чи накапостити, а навпаки – щось після себе залишити”.

Тоді суспільство до готів ставилося по-різному, зазвичай – негативно, та Аліна трохи контрастувала з-поміж інфших готів.

“Я ніколи не була в готівській спільноті. Пересікалася з ними, але зазвичай це були тусовщики, які любили побухати, послемитися та потинятися, а я, як ботанік, завжди щось зубрила. 

Вчилася в місті Переяслав-Хмельницький (Київська область). І завжди казала: “Я приїхала так далеко, щоб учитися, а не протирати штани, їх протирати я можу в будь-якому місці”.

“Діти не сприймали мене як викладачку в такому стилі”

Мама Аліни сама виховувала трьох дітей, і, щоб якось допомогти, тьотя дівчині запропонувала подати документи в Київську область і жити в неї. 

Навчалася Аліна в Переяслав-Хмельницькому педагогічному університеті за спеціальністю іноземна мова та література.

 Через свою педагогічну діяльність дівчина “зав’язала” зі своїм неформальним стилем готесси. 

“Я закінчила навчальний заклад і почала стажуватися у школі в Поліському районі Київської області, за кілометрів 30 була вже зона відчуження (це неподалік від Чорнобиля). Коли я почала там працювати, то стала якось більше підбирати одяг. І потрохи з’їхала із цієї теми.

Діти не сприймали мене як викладачку в такому стилі, і мені було від цього некомфортно.

Єдине, що я не знімала, – стіли (об’ємне взуття із шипами – ред.).

Таке взуття – круте, бо в ньому завжди сухі ноги і поміщаються грубі зимові шкарпетки. Навіть улітку їх взувала”.

“Коли побачила його вперше – мені задзвеніло у вухах”

Коломия таки не відпустила Аліни. 

Із своїм майбутнім чоловіком дівчина познайомилася в соцмережі. Вони довго листувалися, а коли Аліна приїхала на канікули в Коломию – домовилися про зустріч. Та Володимир (так звали хлопця) на зустріч не прийшов:

Я його готова була роздерти. Він мені подобався в розмові, і візуально, я хотіла з ним побачитися…

Згодом Володя розповів, що тоді мусив терміново допомогти батькові по дому і, як на зло, забув усі паролі до соцмереж, а номерів один одного ми ще не мали, тому не зміг попередити мене, що не прийде”.

Незважаючи на провал із побаченням, молоді люди продовжили спілкуватися та домовилися зустрітися наступного разу, коли Аліна приїде додому. 

Володимир тоді по 8 годин на день грав на гітарі, був собі таким вовком-одинаком, Аліна – самотньою готессою, у них було трохи схожостей.

“Наступного разу ми зустрілися випадково в місті за день до призначеного побачення.

Мій брат, який тоді був поряд, сказав, що збоку ми виглядали, як двоє придурків.

Я добре пам’ятаю, що відчула: мені задзвеніло у вухах, тільки пам’ятаю фразочку: 

– Привіт. Ну що? До завтра?

– Ага.

І так ми розійшлися, це було, як у фільмі. Все у сповільнених кадрах. (Сміється)”.

Зараз в Аліни та Володимира двоє дітей: Себастіан та Анна-Ізабелла. 

Завжди виважений та аж занадто спокійний Володя слухає нашу розмову, моментами доповнює, постійно усміхається та закохано дивиться на дружину. Збоку воно виглядає так, ніби ота перша непланова кіношна зустріч відбулася кілька днів тому.

За два тижні після випадкової зустрічі молоді люди зізналися один одному в симпатії. 

Аліна завершила своє навчання в педагогічному університеті, пів року пропрацювала у школі і разом із хлопцем поїхала на заробітки в Сургут (Сибір – ред.)

“Батьки Володі одразу мене не сприйняли.

Мама, коли побачила, то плакати почала. Я ж уся чорна, із прищами була”, – розповідає, сміючись, Аліна.

Володимир додає, теж сміючись: “Так, мої батьки консервативні”.

У Сургуті, де жила Володіна тітка, яка і допомогла знайти роботу, Аліна працювала в магазині сантехніки:

“Коли я вперше побачила шафу з мільйоном перехідників різних калібрів, то думала, що здурію. За місяць то все освоїла і навіть могла щось  порадити покупцям-чоловікам. Звісно, спочатку мене ніхто не слухав і дивилися на мене із зневагою, але згодом навіть радилися”.

Там пара прожила трохи більше ніж рік. Після повернення навіть не розглядали варіанту жити окремо. 

“Він мені навіть пропозиції не зробив. Ми сиділи перед скайпом іще в Сургуті, і його мама каже: “Ну що, діти? Може, ви приїдете й одружитеся?” (Сміється).

“Випікання і поїдання тортика – це інтимний момент”

Після весілля пара ще довго думала, де би то їм краще прижитися: їхали до Києва спробувати столичного життя, та повернулися додому.

Тут Аліна пробувала себе в перукарстві, працювала в магазині з побутовою хімією, а згодом відправилася в перший декрет:

“Перші два місяці після народження малого все було, як у тумані, не розуміла, що робиться. Поки я в’їхала в цю мамську тему, минуло пів року.

Потім ми навіть у гори з малим видиралися”.

Коли материнство для Аліни стало шматком її життя – вона розпочала пошуки себе:

“Ми замовили на рік Себастіану тортик. Я побачила, який він крутий, і подумала, чи реально спекти щось схоже вдома. Я спробувала, і мені вдалося. 

Коли хочеться сімейного свята, але ми не хочемо їсти магазинну хіматуру – я печу. 

Випікання і поїдання тортика – це інтимний момент,  я ніколи не пекла торти на замовлення, не хочу і не буду. Це наша маленька сімейна традиція”.

Мама-неформалка

Готесса в Аліні померла, проте залишилася неформалка. Її волосся було всіх можливих кольорів: чорне, рожеве, фіолетове та темно-синє – це перелік того, що вона пам’ятає.

“Я знущалася з волосся, як тільки могла. 

Найбожевільніший колір, мабуть, був під час другої вагітності: коріння було темно-синє, а довжина – бірюзова. Я припинила фарбуватися в синій колір, бо ця фарба швидко змивалася і волосся ставало зеленим. Довколишні мене називали дівчинкою із зеленим волоссям, а мене це злило.

 Зміна кольору приносить мені враження. Так я проявляю своє “я””.

Скандальна фотосесія

Якось Аліні трапилася закрита група у Facebook із фотографіями дітей у віночках. Ці віночки жінці почали снитися. Мама жінки передала їй із села півонії. 

“Я склала вінок, сфотографувала його і окремо сфотографувала сплячого Себастіана. Усе це сфотошопила і склала в одну композицію. Люди почали це лайкати і питати про зйомку.

Перед фотосесією Себастіана я дивилася фотографії дітей в інтернеті і думала: як поставлю дитинку, так і сфотографую, а закінчилося все скандалом: кричала я, дитина і Володя (сміється). 

Себастіану тоді було 2 тижні. Таку фотосесію роблять до 14-ти днів, коли дитина міцно спить і її можна зручно розмістити для фотосесії. В ці 14 днів після народження дитина легенько скручується, бо ще пам’ятає, як лежала в утробі матері. Пізніше всі ці хрящики твердіють і це стає важче.

Із Себастіаном знімки є для сімейного архіву, але я вважаю, що фотосесія була провальною”.

Переживала, щоб під час фотосесії в мене не почалися перейми

Коли Аліна дізналася, що вдруге  вагітна, почала дуже натхненно готуватися до народження та першої фотосесії Анни-Ізабелли. 

Читала, досліджувала, вивчала, фотографувала хрестини подруг, потім тренувалася замотувати ляльки, далі читала й досліджувала і все це ще енну кількість разів повторювала по колу. 

“Я мала досвід у фотосесії дітей і вже запаслася теоретичною базою, але мені потрібна була практика. Я натрапила на оголошення жінки в одній материнській спільноті, яка шукала фотографа для фотосесії немовляти. Я набрала повні груди повітря і написала їй в особистому повідомленні, що можу пофотографувати.  Це була перша офіційна комерційна зйомка новонародженого на замовлення.

Я готувалася до зустрічі з Анною-Ізабеллою і вже мала в’язані костюмчики для новонароджених. Так усе і почалося…”

Через місяць Аліні написала ще одна новоспечена матуся. Незважаючи на пізній термін вагітності, від фотосесії фотографка не відмовилася. 

“Роди в мене були заплановані 6-го грудня, а 4-го я мала фотосесію. Трохи переживала, щоб під час фотосесії в мене не почалися перейми. Та все пройшло просто прекрасно, незважаючи на те, що дитинка не спала”.

Після народження Анни-Ізабелли Аліна пофотографувала її, і коли опублікувала фото, отримала багато захопливих відгуків, тоді й задумалася над тим, що люди можуть теж хотіти таких фотографій своїх дітей. Тому жінка подала оголошення про рекламу і розпочала свою кар’єру фотографки.

Аліна не боялася публікувати фото ще не охрещеної доньки, вони із чоловіком не забобонні. Жінка каже, що нема чого додати до слів із Біблії “По вірі вашій воздасться вам”.  Вона вірить у Бога, тому страху не має.

Фотографка каже, що батьки самі вправі розпоряджатися світлинами своїх діток, їм вирішувати публікувати їх чи не варто. Це особистий момент.

Кімната-студія


Фотостудія Аліни міститься у квартирі сімейства. Молоді люди все так облаштували, що, зайшовши до них на чай, у звичайну кімнату, і на думку не спаде, що тут народжуються такі світлини. Та достатньо просто опустити жалюзі, протягнути полотно, що скручене і закріплене вгорі, та ввімкнути відповідне світло, як ми опиняємося у студії. Збоку є стійка з дитячим одягом, корзинки та все, що необхідно для дитячої диво-фотографії. 

Аліна каже, що тут їй дуже комфортно працювати. Фотозони – це зазвичай ідея Аліни та втілення Володимира. Дитячі костюмчики – ручна робота фотографки. Образів вона старається не повторювати, одягу теж. 

“Мені здається, що якоюсь мірою жіночність приходить через материнство, – завершує Аліна. – Це словами не описати: воно видно в очах і рухах жінки”. 

Журналістка: Олена Гелетюк

Фото: Оксана Санагурська та архів Аліни Громко