Проект реалізований за підтримки Sushi House
Хлопець, який із запеклого гравця комп`ютерних ігор перетворився в рятівника, інколи домішує у своє життя трохи екстриму. Пожежник, який урятував від вогню сотні будинків та людей. Барбер, який після важкої доби чергування летить, щоб привести до ладу своїх клієнтів. Окрім цього, Олексій, так звати нашого героя, організовує екстремальні види відпочинку. Нам вдалося вирвати хлопця із шалених обертів його насиченого життя, щоб розпитати, як він до цього прийшов, і випитати рецепт поєднання стількох граней.
–Чому ти вирішив стати пожежником?
-Мій рідний брат – рятувальник. Коли він вчився і приїжджав додому у формі, я захоплювався, як це круто і солідно, всі оці галстуки, значки. А ще в мене тато і дідусь військові, і десь уже з дитинства мене тягнуло, напевне.
–Як довго ти працюєш? Пригадуєш якийсь нетиповий випадок із роботи?
-Я працюю майже 6 років. Якщо говорити про нетиповий… це випадок, коли автомобіль загорівся через пляшку з водою, що була на сидінні. Вона послугувала лінзою. Сонце довго світить в одному місці – тканина займається. Машина повністю задимлена, а дверка, яку ми відчинили, просто сплавилась. Як бачиш, і таке буває.
– Якими були найекстремальніші виїзди?
– Це, напевно, виклики в багатоповерхові будинки. Тут дуже багато роботи: прокладання ліній, на тобі ще спорядження з кількох кілограмів, бігати на сьомий поверх, бо ліфтом користуватися нам не можна. У цей момент розумієш цінність фізичної підготовки, про яку так багато говорять. Це дуже виснажливо.
Якщо більше сказати, то не можу не розповісти про виїзди в село. Є багато людей, які в сараях чи будинках тримають газові балони. Ми знаємо, як це ліквідувати і що з ними робити, але люди не вказують про ці балони під час опитування (ми приступаємо до гасіння тільки після спілкування).
Коли все погасили, минула висока температура, знаходимо цей балон. Підходимо до власника і питаємо: «Ви не могли сказати?». І тут така відповідь: «Ой, вибачте! Я забув!». Деякі люди не розуміють, що це «Ой, вибачте! Я забув!» може закінчитись п`ятьма трупами пожежників і, можливо, в радіусі до 20-ти метрів усіх, хто допомагав. Порожній газовий балон є небезпечний, бо на його стінках залишається газолін. Він у чотири рази небезпечніший, ніж звичайний розріджений газ. І оце «Ей, та вони порожні!» може також дуже трагічно закінчитись.
– А перший свій виклик пам`ятаєш?
– Так! Це був перший і дуже трагічний випадок. Виїжджали в село, добирання було складним, бо під`їзд до хати захаращений. Будиночок під лісом, сім`я собі невеличку дорогу для легкового автомобіля зробила і все. Прямо заїхати було неможливо, довелося об’їжджати. Поки добралися, забрали з дороги перешкоди: три телефонні проводи. Горіла невеличка дерев`яна хата, там жила молода сім`я з 5-місячною дитиною. Мама на роботі була, тато щось біля будинку робив, бабуся відійшла, а маля залишилось саме. У той момент сталася пожежа. Ми ледве допитали батьків, де лежить дитина, але, на жаль, її врятувати не вдалось.
– Це великий емоційний удар. Як ти таке переносиш?
– Звісно, що спочатку було важко. Але я розумію, що це моя робота. У мені грає адреналін, і я знаю, що роблю все можливе, щоб урятувати та допомогти. За мене цього ніхто не зробить і все.
– Чи жалів ти колись, що став на такий, доволі небезпечний, шлях?
– Я дуже відкритий. Маю такий характер, що постійно хочу чогось нового, мені потрібні нові враження, нова доза адреналіну, я не хочу так просто плавно плисти по життю. От коли звучить серена в пожежній частині, то все, я не контролюю себе і зациклений тільки на пожежі. Я навіть не помічаю, чи спав я, чи їв… Узяти навіть пожежі о четвертій ранку, коли ти спиш солодким сном і в секунді тобі треба зібратись, ти летиш, адреналін грає! Можливо, там горить якийсь невеличкий смітник, але ти летиш у пожежній машині… Це такий кайф! Забуваю про все!
– Як ти став барбером?
– Це було в той період, коли після закінчення школи, я мав час подумати. Моя сестра – перукар. Мама сказала: «Іди щось роби!». І направила мене до неї. Я там посидів, подумав, побачив ту всю атмосферу і зрозумів, що то не моє. Можливо, через якісь стереотипи мені це відкинулось і я сказав (вибачте): «Це бабська робота». Думав, що це роблять тільки жінки або хлопці нетрадиційної орієнтації. Але я почав тримати в руках ножиці і навіть щось там стригти. Мама моя – вчителька, вона платила своїм учням і знайомим (таємно), щоб вони йшли до мене стригтись.
Згодом я вступив, забув про ці стрижки, зрозумів, що то точно не моє. І в чоловічому середовищі навіть не згадував про це, а думав, як я маю правильно заявити про себе.
Нас на курсі було 90. І коли нас заселили в казарму, то на кожну групу (а їх було 3) видали по одній машинці для стрижок. Спочатку не зізнавався, що я вмію стригти і просто собі спостерігав, як інші хлопці невміло це роблять. Це були просто такі… «ескізи» (сміється). По-іншому не знаю, як це назвати, то треба було бачити. Ходили, як когути. Там машинка “взяла”, там ні, байдуже. У такі «хороші» руки потрапив і мій друг Паша, із яким ми разом вступили. І я просто не втримався і вирішив виправити його стрижку. За цим багато хто спостерігав, і в результаті чимало хлопців захотіло до мене стригтись. Я потім і гроші за це брав, не багато – гривень 20. Але старався, стриг відповідно, навіть в інтернеті дивився різні стрижки і вчився чомусь новому.
Я мав змогу вчитися й експериментувати, багатьом було байдуже на свою стрижку, і міг робити, що хотів. Інколи і прикалувались, вистригали все. Згодом почав стригти викладачів, а це були великі привілеї. Ну, от якось так усе почалось. Я просто тоді старався вже якось вигрібати і не брати грошей у батьків, а це був хороший стимул. Одразу було важко, тремтіли руки, але я працював над собою.
– Чи були в тебе невдалі стрижки і як ти виправляв їх?
– Було таке. Мій хороший друг приїхав із-за кордону, і я приїхав його стригти. Стриглись у мене дома. Ми заговорилися, і я випадково взяв не ту насадку. І перший рух упевнений зробив посередині і просто такий: «Оп!». Добре, що навпроти не було дзеркала. Я так туди-сюди поправив, підготував його до результату. А через кілька днів іще раз поправив. Так і залагодив.
– Чому тільки чоловічі стрижки?
– Не хочу стригти жінок! Я розумію, що можу піти на курси і повчитись. Але навіщо? Мені подобається стригти чоловіків, я маю вже певний рівень, отримую від цього задоволення. Ще маю маленьку мрію. Хочу відкрити суто чоловіче місце, де можна буде просто відпочити, пограти в ігри, постригтись і послухати водночас круту музику.
– Третя твоя зайнятість. Розкажеш про неї?
– Це популяризація екстремальних видів відпочинку. Я вже казав, що різнобічний і люблю адреналін. Хоча колись, ще в школі, мене затягнули комп`ютерні ігри, я міг програти всю ніч, лягти, поки мама піде на роботу, і потім знову грати. Із цього мене витягнув брат. Він сам хотів займатись активним відпочинком, це була його мета. Я в той час грав, у мене були інші пріорітети. Сергій багато працював над цим і кілька разів мене із собою витягнув. Я побачив, що люди, комунікації, екстрим – це класно, став менше грати, а потім просто змінив хобі. Зараз і я цим займаюсь. Ми організовуємо стрибки з парашутом, польоти літаками, рафтинг, роупджампінг, лазертаг, страйкбол, пейнтбол, скелелазіння, походи в гори і промисловий альпінізм. У нас є команди людей у всіх структурах, які брат роками підбирав. Це круті спеціалісти, які зараз згуртовані і ставляться до роботи відповідально. Це не просто люди, які працюють, а друзі, які о 4 ранку можуть за 3 секунди підняти й організувати поїздку.
– Ти пожежник, брат рятувальник і займаєтесь ви екстримом, окрім роботи. Не забагато адреналіну?
– Ні! Зовсім! Екстрим – це адреналін, адреналін – це наркотик. А наркотик викликає залежність. Тому коли ти вперше сідаєш у літак, руки трясуться від страху. А коли двадцятий раз – то думаєш, щоб то нового спробувати.
– Як до цього ставиться мама?
– Спочатку це був капець. Ми їй мало що розповідали, а через 2-3 дні вже показували відео. І вона так переглядає і каже: «Ой, дурні!». Переживає, звісно ж, але не показує. Моментами вона навіть захоплюється.
– Сама не хоче спробувати?
– Навіть не знаю. То більше бабусине завдання було: у неї більше ніж 100 стрибків із парашутом. Можливо, це в нас від неї.
– Як ти все встигаєш? І що робиш у вільний час?
– У мене на першому місці робота пожежника, це без обговорень. Усе інше на другому місці. І так склалось, що служба дозволяє займатись іншими справами, бо я працюю добу через три. Але однаково мушу бути на зв`язку. Після чергування інколи важко, бо хочеться спати, але зазвичай уже чекає клієнт. У вільний час розгрібаю якісь побутові проблеми, вони завжди є. Ну, і плюс особисте життя, на нього також треба багато часу. Мені складно ще звикнути, але я вже стараюсь сформувати свій графік.
–Тепер традиційні питання чаювання: Якби ти потрапив на безлюдний острів, ти би вижив?
– Залежно, який це острів і що там росте. Ну, судячи з нашої зайнятості, люди літають і насолоджуються світом. І тепер полетіти літаком на будь-який острів не так складно. Тому я б якось намагався сповістити людей, що я там є. Сам би не вижив.
– Яку суперсилу хотів би мати?
– Дуже хотів би вміти викривати брехню
За інтерв’ю подякувала Адріана Ковальчук
Фото: Оксана Санагурська
Локація: Sushi House: м. Коломия, вул. С. Бандери, 53 В. Контактний номер: 0636278547
