Світлана Клименко: “Для мене займатись творчістю – це як дихати”

Проект реалізований за підтримки Sushi House

Жінка, яка покинула стабільність заради внутрішнього поклику займатись творчістю. Майстриня, прикраси якої одягають для того, щоб покращити настрій та виділитися з-поміж інших. Психологиня, яка заспокоює та лікує кольоровими схемами. Все це живе в одній особі. Світлана Клименко обожнює Коломию, місто її надихає. Жінка вважає, що тут кожна друга людина творча. 

Інколи можна почути , що у маленьких містах важко знайти себе та реалізуватися. Світлана виготовляє прикраси, вивчає психологію, малює та займається арт-терапією –  і все це не покидаючи Коломию. Про все це і не тільки жінка розповіла Глуzду:

-Хто ти за фахом? Чи працювала за професією?

– За фахом я економіст. Працювала 11 років у страховій компанії менеджером із страхування.  Кожного дня ходила на роботу – від 9 до 18 працювала і т.д. Після декрету не вийшла, переключилась на творчість. Дитина змінила мій світ. 

Ще працюючи в офісі, я робила щось творче: монтажі різні, фото, цікавилася психологією. А коли була в декреті, то ще більше почала займатись чимось творчим.

– Як давно ти почала малювати?

– Ще в школі трохи малювала, але це таке – більше перемальовки були. А потім в офісі просто автоматично, наприклад, говорячи по телефону, сиділа і кульковою ручкою промальовувала. То виходили якісь такі лінії, графічне щось…, напевно, підсвідомо вилазило.

– Так розпочалося твоє знайомство із «медитативним малюванням»?

– Так!  Після роботи в офісі років 10 не малювала і тут раптом відчула, що в мені утворився якийсь ком, усе ніби навалило. Я  просто не розуміла, що із цим робити і куди йти. Зі сльозами на очах беру папір А3, олівець і починаю малювати. Замалювала цілий листок, і мене попустило. Відчуття, ніби все негативне кудись поділося.  Я дивлюсь на листок і думаю: «Вау! Так можна було?». 

Тоді я зрозуміла, що малювання недооцінене в самій суті, воно дозволяє не витягувати на свідомий рівень, а підсвідомо пропрацьовувати багато проблем. Я кажу, що це  схоже до того, як діє гомеопатія, тобто творчим шляхом можна допомогти собі вирішити певні проблеми. Згодом знайшла матеріали для малювання і в інтернеті дізналася про те, що є цілий напрям, який називається «Зентангл». 

Розкажи більше про нього!

– Його запатентували американці, але у світі так малювали ще до того. Просто вони зробили покроково цю техніку,  яка під силу кожній людині, навіть із нульовим рівнем навиків малювання. Є спеціальні схемки, за якими можна малювати, і є такі, що в процесі вигадуєш щось своє. От просто малюєш і отримуєш такий же релакс, як від медитації: мозок звільняється від шуму і стресу. 

Коли  на початку заняття мені кажуть «та я не можу», «ніколи не тримала ручки в руках», я  відповідаю: «Розслабся! Тут немає правильно чи неправильно. Тут основне – отримати кайф від процесу». І коли під час роботи я бачу посмішки, а вкінці чую «о, це я? Так класно» або «ой, я не вірила! Так круто вийшло, зберімось іще!», це так надихає. Отримую такий кайф від розуміння того, що вселяю віру:  може такі прості речі робити кожна людина. Всередині, мені здається, кожен відчуває потребу творчості, і кожна людина реалізовує її по-своєму: співами, танцями, вишивкою, хто чим. 

– Але малювання для тебе є не тільки медитацією, чи не так? Де можна побачити твої роботи?

– Так, у мене була виставка в одному з місцевих закладів  (Ґенеза). Знаєш, це було щось із розряду дитячої мрії. Хочу! Хочу! Хочу! Але розумію, що художньої освіти не маю, і в мене завжди був такий собі “стоп”, я думала, що не маю на це права. А потім прийшла думка, що якщо я ось так буду себе обмежувати такими рамками, то ніколи нічого собі не дозволю. 

Мені дуже було приємно, коли прийшли друзі, знайомі і навіть незнайомі люди і підтримали. Ну, ще в соцмережах викладаю свої малюнки, дарую їх, замовляють. 

Вмію виготовляти роботи з декоративного  мистецтва. Навіть ті самі мандали, вони дуже круто доповнюють, роблять акценти в інтер`єрі. Зараз у мене замовили декілька картин для квартири і розмальовувала в одній із кав`ярень, яку нещодавно відкрили, меню та круасани на стінах.  Я ніколи не планувала малювання виносити у сферу, яка би приносила мені гроші. Насправді це дуже неочікувано було, бо я завжди до малювання ставилася як до творчого процесу, який наповнює. От коли погано, то я сяду помалюю і так наповнюся.


– Чи діє медитативне малювання на всіх однаково?

– Знаєш, напевне, в кожного по-своєму, бо всі ми різні.  В декого, якщо дуже багато якихось подавлених почуттів, то емоції виходять назовні. А ще якщо музика якась відповідна, то можуть бути і сльози, хоча таке рідко трапляється. Малювання розслабляє, але не лікує ран. Є такий напрям як арт-терапія, зараз за ним здобуваю освіту. Кожна людина певний колір сприймає по-своєму, і не можна наголошувати, що той чи інший колір за щось відповідає. Наприклад, для когось зелений відповідає за свіжість, а хтось скаже, що це болото. Або чорний: для когось це сум, а для когось – Всесвіт або щось невідоме. Коли малюєш, то підсвідомість вимальовує те, що ти хочеш і відчуваєш у цей момент. Воно дійсно допомагає.

– Знаю, що ти виготовляєш прикраси, як ти розпочала цим займатися?

– Я часто заходила на такі хендмейдерівські платформи, розглядала і думала, “що люди тільки не роблять…. Ну, я також колись щось робила, куди воно зникло?”.

 Хотілось завжди  віднайти цей творчий посил, повернути назад. Одного разу я прийшла додому, і чоловік показав мені дуже цікаву штуку. Це була прикраса – кулька, а всередині були водорості. Потім додумалась, що то насправді був мох (сміється). Кажу йому: «Як то можна туди запхати? Це ж неможливо!». А чоловік такий: «Як неможливо? Якщо хтось один це зробив, то другий завжди може це повторити!». Я не знала ні який то був матеріал, ні якою технікою виконано, взагалі нічого не знала. І десь місяць я збирала різну інформацію, замовляла в інтернеті потрібні матеріали, бо в Коломиї їх майже не було. Потім почала робити різні експерименти. Спати  нормально не могла, настільки воно мене зацікавило. Мене часто просять показати процес, і я відмовляюсь. 

– Чому?

– Я завжди кажу: «Ну, от ти йдеш дивитись на фокуси, і уяви, що тобі наперед покажуть, як їх робити, тобі ж буде не так цікаво. Так само в мене! Насправді процес дуже простий,  і ця вся містика пропадає. Може, колись і зроблю якийсь майстер-клас, але специфіка роботи вимагає певних умов.


– Чи означають щось квіти в прикрасах і як їх підібрати для себе?

– Людина багато чого не усвідомлює  і інтуїтивно підбирає те, що їй подобається чи потрібно в певний момент. Наприклад,  кульбабки мають такі пушинки – це символ легкості. Якщо людині не вистачає якоїсь легкості чи вільності, то вона собі обере таку квітку. Бузина є доволі містичною. У давні часи відьми робили собі віники з бузини. Але ця квітка є ще оберегом. Незабудки для того, щоб нагадувати. Але із самого початку ці квіти пов`язували з небесами і Богом для того, щоб ми не забували, звідки прийшли. Вже потім прив`язали до любові і т.д. 

– Де ти береш квіти та інші рослинки?

– Квіти я збираю в нас тут  та сушу. Ті, яких не можу знайти, замовляю. Насправді все в нас під носом, тільки треба помічати. Я завжди ходжу і запам`ятовую, у мене вже ледь не календар, що, де і коли треба збирати: «Так, травень? Ага, скоро незабудки! Таааак, липень, і тепер гортензії.» 

Я дуже люблю гортензію, бо вона має багато відтінків, тож можна чимало цікавого зробити.

– Твоя донька тобі допомагає виготовляти прикраси?

– Вона спочатку спостерігала за мною. Потім попросила спробувати, і я їй дозволила.  Вона вибрала свої кольори, розмалювала. Смолу я вже сама зливала, бо вона має токсичні випаровування, і це для діток погано. 

У доньки підприємницький склад розуму.  Я – творча, і почати продавати свої вироби для мене було складно. Це був своєрідний самотренінг для того, щоб  усвідомити, що я можу щось продати. Як? Я отримую кайф від того, що роблю і потім можу ще й це продати? Це було таким пунктиком, але я пропрацювала, бо мусить бути баланс: давати-забирати, інакше можна спустошитись. У доньки таких вагань не було. Одразу сказала: «Мамо, я буду робити прикраси і продавати їх!». І що ти думаєш?  Вона зробила 5 прикрас, і в перші 3 дні забрали 4 штуки. 

– Прикраси це твій основний заробіток? Чи мають вони попит і чи вистачає тобі оцих заробітків? 

– Так, попит є, і мені цілком вистачає. Дуже багато замовляють дівчата собі і на подарунки теж. Мене дуже тішить, що хлопці замовляють для дівчат та своїх дружин такі прикраси.

– Чи не лякає тебе нестабільність?

– Мене перестала лякати нестабільність після декрету, коли я трішки вийшла на роботу в офіс, але  паралельно вже виготовляла прикраси. Тоді переконалась, що справа, яка подобається, так чи інакше приносить гроші. Якщо ти вкладаєш якусь хорошу енергію чи любов, то воно відчувається.  Коли чую, що от дівчата мають повну коробку цяцьок, а рука зранку тягнеться до мого, – це найбільший комплімент. Або коли поганий настрій, «кішки скребуть на душі», і йдуть одягати мої прикраси, то я розумію,  що роблю це не дарма.

– Ти вивчала  психологію. Чи продовжуєш зараз цим займатись?

– Коли я мала намір вступати, то психологія не була поширеною професією, і тут, у нас, тільки-тільки відкривались факультети. Тоді  бажання в мене було, але де це застосувати, я не знала. І мама сказала йти на економічний. Економіка і психологія – такі різні речі, але мама переконала тим, що зможу звідти піти, якщо не сподобається. Хоча потім сформувалась група, ми всі здружились, і не хотілось нікуди йти. Та психологія як напрямок для розвитку особистості мене цікавила і цікавить далі. І я подумала, якщо мене це не відпускає стільки часу, то треба йти вчитись. І цього року вже почала більше здобувати цю освіту онлайн. До цього відвідувала різні курси, наприклад, «Розуміння себе та інших» або «Радість виховання дітей», читала різну літературу. 

Певний час, десь 2010-го  приблизно, у нас був онлайн-проект величезний «Університет лідерства»,  його метою було зробити навчання доступним у будь-якій точці світу, де є інтернет,  бо не всі мають змогу їхати в якісь дорогі інститути чи універи. Ми запрошували вчителів (це були психологи, оратори, лектори, мотиваційні спікери) і за доступною ціною проводили навчання. Цей проект мав початково одні ідеї, а потім засновник без нашого відома змінив концепцію, на нашій базі створив собі  бренд. У мене тоді було дуже сильне розчарування в цьому всьому, але я здобула багато навичок і знайшла людей-однодумців. Тоді зрозуміла, що всі упередження в нашій голові. Якщо я думала, що з якоюсь відомою людиною неможливо зв`язатись, достукатись чи додзвонитись, то цей бар`єр забрала. Якщо ти віриш у себе і в тебе вірять, то зробити неможливе в рази легше. Просто на це треба більше часу. 

–  Що саме ти читаєш? І що,  на твою думку, must have прочитати ?

– Ну, це величезний список, зараз щось пригадаю. 

Річард Бах «Чайка по імені Донатан Лінгстон» – вона про те, як не зрадити себе та як іти до своєї мрії, якщо в тебе ніхто не вірить. 

Ніл Доналд Уолш «Маленька душа» – невеличка книжка. Є таке прагнення душі, можливо, це ізотерика, але я однаково вірю, що нами керує щось більше. Не може все з нікуди з`явитись, і кожна душа прийшла сюди, щоб згадати: чим ми є, хто ми є і куди ми маємо повернутися. Цей  шлях ми маємо зробити максимально комфортним, страждання – це вибір. Можна не страждати, це людина сама обирає своєю свідомістю. 

Ще дуже класна книжка  Джоді Спенсер «Сила підсвідомості». Про те, наскільки ми самі себе заганяємо і крутимося, як білка в колесі. Колись казали, що ми є тим, що ми думаємо. Це неправда! Думки взагалі, як хмарки – вони на небі, ти за ними спостерігаєш, але це не  ти. Ми вибираємо думати чи цю думку, чи ні. Думка викликає певні відчуття, включаються емоції… Просто хімія мозку: мозок посилає сигнал, виділяються гормони, і ти починаєш відчувати страх, біль, радість, натхнення. Якщо людина зациклюється на негативі, то вона попадає в колесо і чіпляється за певну думку, виникає емоція і почуття. Треба себе свідомо виносити в інший стан. От малюнок – це та сама медитація, що допомагає переключатись із негативних думок. Ми недооцінюємо наших можливостей! Але класно, що коли ти перестаєш перекидати на когось чи щось відповідальність, то розумієш, що ти можеш. Це не містика, а прості дослідження. 

Бачу, що здебільшого ти читаєш книжки із саморозвитку. Дехто вважає їх суб’єктивними. Що ти про це думаєш?

-Я вважаю, що людина, як сито, просіює все і вибирає те, що їй потрібно. Ми з книжок нічого нового не отримуємо, тільки згадуємо те, що вже і так знаємо. Кожна книжка заходить у той період, коли людині це потрібно.  Навіть та сама Біблія, вона не розкривається всім. Її можна сприйняти тільки тоді, коли людина до цього готова. 

Ти витрачаєш дуже багато творчого ресурсу. Де ти черпаєш натхнення? 

– Напевно, спостережень багато. Та сама природа, квіти, небо. У мене п’ятий поверх і кутовий балкон. Я люблю сідати  і розглядати гори або як природа малює на небі малюнки – вони кожного разу інші. Музика! Прогулянки в навушниках дають дуже багато. Ну, і дитина. Це якийсь акумулятор, там такий поштовх.  Я за нею спостерігаю і багато чого можу повчитись. Діти настільки щирі, відверті, безпосередні і мудрі. Коли вона каже: «Мам, із Богом можна розмовляти! Ти це знаєш?» Я питаю, звідки вона це знає, а вона відповідає: «Ну, бо я з Ним розмовляю!»

«А чого дорослі не розмовляють?» – питаю я. Оля каже: «Бо вони його перестають чути».  Коли вона такі речі каже, то в мене мурахи бігають.

Твій чоловік фотограф. Ти  ревнива дружина?

– Я спокійно до цього ставлюсь. Я сама обрала цю людину і бачила, чим він займається. Не розумію, як можна свідомо в якісь рамки вкладати людину. Мусить бути довіра. Якщо її нема, то чим би людина не займалась – ти будеш їй тріпати нерви. Тому ми з ним на самому початку домовилися про такі речі. 

Я знаю, що є дівчата, але я йому довіряю: Віталіку так легше працюється, а мені – краще спиться. Я впевнена в собі,  знаю, що він буде зі мною і ми варті один одного. Мені кажуть, що це самовпевнено і я залегко до цього ставлюсь, але завдяки цьому ми 20 років разом. Мене взагалі дивують люди, які лазять у телефони чи щось таке. По-перше,  чого ти туди лізеш, це ж особисті речі людини. А по-друге, хто шукає, той обов`язково щось знайде. Що ти будеш робити з тим, коли знайдеш? Ти готова? Для чого? Стосунки повинні бути щирі, відверті і побудовані на довірі. Вміння будувати їх – це фундамент, на якому тримається все. Тому мене і цікавила психологія. 

Як ти ставишся до подорожей?

-Колись ми більше подорожували, але після народження Олі це змінилось. Ми дуже її чекали, і коли вона з`явилася, то в нас була така гіперопіка – постійно боялись, щоб чогось не сталось. Взагалі подорожі розширюють світогляд, показують щось нове. Але я не їх фанат, знаходжу і на місці чим надихатись. Та сама книжка – це вже подорож. 

Чи комфортна тобі Коломия?

-Дивно, але  ніколи не хотіла переїхати.  Це для мене незвичайне місто – місто сили, напевне. Тут дуже талановиті і творчі люди.  Я кожен раз, коли відкриваю для себе нову людину, дивуюсь: «Вааау! І Ви з Коломиї? І Ви!» Тут фабрика неординарних людей. І клімат нормальний. Ще б дороги були хороші (сміється).  Хоча колись хотіла трішки у Львів. Усіх творчих людей туди тягне. Але він зараз втратив свій шарм. Був як інтелігент, а зараз – стрес якийсь. Та Коломия понад усе!

Які у тебе плани?

-Я хочу творчу студію. В нас зараз є багато всього для дітей, і це чудово, бо раніше не було цього. Тішусь, що це є! Але я бачу, що саме дорослим  не вистачає таких штук. От не просто кафе, а щось таке, щоб надихало і давало поштовх для відкриття творчості. Для мене займатись творчістю – це як дихати. Я бачу, що є необхідність у дорослих дозволити собі відчути оце “я теж можу!”.  Дуже багато страху зробити помилку, а медитативне малювання класне тим, що тут немає помилок. Яким боком ти б не крутила малюнок, він правильний, бо він твій, і це дозволяє розслабитись. Можна просто кольоротерапію робити. Береш аркуш акварельного паперу, мочиш водою, капаєш фарбою, і вона розтікається. От цей колір уже діє. Чому картини і мистецтво дорого цінується? Людина приходить і не дивиться на правильні пропорції чи щось таке, вона зчитує емоції, які туди вклав художник, підбирає собі ті, які вона потребує в цей момент. 

А тепер традиційні питання Чаювання. Якби ти потрапила на безлюдний острів, то вижила би?

– Навіть не можу уявити. Я б шукала свою П`ятницю. Для мене є дуже велика різниця між самотністю і усамітненням. Це ніби синоніми, але зміст різний. Навколо тебе може бути дуже багато людей, але ти можеш відчувати себе самотньою, а є час, коли ти відокремлюєшся, щоб набрати енергію. Я – інтроверт і для того, щоб я набрала, мені треба усамітнення, щоб без розмов і мене ніхто не навантажував.   Тому перший час я кайфувала б від того, що сама. Але далі шукала б когось, щоб вижити, бо вважаю, що людина не може жити сама.

Якщо б ти мала суперсилу, то якою вона була би?

– У дитинстві хотіла мати чарівну паличку, а зараз не хочу. Це нецікаво. Напевне, не хотіла б ніякої суперсили. Тому що розкриваєш і пізнаєш кожен раз себе. Це і є власна суперсила!

За інтерв’ю подякувала Адріана Ковальчук
Фото:  Фотостудія «Zebra Photos»: м. Коломия, вул. Театральна, 35/2. 
Локація: Sushi House: м. Коломия, вул. С. Бандери, 53 В. Контактний номер: 0636278547