Анатомія вишиванки: знаки, кольори та розташування

Для українського народу вишитий одяг мав сакральне значення. Важливим було все: колористика, розташування та, звісно ж, символи.

У гірських селах ще пів століття тому люди носили вишите щодня. Упродовж тижня дівчина вишивала сорочку, а після недільного походу до церкви перешивала орнаменти, які побачила на сорочці “конкурентки”. Декілька годин служби було цілком достатньо, щоб запам’ятати та найближчого тижня відтворити орнамент. Так візерунки й народжувалися.

Та звідки ж люди брали ті символи? Чим відрізнялася повсякденна вишиванка від святкової чи весільної та в чому взагалі її сила?

Редакція Глуzду подалася в гості до мисткині з Косова Анни Фартушинської, яка не просто вивчає старовинні гуцульські орнаменти, а ще й разом із чоловіком розробляє їх.

Усе, що ви дізнаєтеся в тексті, – дослідження, які здійснювала сама Анна, або ж перекази її бабусі.

Зона декору: розташування орнаментів

Знаю, що колись на шийному хребці чоловічої весільної сорочки (внизу коміра) вишивали будь-який мотив, це використовували для захисту від вроків.

Жіночі вишивані весільні сорочки завжди були перенасичені орнаментами, що символізували захист. Орнамент був симетричний, тому з одного боку недошивали одного один елемент чи колір. Робили це також для того, щоб наречену не наврочили.

Саме різноманіття кольору відвертало увагу лихого ока. Також кількість хусток свідчила про гонор роду, з якого походила наречена.

На чільці молодої використовували водяні знаки, що теж символізували захист.

Старші люди розповідають: у день весілля нареченій забороняли дивитися в дзеркало. Усе тому що воно зберігає інформацію. Не радили туди дивитися в день весілля, щоб часом, не побачити чогось зайвого.

Людина з тонкою енергією легко потрапляє під вплив негативу. І те, що ми відмовляємося вірити в певні символи, ознаки чи прикмети, аж ніяк не означає, що це на нас не впливає.

До війни була така традиція: коли дівчина виходила заміж, для неї ткали спеціальний червоний пояс, ним огортали стан  — так захищали дітородний центр від лихого ока. Пояс одягали на оголене тіло, а вже зверху  — сорочку. Його дівчина носила від дня весілля і до перших пологів.

Пояс мав оберігати передусім живіт та дітородну систему. Колись був звичай повивати новонароджену дитину в широкий материнський пояс.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. втратилося значення цієї традиції. Я питала старих людей, вони не змогли пояснити її змісту.

Було неприйнятним у перші шість місяців вагітності розповідати про те, що дочка чи невістка носить дитину. У гуцульському одязі приховати це було просто  — він широкий.

Тепер зона декору сучасних вишиванок нагадує турецькі та східні сукні, вони не схожі на давні українські. У нас вишивають рукави й пазухи. Вишита пазуха – це  захист душі та сердечного центру.

Щоденна сорочка годувальниці (жінка, яка годує дитину  — ред. ) мала широкий розріз до пояса, закривалася на запах і обов’язково мала бути обшита червоним обідком. Це було притаманне всім регіонам.

На Гуцульщині більше, ніж в інших областях України, збереглися найдавнішого виду різноманітні тканини.

Про стрій

Обгортку (плахту) ткали тільки в Чернівецькій області. Усе тому, що румуни завезли свої верстати й технологію виготовлення. Спочатку буковинська обгортка була чорною з маленькими смужками білого шовку.

Обгортка була довгою, і носили її щодня, притаманна була Буковині та Полтавщині. На Гуцульщині, були запаски  — вони коротші й складалися з двох шматків. Це пов’язано з особливістю місцевості: треба перебиратися через перелази, ходити горбами.

* * *

У Соколівці люди виділялися тим, що мали гарний стрій (набір гуцульського одягу — ред.), а потім дійшло до того, що зашитою мала бути вся тканина, порожніми були лише декілька міліметрів. Така сама історія з борщівською вишивкою.

Тепер частина вишивальниць працює зі старовинним домотканим полотном. Найбільше його є в Мишині Коломийського району. Воно залишилося ще зі старих запасів: коли дівчата виходили заміж, повинні були мати дві скрині полотна.

На Буковині до 2010 року нареченій готували придане. З ним дівчина йшла в невістки, але часто його не використовувала. Тепер тканину із приданого продають.

Привозять сувої полотна також із Румунії, знайти його можна в Кутах, а тчуть у Мишині. Нині нереально виготовити таке полотно, бо немає необхідної сировини.

Колористика

В Україні вишивка була не червоно-чорна, як звикли вважати, а червоно-синя, бо тоді не було природних барвників, які б утворювали чорний колір. Весільною колористикою був червоний і синій. Червоний колір символізує родючість, а синій — оплодотворення. Це як інь і янь. Це втратилося, й у світі вважають українську вишивку червоно-чорною.

По всій Україні вишивка була кольоровою, тільки Центральна і Східна Україна мала лише два кольори.

На Буковині чимало чорних орнаментів. Там було розвинуте вівчарство, мали багато чорної шерсті.

Звідки предки брали візерунки

Я вважаю, що багато років тому тонкі енергії були більш відкриті людям. Майже кожна людина могла щось передбачити, бо навколишній світ був для неї знаковим.

Моя бабуся каже, що є така прикмета: коли павутиння закладає всю землю, то невдовзі буде дощ. Але, за її спостереженнями, усе змінилося і тепер не сходитися.

Прикмети раніше люди переносили на узори. Вони енергетично себе захищали тими символами, які вишивали. Одяг був луденням (облаченням). Значення закладали не тільки у візерунки, а й у силует самого одягу.

Орнаменти не просто прикрашали одяг, а й виконували давні магічні функції захисту від зовнішніх небезпек, злих духів чи недоброго ока, також виконували функцію ідентифікації. Малюнок, колір, техніка свідчать про походження, стать, вік, статус носія.

Села, розташовувані над Черемошем (Розтоки, Тюдів, Білоберізка, Устеріки)  мають схожі візерунки, де поєднують геометричні та рослинні орнаменти.

Символи й обереги вкладали у весільний одяг, який потім люди одягали на великі свята. Повсякденний був простішим, але теж оздоблений вишивкою. Гуцули себе дуже любили й вічно чимось прикрашалися.

Тільки тут, на Гуцульщині, повсякденні сорочки були вишиті невеликими орнаментами, але прикрашеними. У степовій місцевості повсякденні сорочки були прості, без вишивки.

Бабуся розповідала, що у 20-30-ті роки дівчата із заможних сімей тільки тим і займалися, що вишивали. За хазяйство відповідали наймити.

Моя бабуся народилася в багатодітній сім’ї,  де було дев’ятеро дітей, вісім із яких  — хлопці, вона не вишивала і не ткала, бо допомагала мамі варити та прати. Зате вона пряла нитки, цього навчила і мене.

Чому вишите стало святковим вбранням

Колись повсякденний одяг був вишитим. Тепер вишите  — тільки святковий одяг.

Моя бабуся не ходила кожного дня у вишитому. Коли їй був 21 рік, її вивезли до Сибіру, то був початок 50-х років, коли майже всіх жителів Білоберізки (тепер Верховинського району) вислали до Сибіру. Частина людей повернулася, інші — ні. Мою бабусю засудили як політичного злочинця, причому вона була неграмотна, письма навчилася вже у в’язниці.

Усе їхнє майно спалили.  І коли вона повернулася із Сибіру, то жила на квартирі (тоді це була сусідська стайня). За її розповідями, одяг собі зшивала з якихось шматків, і так було доти, доки вони не побудували хату. Її сусідка, яку тоді не забрали до Сибіру, ходила щодня у вишиванці — до самої смерті.

Бабусі зараз 92 роки, і вона досі вишиває.

Найбільше знищили вишивку в період радянської влади. Слава Богу, у наших людей на генетичному рівні збережена пам’ять.

Вишиті таємниці: те, що знають не всі

У 1970-х роках у Соколівку приїхала Анна Макицел зі Стороженецького району Чернівецької області. Вона вишила своїй кумі сорочку бісером, після цього жінка почала отримувати такі замовлення.

Тепер вважають, що вишивка бісером характерна Гуцульщині, але це не так, вона походить із 70-х років із Буковини. Цю моду запровадила Анна. Вишивані бісером сорочки почали з’являтися в селах Річка та Бабин.

Тепер  бісером вишивають старовинні бабинські узори.

Значний вплив на буковинську вишивку мають Румунія і Молдова. Тому й з’явився бісер. Буковинську вишивку ніколи раніше не виконували бісером.

На Буковині була техніка, що збереглася до сьогодні, вона називається кондангер, або цирка. В інших регіонах цієї техніки немає. Це мережка, яку виконують на дуже мілкому полотні, вона має свій характер.

Буковинські орнаменти дуже схожі з румунськими, і техніка виконання  — румунська.

* * *

Сім’я Покусінських робила велике дослідження і видала книгу з борщівською вишивкою. Подружжя хотіло передати саме орнаменти, тому книгу вони зробили технічною: зі схемами, техніками, орнаментами та кроями. Від 2008 року орнаменти з книги почали активно передавати з рук у руки, і ця борщівська вишивка стала дуже популярною.

За переказами, коли татари знищували село, усіх чоловіків вивезли й закатували, а їхніх дружин змушували одружуватися з татарами. Тоді жінки поклялися, що на знак пам’яті про своїх батьків та чоловіків вони будуть виходити заміж в одязі, вишитому чорним кольором.

Підсумки мисткині  

Ніколи люди не вкладали в одяг якесь глибоке значення, окрім обрядового.  У весільному одязі дуже багато знаків безкінечності, бо він зберігався впродовж життя, у ньому і відбувався поховальний обряд.

Крізь століття були накладання символів: християнські та язичницькі перепліталися.

XX століття не має свого лиця  —  це мій висновок щодо народного одягу. Тепер люди  —  хороші менеджери, вони вміють продавати й розповідати про символи, яких вони не вкладали в одяг та візерунки.

Раніше провести хронологію з візерунками було простіше, бо кожен регіон мав своє обличчя в орнаментах, це стосувалося й сіл. Наприклад, у Космачі та Косові візерунки відрізняються.

Дуже велика різниця у строї між Косовом і Старим Косовом, а вони межують. 

Візиткою Верховинського району вважають геометричну вишивку низинкою. Косівський район складніше охарактеризувати. Є вербовецька рукавівка та є космацький стрій (сонячно-помаранчевий).

Сьогодні заполонила ринок машинна вишивка, і це  —  не погано. Гірше те, що люди, які цим займаються, не хочуть вникати в символіку та зміст. Їхня мета зазвичай збагатитися.

Вишивальниця вкладає в сорочку енергетику, що таки буде захищати того / ту, хто її носить. Люди відчувають ручну роботу, виконану з душею.

Журналістка: Оленка Гелетюк

Фото: Архів Анни Фартушинської

Щоб краще чути серцебиття нашого медіа – підписуйся на наш Telegram-канал.