Фотограф-вегетаріанець, підневільний горам

На прохання читачів ми поспілкувалися із чоловіком, який понад два десятки років не їсть м’яса. Крім цього, ми «начаювали» ще багато цікавого. Василь — фотограф, який покроково і самотужки опановував це мистецтво; мандрівник, який «тікає» в гори, щоб відновити сили та знайти внутрішню стабільність; актор, який втілив свою маленьку мрію. І це тільки шматок того, що чекає на вас у тексті нижче.

Усе це ховається за виваженим та флегматичним Василем Іваночком.

– В одному з наших матеріалів ти розповідав, що вже понад два десятки років не їж м’яса, це зацікавило наших читачів. Розкажи, як ти став вегетаріанцем?

– Почав я 1993 року. Читав багато книжок різних індійських філософів, цікавився східною філософією, займався фізичною йогою, але більше вивчав її духовний бік.  І майже всюди було зазначено: щоб досягти чистоти в думках, бажано м’яса не вживати. Це один з основних принципів, бо тваринна їжа стимулює більш приземлені думки й вібрації. І я зрозумів, що хочу це спробувати. Колись багато людей були вегетаріанцями. Наприклад, Піфагор, Лев Толстой. Для мене це один із способів зробити цей світ трішки кращим, як би воно абстрактно не звучало.

– Як правильно харчуватись, щоб не зашкодити собі?

– Насправді м’ясо завжди можна чимось замінити. Наприклад, спіруліна (водорості) містить певний набір амінокислот та інших мікроелементів, що здатні замінити м’ясо. Але річ у тім, що просто так кинути одне харчування і перейти на інше — страшний стрес для організму. Тому треба добре все зважити. Прислухатись до себе, своїх внутрішніх відчуттів, бо якщо ти робиш щось насильно для організму, то він цього не пробачить.

– Ти одразу перейшов чи були якісь зриви?

– У мене були плавні кроки до цього. Мій дядько часто ходив на полювання, і я вже тоді вирішив, що м’яса косуль їсти не буду. А потім подумав, що інші тварини також відчувають усе те, і тоді вже остаточно вирішив. Перехідний період у мене тривав близько трьох років. Спочатку я тільки обдумував, а потім почав пробувати. Пам’ятаю, що одного року перед Великоднем не їв м’яса, а потім наївся і тоді зробив висновок, що м’ясо — це не корисно. 

– Які зміни в організмі ти відчув?

– Звичайно, легкість. Навіть моя мама, коли я готував, казала, що їй ліпше від цієї їжі. Організм на перетравлення різних продуктів витрачає різну кількість енергії, а м’ясо — не легкий продукт. 

– Риби ти також не їж, хоча багато вегетаріанців споживають її. Чому?

–  Це також тваринне м’ясо. Хоча в Індії люди їли рибу, та трактували це, ніби вони споживають рослини. Але це нелогічно. Певний самообман. Я їм молочні продукти.

– Як зазвичай реагують на твоє вегетаріанство?

– Реакції в кожного свої. Говорили різне: «У тебе зі здоров’ям щось не так!», «Ти в якійсь секті?», «О, це яку силу волі треба мати!» або «Ти ненормальний! Це ж так смачно!». А релігійні тітки з мого села казали: «О, раз ти собі пом’янув так, то най Бог прийме!». Насправді це просто звичка, і ти розумієш, що раніше вона була такою, а тепер є іншою, і все. 

– Як ти реагуєш на такі коментарі?

– Напочатку доводилося виборювати свою нову звичку в певному середовищі. Злився, потім близьких переконував, що без м’яса краще. Але людина сама вирішує, який спосіб життя обирати.

– Ти вегетаріанець 26 років, яка ймовірність того, що колись ти знову з’їж м’ясо?

– Зараз я не відчуваю якоїсь потреби в м’ясі, воно в мене нічого не викликає. Хіба потрапив би в якісь екстремальні умови й не було би вже що їсти, то рятувався б як міг. Зараз достатньо різних продуктів, є що їсти. У радянські часи із цим було важко. Тому, напевне, вегетаріанцем я буду до кінця життя.

– Хто ти за освітою і ким працюєш зараз?

– За освітою я столяр-будівельник, але не працював за фахом. Одразу після навчання був художником у кінотеатрі, малював афіші. Згодом ми з друзями створили бригаду і робили різні меблі. 

Потім я вирішив купити фотоапарат, просто для себе. Але коли проводжали мого брата в армію, його подруги побачили, що фотографую, і почалося… Я сфотографував їх, приніс фотографії, усім сподобалося. Далі мене просили фотографувати діток, знайомі замовляли різні сімейні фотосесії, акторам із нашого театру робив портфоліо, і так потихеньку все почалося.  

Згодом мої роботи помітила команда газети «Вільний голос», побачили, що я вмію ловити момент, запросили на роботу. Потім працював у фотостудії. Там я набрався досвіду, але все опановував самотужки. Купив собі книжку з фотошопу, вдома читав, а на роботі пробував втілювати те, що дізнавіся. Тепер працюю у відділі культури районної ради фотографом.

– Що ти найбільше любиш фотографувати?

– Стараюсь фотографувати якісь прояви життя. Професійні фотографи мають помічати те, чого інші не бачать: і в природі, і в людях. Я це теж люблю. Немає чогось конкретного. Хоча мені подобається природа.  Я змалку, коли приїздив у своє село, спочатку йшов у ліс, а потім уже їсти… 

– Із твоїх світлин видно, що ти любиш природу. Де ти зазвичай відпочиваєш?

– Наші Карпати частково освоїв, багато місць знаю, Ґорґани не зовсім для себе відкрив, якось відкладаю. На Маковицю планував понад десять років піти, але обминав постійно. І якось вирішив туди піти. Цього року був в Албанії, минулого — в Румунії.  Але за кордоном не часто буваю. Колись, по роботі, був у Польщі. Служив в армії в Чехії. Хоч це не мандрівка була, але природою я встиг походити. Там цікаві скелі, потічки, сосни та килими з афинів. Побачив там у скелі різні приміщення, які видовбали наші полонені.Мене дуже дивувало, скільки там людської роботи й, напевне, багато жертв. 

– Чим саме приваблюють тебе такі подорожі?

– Це спілкування з природою і з собою. У природі шукаю тиші, що має велике значення в житті. У нашому світі багато неспокою, рутини та погоні за чимось, треба все встигнути. Це навалюється на людину масою проблем. Природа — це спосіб знайти ту тишу, подивитися на все по-іншому і зрозуміти, що всі ці проблеми не такі вже й важливі. Насправді увесь цей негатив та неспокій має не такий сильний вплив на людину, як здається на перший погляд. 

Природа дає наснагу та сили далі перебувати в цій життєвій нестабільності. Я переконався в тому, що йду в гори по певну внутрішню стабільність, і природа мені в цьому допомагає.

– Чи пам’ятаєш ти свій перший похід?

–  Так. Мене хлопці взяли на Говерлу після Нового року. Я був одягнений у джинси і звичайну куртку. Ми вийшли наверх, там було мінус десять градусів. Я виглядав, як хлопець, у якого недалеко, за 100 метрів, хата. Ніби я вийшов подивитись, що ж тут, на горі, робиться. Того дня біля Говерли ночували російські альпіністи, і вони попросили мене сфотографувати їх. Дали мені старий такий фотоапарат «Зеніт», і поки вони шикувались, то в мене пальці задубіли, я не міг натиснути кнопку. У першому поході я був необізнаний.

– Як зараз готуєшся до походів?

– Сам стараюсь не йти в складні походи, бо бувають різні випадки. Якщо нема кому допомогти — це велика небезпека. Тому я беру товариша, на якого можна покластись. Минула зима показала, що навіть професіонали потрапляють у неприємні ситуації і платять за це життям. Тому треба розуміти, що це не просто гра: якщо щось станеться, то плівки назад не відмотаєш. Треба все враховувати і знати, у який бік зійти і куди повернути, мати спеціальне спорядження. Це дуже важливо.

– Чи були в тебе якісь небезпечні ситуації?

– Бували. Пам’ятаю, ми з товаришами йшли вздовж кордону Мармарош. Нас напередодні попередили, що о 10 чи 12 годині має бути гроза, і попросили почекати. Але зранку було сонце, і ми вирішили все-таки йти, мали встигнути до дощу. Але негода за часом змістилась, і нам не вистачило десяти хвилин, щоб вийти на Піп Іван. Потрібно було швидко щось вирішувати, бо з нами була дівчинка, яка дуже боялась грози і ледь зі схилу не зірвалась від страху. Я знав, що на румунську сторону не можна йти, але все-таки пішли. Ми швидко спустились нижче, не встигли натягнути тент (примітивний намет), як луснула блискавиця і пішов сильний дощ. Ми дві години чекали, поки все закінчиться. Тільки рушили йти, як знову розпочався дощ, але вже без грози. Ми знову десь півтори години сиділи під клейонками. Від страху вже всі зізнавались у любові один одному. Це така екстремальна ситуація, коли психіка трішки збій дає. Такі випадки дозволяють відчути і зрозуміти цінність дріб’язкових речей.

– Які миті в горах є особливими?

– Схід сонця завжди є чимось незвичайним. Можливо, тому, що ми його часто пропускаємо. У горах воно набагато красивіше, бо навколо тиша, тільки пташки співають і сигналять, що треба вставати. Коли в горах дивишся на схід чи захід сонця — бачиш, який ти маленький на фоні грандіозної природи. А з іншого боку, розумієш, що знайшов сили піднятись і побачити це сонце. Бачиш у цій красі сенс. Бо не кожен може це розпізнати і має на це час. Дуже красиве зоряне небо в горах, хоча і на морі теж було приємно дивитись на зірки. У місті через ліхтарі ми не можемо це відчути й побачити.

– Знаю, що в тебе нетиповий підхід до віросповідання. Розкажи про це.

– Я не знаю, як вмістити все в одне інтерв’ю, бо це дуже глибока тема. Та з іншого боку, це проста річ.  В основі кожної релігії є любов до життя. Кожна релігія заставляє пізнавати себе, бо ми є основними. Для тебе немає нічого ближчого, ніж ти сам. Але ти сам себе толком не знаєш, бо в соціумі розказують, як правильно дивитись на світ, дають якісь певні канони і принципи. Ти приймаєш це собі на віру і думаєш, що так має бути. Часто це стає завісою, за якою ми ховаємо свою істинну суть. Ми живемо в певних рамках — це наша зона комфорту, яку ми не даємо порушувати. Але насправді не знаємо, на що ми здатні і що в нас заклав Бог. Тому я вважаю, що сенс кожної релігії — закликати людину пізнати себе, бо без цього важко жити. Якщо людина знає, які механізми працюють у ній і мотивують її щось робити, то вона може свідомо робити якийсь вибір в житті. Якщо людина цього не розуміє, то живе на автопілоті, нею керують: мода, телебачення, шаблони чи соціальні стереотипи. Вона тоді знає себе як частинку цього всього, а не себе цілісну. Хоча може бути чимось більшим. 

– Ти християнин, мусульманин, агностик…? Можеш якось конкретно ідентифікувати свою релігійну приналежність?

– Ні. Напевне, мені близький погляд даосизму. Тому що дао не має якогось певного взірця. Християни хочуть копіювати Ісуса, а буддисти – Будду. Коли людина когось копіює, то забуває про себе. Я маю на увазі, що ми дуже стереотипно все сприймаємо. Йдемо в церкву, слухаємо службу, хрестимося чи молимося і робимо це, бо так треба. А для чого ця молитва, чому вона існує, яка мета її, як з’явились і що означають ці слова, чого це все робиться — ми не задумуємося. Просто робимо, бо хтось сказав. 

– Чи можна сказати, що з кожної релігії ти взяв щось для себе?

– Ні. Хоча я раніше і сам так думав, що з кожної релігії можна взяти якусь деталь і з цих шматочків скласти щось одне і спільне. Але зараз я розумію, що це зовсім не шматочки. За всім цим стоїть єдина реальність. Вона всюди єдина: і вчення Христа, і Будди, і Даосизм… Кожне вчення просто говорить своєю мовою. Так само ми. 

Наприклад, нам дадуть банан. Кожен буде по-різному його характеризувати. Хтось почне з форми чи смаку, хтось із хімічного складу, бо йому це ближче, а хтось із кольору. Тому, ті, хто зіштовхувався з реальністю, писали про неї тою мовою, яку знали. А реальність та сама, банан то ж один. 

– Розкажи про своє зацікавлення театром.

– Театр — це місце, де я можу вийти за межі своїх рамок і починаю вивчати те, що було далеке мені. Я колись хотів бути актором мандрівного театру, який би ходив селами і показував якісь притчі. Мені пропонували працювати актором і в нашому драматичному театрі, але тоді з певних причин я не наважився. 

Зараз я граю в театрі, і це окрема цікава частинка мого життя. 

– Як ти все це поєднуєш?

– Насправді дуже важко. Але поки що працюю на державній роботі. Мені довіряють, я сумлінно виконую свою роботу і маю трохи вільного часу через це. Тому якось намагаюсь усе встигати. 

– Традиційні питання Чаювання: якби ти мав суперсилу, якою б вона була?

– Це була б здатність заспокоювати і приводити до гармонії людей.

– Якби ти потрапив на безлюдний острів, вижив би?

– А хто його знає? Треба спочатку бачити той острів. Ну, я б намагався його дослідити. Якщо це скелястий острів і на ньому нічого не буде, виловлював би водорості, сплітав би якусь сітку, щоб їжу добувати. Уявляється одразу такий острів, на якому жив Робінзон Крузо, де були фрукти, овочі і ще якась їжа. У кожному разі відштовхувався б від обставин. 

За інтерв’ю подякувала Адріана Ковальчук
Фото: Оксана Санагурська
Локація: Sushi House: м. Коломия, вул. С. Бандери, 53 В. Контактний номер: 0636278547