ГЛУЗД

Я лежала на ліжку, згорнувшись клубочком і намагаючись зібрати уламки душі до купи. В навушниках грала пісня “Falling Slowly” Глена Гансарда та Маркети Ірглової.  Біп-біп! Пам-пам! Трррринь! Ту-дум! Я з ненавистю подивилась на смартфон. Уявила, як беру його в руку, замахуюсь і з усією силою жбурляю в стіну. Як в уповільненій зйомці, бачу скло, яке розбивається на друзки та усе начиння телефону, що розлітається по кімнаті, і чую, як нарешті настає тиша. Звичайно, я цього не роблю. Подарунок самій собі не вартий такої слабини.

Я вимикаю звук. Проте, це не допомагає. Екран постійно засвічується. Я починаю злитись ще більше, та що вдіяти? Моя робота пов’язана із соцмережами, мої друзі там, звідти я черпаю новини, жарти та найрізноманітнішу інформацію. Рука таки тягнеться до смартфону. Гортаю Facebook і раптом розумію, що роблю це бездумно. Навіщо я це роблю? Що зі мною коїться? Я не знайду тут вирішень проблем, не стану щасливішою, не загою душевних ран, не отримаю такого бажаного спокою! Я просто марно витрачаю час. Ні! Навіть не витрачаю, а вбиваю!

Скоса дивлюсь на телефон. А що як?.. Поки не з’явилась і крапля сумніву, беру той шмат заліза, що зараз додає сили мукам, і видаляю усі встановлені програми. Я не наважилась видалити профілі, бо розумію, що ще не готова до цього, до того ж пам’ятаймо, що моя робота прив’язана до соцмереж та месенджерів. “Ви дійсно бажаєте видалити Facebook?” Так! “Messenger?” “Telegram?” “Instagram?” Так, так, так!!! І з ноутбука теж! Геть усе! І я чую тишу. Вона навалюється, затоплює і дає дихати. Що далі? Що це мені дасть? Чи витримаю я?

Це був вечір п’ятниці 22 червня. Жах дня відходив у ніч, темрява якої повільно ковтала біль. Шалена втома раптово навалюється на мене, я ледве стою на ногах. Завтра буде новий день. Завтра будуть нові надії і сподівання. Усе завтра…

Перший день без НЬОГО

Будильник нещадно вириває мене зі сну. За звичкою беру смартфон до рук і… нічого. Я розумію, що не можу перевірити жодного месенджера, зайти і переглянути стрічку новин у Facebook та Instagram. Я не зроблю жодного допису! Я нічим не поділюсь! Я не вподобаю записи! Просто не знаю, що там відбувається! У голову закрадаються зрадливі думки: “А, може, ну його? Ну, понервувала вчора… Ну, розізлилась, скоїла дурницю. Але ж це можна виправити. Ось зараз я зайду у Play Market і все буде добре!” Ні! Різко зупиняю себе. Ще надто рано. Поки готую собі сніданок та заварюю трав’яний чай, усе обдумую. Якщо реально поглянути на речі, то я і дня не можу обійтись без соцмереж. Дійшло до того, що я переглядала всі встановлені програми практично щохвилини, хоча ніяких сповіщень не надходило. Я стаю залежною від соцмереж! Мені все важче знаходити спільну мову з людьми вживу. Ще гірше! Я все більше надаю перевагу самотності в мережі і відсутності спілкування. Улюблене читання книжок перейшло на далекий другий план.  Телевізор став обов’язковим фоном: поки “зомбо-ящик” балакає сам до себе, я бавлюсь смартфоном.

До речі, по статистиці, яку надала компанія TNS Infratest, 61% українців користуються смартфонами під час перегляду ТБ. То, може, вже не телевізор заслуговує на звання “зомбо”? А дослідження веб-дизайн компанії “Go-Gulf” показує, що звичайний користувач Інтернету проводить 22% свого часу у соцмережах, зокрема у Facebook – 7 годин 45 хвилин і 49 секунд на місяць! Щодня у цій соцмережі відбувається близько 800 мільйонів оновлень.

Отже, я вирішую: жодної соцмережі впродовж… навіть не знаю, якого часу, мабуть, скільки протримаюсь. Окрім самодисципліни та самоаналізу, мені цікаво, як зашвидко помітять мою відсутність онлайн (а я, як ви зрозуміли, практично не вилазила з Інтернету).

Поснідавши, продовжую займатись звичними речами. Дивне відчуття. Телефон мовчить. Жодних звуків. За звичкою беру його в руки, розблоковую, гортаю… І увесь час думаю про те, щоб завантажити додатки знову. Я так чекала цілющого спокою, а його нема! І десь там рве, метає і шматує… Мабуть, саме так відчуває себе човен під час шторму у морі.

Не знаходжу іншого виходу, як зайняти себе чимось. А чим, як не тим, що давно відкладалось у далекий ящик? Добре, що співробітники подарували на день народження похід у спа-салон. Дві години задоволення – саме те, що лікар прописав! Я летіла туди, немов на крилах. І що ви думаєте? Я не змогла розслабитись! Я знайшла цікаву електронну книгу, яку читала, поки займались моїми нігтями. Я вимкнула довбаний звук на телефоні перед спа-процедурою… І це не допомогло! 35 хвилин я дивилась в стелю, знервовано перебираючи в голові минулий день, аналізуючи його і намагаючись вимнути ці думки. Далі я думаю про те, що було б досить непогано почепити телевізор на ту ж таки кляту стелю з якимись релаксуючими відео. Хочу розслабитися, але щось зовсім не виходить. Намагалась декілька разів безрезультатно увійти в шавасану (не знаєте, що це? не займались йогою? гугліть). Десь на 20 хвилині я почала вовтузитись, намагатись почухати ніс та щосекунди позирати на годинник. Нарешті мої муки закінчились і добра працівниця закладу відправила мене в душ. Чесно? Я вже не  хотіла виходити звідти. Звук води заспокоїв мене за хвилину, швидше, ніж ті 35 хвилин у тиші та теплі. Вкотре переконуюсь, що вода – моя стихія. Вона змиває увесь біль, бруд і негатив, даючи можливість вирватись з її обіймів новою, сильною та вільною. Далі мене чекав масаж. І тільки-тільки я почала дійсно розслаблятись (майже через годину, як розпочався масаж), і тут мій релакс завершився. Задоволена тільки наполовину, я рушила у вир подій на стометрівці рідної Коломиї.

Страшенно хотілось ромашкового чаю і нових книжок. Я знайшла і те, і те. Ну, гаразд, не ромашковий, але смачнючий трав’яний чай і три абсолютно різні за жанром книжки, які довершили день. Арт-візія змагалась з погодою, а я зрозуміла, що жодного селфі робити не хочу! Фотографії події, свого чаю з десертом і книжок теж здалися мені зайвими. І я побачила небо! З двома веселками, які я не сфотографувала і не поділилась у соцмережах! І це було відкриттям. Скільки всього я пропускала крізь екран, а не крізь себе… І тут я згадала втечу до Львова з квартирою у центрі і розпиттям шампанського на підлозі, підйом на ратушу і підслухану там розповідь екскурсовода про легенди міста, вишневу наливку і тепло рук. Згадала Шешори і пісні біля ватри під гітару, воду, що збивала з ніг та своїм ревом витісняла будь-які думки. Згадала кухню в квартирі на дев’ятому поверсі і наш з подругами сміх. Згадала усі ті моменти, які не потрапили у кадр, але які були безцінними. Мабуть, вперше за довгий період часу я бачила усе так ясно…

На межі…

Я ревіла. Голосно, зі смаком, закутавшись у ковдру і слухаючи якусь дуже сумну і депресивну музику… Повірили? Ха! Дзуськи! Дні ще ніколи не проходили так жваво. Я розривалась між переглядом фільмів, які давно відкладала, новими книгами, онлайн навчанням, іграми/навчанням з сином, прогулянками, плануванням, зустрічами, перебиранням речей та готуванням за рецептами, які давно чекали десь у шухляді. Я зрозуміла, що у мене з’явилось безліч вільного часу. Я не зависала, як зомбі, на одному місці. Я зрозуміла, як скучила за спілкуванням. Оцим таким звичайним спілкуванням, коли ніщо не відволікає і я дивлюсь на співбесідника. Я помітила нарешті, як воно виглядає збоку, коли люди спілкуються, але зазомбовано хапаються за телефон і відключаються від реальності. Чи було легко без соцмереж? Ні. Я сумувала за друзями, які були за кордоном і з якими я спілкувалась саме так. Мені бракувало новин, жартів… І просто знати, що коли дорогі мені люди онлайн, вони досяжні.Чомусь, коли близька мені людина не “світилася” онлайн, я переживала, чи бува чогось не трапилося.

Ось вже декілька днів, як я вільна від соцмереж. Щаслива і задоволена. Я читаю, вивчаю онлайн курси… І тут дзвінок від подруги:

– Агов! Ти там як? У тебе все добре?

– Так, звичайно!

– Чому на повідомлення не відповідаєш?!

– Я не сиджу в соцмережах від суботи

– Але ж я тебе бачила онлайн ще сьогодні зранку!

Стооооооп! Як так?! Я ж реально нікуди не заходжу! Раз випадково відкрила сторінку у Facebook ще в суботу і то закривала її з дикою швидкістю і переляком. Мабуть, так чоловіки закривають сторінки порно-сайтів, коли їх за цим застукують. І тут до мене доходить! Я ж проходжу онлайн навчання від Facebook, а там необхідна прив’язка до сторінки у цій соцмережі. Вочевидь, поки я навчаюсь, у мережі в мене статус “Онлайн”. Трясця! Підставив ти мене, Цукерберг! Ефект експерименту пропав… Але ж не припиняти навчання… Таки не відпускають соцмережі. А тут ще й статтю писати треба, а аудіозапис надіслали у Telegram… Самі розчарування! Починаю роздумувати над цим. То що ж виходить… Ми настільки тепер прив’язані до сучасних методів спілкування, що вирватись з них можливо, але неймовірно важко. Розумію, що не продумала усі деталі, не узгодила робочі нюанси, тому і виходить, що усе йде шкереберть. Чесно? Злюся на себе неймовірно! Проте, спонтанне рішення відкрило безліч можливостей та відтінків життя, які заслуговують барв, а не тіні. Я у відкриту подивилась у вічі болю, який застав мене так раптово, не заховалась у мушлю, не пірнула з головою у безодню фальшивих і не дуже емоцій, не топилась у чужих думках, не шукала виходу у чорній дірі. Я примусила себе жити в реальності, думати, відчувати і прийняти усе так, як воно є. Я втекла від самотності у мережі, щоб знайти самотність у реальності і почати вчитись любити її і себе у ній. Так, інколи безодня кличе, інколи здається, що вона сильніша, та я не здаюсь. Вкотре життєвий досвід показує, що я сильніша, ніж була.

Не можна сказати категорично, що соцмережі – це зло. Для журналіста вони стали найшвидшим способом передачі інформації. Для публічних осіб – засобом розповісти про себе та свою компанію. В кінці-кінців, вони дають змогу спілкуватись з рідними людьми, які за тисячі кілометрів від нас. Але якщо зависнеш у них, то ким станеш? Людиною, яка обманює сама себе, щоб здаватись вагомішою, популярнішою, сильнішою, впливовішою, цікавішою? Усі ці записи, фото та відео, щоб показати, як добре ви живете, що відбувається з вами, як часто ви ходите до спортзалу, які ви змотивовані і хочете мотивувати інших, ще й заробляти на цьому гроші, до чого вони? Чому ж так мало серед вас тих, хто показує у цих соцмережах, як ви ламаєтесь, як падаєте і як важко підіймаєтесь, як ридаєте у подушку, як наминаєте смажену картоплю після фотки салата “Цезар”, яку виставили в Instagram, як розбиваєтесь на друзки від втрати найдорожчих?

Я нарешті реально оцінила усю перевагу і важкість сучасного спілкування. Усе це так схоже на утопію, де все добре, все чудово, все ідеально. За стільки років нікуди не поділась ота “самотність у мережі”. Я втомилась від утопії. Я втомилась від самотності. Я хочу реального, щирого, смачного, болісного, справжнього…

Я виходжу з “матриці”. Я відвикаю. Я не буду слідкувати скільки вподобань і коментарів отримаю за ці “записки божевільного” і чи взагалі отримаю. І це прекрасно.

P.S. Побачимось в реальності…