Земля номадів

Гордий Іданфірс відповів Дарієві: «Дізнайся ж, царю, який я! Я й раніше ніколи не тікав зі страху перед будь-ким і тепер не тікаю від тебе. І зараз я роблю те саме, що й зазвичай за мирних часів. А чому я відразу ж не став з тобою до бою — це я також поясню. Адже в нас немає ні міст, ні обробленої землі. Ми не боїмося їх плюндрування і спустошення, тому й не стали з вами до герцю негайно. Коли ж ви бажаєте будь-що стятися з нами, то ось є в нас батьківські могили. Знайдіть їх і спробуйте зруйнувати, тоді й дізнаєтесь, станемо ми битися за ці могили чи ні. Але доти, доки нам не заманеться, ми не станемо до бою з вами. Це я сказав про битву. Володарями ж своїми я визнаю лише Зевса і Гестію, царицю скіфів. Тобі ж замість дарів — землі та води — я надішлю інші дарунки, яких ти заслуговуєш. А за те, що ти назвав себе моїм володарем, ти мені ще дорого заплатиш!».  —  джерело.

Як вам подібна відповідь? Сильно? 

Так відповів цар скіфів царю Перської імперії Дарію І. Після цього правитель наймогутнішої держави тогочасного світу забрався зі Скіфії, бо його власна армія вже готова була бунтувати, а союзники обіцяли спалити переправи через Дунай. Кілька місяців безцільного ходіння степами навздогін невидимій скіфській кінноті, отруєні колодязі та випалена земля, безсонні ночі під обстрілами скіфських лучників  —  усе це виснажувало військо, і воно з кожним днем втрачало боєздатність. 

Так скіфи воювали. 

А як вони жили?

Як бачимо із цитати, не маючи постійних жител та поселень, постійно переміщуючись разом зі своїми стадами в пошуках пасовиськ. І могили, які згадував Іданфірс, є не просто красивою метафорою, це єдине, що ми можемо накопати про кочовиків. Але кожен курган, який знаходили археологи, повідомляє нам безліч цінної інформації про матеріальну культуру, побут, моду, озброєння, звичаї й особливості релігійних вірувань. 

Нестачу речових джерел сповна компенсують писемні. 

Так склалося, що «писемні» народи починають зацікавлено стежити за нашими землями від моменту, коли в регіоні, де кардинально почав змінюватися клімат, домінують кочівники. Адже номади (народи, які ведуть кочовий спосіб життя) агресивні, а найбільше від цього страждають менш войовничі заможні сусіди, у яких є чим поживитись. Узагалі стосунки між кочівниками і землеробами, між варварами та цивілізацією — надзвичайно цікавий історичний пласт, який неможливо увіпхнути в одну публікацію, але в українській історії ми час до часу повертаємося до цієї теми.

Як же склався перехід до кочового способу життя? 

Почалося все в неоліті, коли сталася «господарська революція»: колишні збирачі плодів та корінців почали їх вирощувати, а мисливці поступово освоїли скотарство. 

Прикол у тому, що людські стада епохи льоду, тундри й мамонтів також, по суті, були кочовими, переміщуючись у пошуках нової здобичі. Неолітична революція їх «посадила» на місця, адже посіви необхідно було охороняти та постійно доглядати, як і стада одомашнених тварин. Але були місцини на планеті, де осісти не можна було з кількох причин:

  • Особливість місцевої фауни. Не кожна тварина здатна рости й розмножуватись у стайні, вона потребує простору. Наприклад, кози та вівці вигризають траву практично до ґрунту. Якщо потримати таку отару на одному місці, вони перетворять місцину в пустелю. 
  • Особливість регіонального клімату. Десь надто сухо, десь украй холодно, десь настільки бідна рослинність, що її треба постійно шукати. Не забуваємо ще й про те, що клімат на планеті впродовж тисячоліть змінювався то похолоданнями, то потепліннями, а  людям, залежним від примх природи, треба було на всі ці виклики реагувати. До речі, концепція викликів і відгуків дуже добре розписав британський історик А. Дж. Тойнбі, раджу ознайомитися. 

Орда (люди племені з усіма своїми пожитками та стадами) мала сезонно переміщуватись територією свого кочовища в пошуках пасовиськ і води влітку, тепла та затишку взимку тощо. У цьому й полягає принципова різниця між умовно лінійним рухом у просторі людей давнини і циклічними переміщеннями номадів. 

До речі, номадизм мав вплив не лише на спосіб життя та побут своїх носіїв, а й на світогляд, менталітет, сприйняття простору, а отже, і на особливості релігійних вірувань та культурні риси. 

Епоха кочовиків в історії України досягне свого апогею в період Великого переселення народів, коли переміщуватись почнуть усі. Народи в один момент зрушать зі своїх місць та вирушать у засвіти, взаємодіючи один з одним, витісняючи чи винищуючи слабших, руйнуючи Античну цивілізацію і створюючи передумови для Середньовічної. Але кожен історик вам скаже, що то вже цілком інша історія…

Автор: Володимир Половський
Дизайнерка: Яна Букреєва

А щоб у твоєму житті було більше Глуzду —підписуйся на наш телеграм-канал.