Катерина Трачук: я повернулася до Коломиї і мені довелося обрізати нитку зі своїм “чоловіком”

З новою героїнею НЕ[пересічних] ми спілкувалися, кавуючи в новому “Букіністі”.

Спойлер: це інтерв’ю сповнене аристократизму через загадковий образ та погляди на життя нашої героїні. Цьому сприяють і стіни “Букіністу”, який відчинив ще одні двері —  тепер на площі Шевченка.  

Катерина Трачук — акторка, яка, ідучи вулицями Коломиї, змушує довколишніх озиратися. У неї за плечима багато ролей,  унікальна колекція капелюшків, а тепер і материнство…

Рубрику НЕ[пересічні] створено в партнерстві з кав’ярнею “Букініст”.

Катерина й акторство

Я досі не знаю, ким би ще могла бути. До 7-8 класу хотіла стати хореографинею, та мене зупинила думка, що кар’єру в цій галузі завершують здебільшого до 30 років. А ще я дівчина висока, а через це завжди проблемно знайти партнера.

Я завжди брала активну участь у шкільній самодіяльності: танцювала в Народному домі, долучалася до різних заходів, але тільки в університеті  зрозуміла все з професійного погляду. Першу нормальну роль я зіграла на третьому курсі. 

Для мене роль — це святий термін. Тепер я не в театрі, і коли кажуть, що я акторка, відповідаю, що зараз ні, бо не працюю.

Мені дуже подобається весь театральний процес, а це не тільки яскраві прем’єри і квіти — цьому передують нескінченні репетиції та повтори одних і тих самих сцен, а це монотонна справа. Ця одноманітність мене не виснажувала, бо перед кожним виступом треба ввійти в історію свого героя, прожити її. Репетиція — моя любов, я кайфую, якщо класний режисер і п’єса. 

Я б хотіла, щоб театри відмовилися від виїзних вистав у школах, садках чи коледжах. Коли глядача заганяють на виставу — це не про любов до мистецтва, а про насилля… 

Якось після вистави до мене підійшла знайома лікарка  і каже: “Я тобі дуже дякую, ви, актори, допомагаєте нам, простим людям, прожити те, що ми не можемо наживо”. Тоді я зрозуміла, що кожен глядач може провести паралель між собою і героєм, якого грає актор. Я це відчуваю.

Під час навчання на першому курсі я зрозуміла, що гноблення, знецінення, приниження — звичні методи формування актора. Не можу сказати, правильно це чи ні, але точно нелегко. Коли приходиш несформована, а тебе кожну хвилину довбуть, треба мати мужність і витримку, щоб із цим впоратися. Для мене було дуже важливо не розплакатися…

Коли отримуєш завжди відмови, то починаєш розупевнюватися в собі

Через свою наївність я думала, що мене запросять працювати в театр. Але акторам після університету складно знайти роботу. 

Після навчання хотіла залишитися у Львові, але постало питання, куди йти та що робити. В одному з львівських театрів директор сказав мені: “Ну що ви? Вам треба у великий театр, наприклад, Заньковецької”. А там всі ставки тріщали, і я ніколи туди не хотіла.

Якийсь період я просто марила хоч якось долучитися до роботи в театрі Курбаса. Мені подобалося там усе, але туди мені так і не вдалося потрапити.

Їздила на прослуховування у франківський драмтеатр, але і це не мало успіху… Коли отримуєш завжди відмови, то починаєш розупевнюватися в собі.

Катерина і Таємна Аптека

Рік я була без роботи, а потім настало фантастичне літо 2013-го. Я дуже здружилася з двома дівчатами, і ми співали на площі Ринок. Це був неймовірний час, коли здавалося, що літо триватиме вічно і все можливо… 

А потім я поїхала на реколекції в Крим і після них одразу ж отримала дві пропозиції. Я стала ведучою у філармонії, а дівчина, у якої я винайняла квартиру, запитала, чи не шукаю часом роботи. Вона запропонувала стати екскурсоводкою в “Таємній Аптеці” (старовинна аптека-музей). Робота була інтерактивною, тому я змогла проявити свої театральні навички. 

В аптеці я провела 3 місяці, а потім почався Майдан. Я дуже хотіла поїхати в Київ, графік філармонії цьому сприяв, а от “Таємна Аптека” була на заваді.

Для власників “Таємної Аптеки” моє рішення звільнитися було дивним. Але я не могла сидіти на одному місці, бо повністю жила подіями Майдану. Їздила туди тричі. Коли почалися перші розстріли, я волонтерила в бібліотеці на Грушевського (там був медпункт). Там я пізнала себе ще з одного боку.

Я називала Львів своїм чоловіком, а Київ  —  коханцем

Не уявляла, що є якесь місто, крім Львова, де можна жити. Я називала Львів своїм чоловіком, а Київ  —  коханцем. 

У столиці завжди можна реалізовуватись та розвиватись, а Львів — місто, що наповнює, надихає, там красиві люди, які вміють виражатись у стилі, ну і архітектура, але це теж стає буденністю. 

Попри мою безмежну любов до Львова, довелося переїхати. Коли я захворіла, то певний час не могла працювати, відповідно, оплачувати оренду квартири.

Я повернулася в Коломию і на три місяці випала із життя, не знала, що робити… Думками я була у Львові. 

Згодом влаштувалася в Коломийський театр Озаркевича, попрацювала там рік і пішла, бо відчула, що це не моя історія. Я не вливалась у колектив, на виставах ніяк себе не проявляла, мене там, мабуть, ніхто й не пам’ятає.

Згодом на одному з концертів у мистецькому центрі “Світовид”, який я організувала з музикантом зі Львова і де співала, познайомилася з Іриною Ярмоленко, і через пів року вона запропонувала грати у FRANСO-театрі. Тут моя акторська діяльність тривала найдовше. 

Згодом я прийняла той факт, що тепер живу в Коломиї і тут теж є якісь можливості. 

Мені довелося обрізати нитку зі своїм “чоловіком”… 

Катерина і стиль

Стиль я почала формувати ще в школі: одягала щось з гардероба мами чи бабусі, тоді було мало секондів. У п’ятницю вранці ми з подругою йшли не в школу, як наші ровесники, а їхали в Заболотів, щоб у секонді відшукати щось оригінальне.

У 10 класі я виходила з дому в зимових чоботах, а на сходовій клітці взувала осінні, бо вони були модними (не робіть так, будь ласка,  —  усміхається). 

Перший капелюх я придбала теж у 10 класі. Сьогодні маю близько 20, деколи роздаю їх. Мені не жаль, колись трепетно ставилася до цього, а тепер щораз легше знаходити класні речі. Я — дитина 90-х і дуже добре знаю, що таке тотальна криза, коли отримуєш те, що є, а не те, що хочеш.

Моя душа тяжіє до жіночності, дуже люблю 20-30-ті роки XX століття. Але інколи несподівано для себе можу одягтись, як реперка.

Ми з різних світів, але в нашому шлюбі все дуже цікаво

Я зрозуміла, що з творчими людьми в житті не відчуваю впевненості. Вони роблять багато грандіозного, але в них можуть бути екзистенційні кризи або ж вони знову закохаються і підуть до когось іншого. У якийсь момент усвідомила, що хочу створити сім’ю і для цього мені потрібно розширювати коло спілкування, бо я ходила лише на репетиції. 

У Коломиї почали організовувати забіги. Після одного з них я познайомилася із співзасновником бігового клубу Назаром, щоправда, спочатку в інтернеті. Я додала його в друзі без особливих намірів. 

Згодом в одній з його публікацій у фейсбуці я знайшла багато помилок і написала про це йому. Він сказав, що винен мені за це каву.

Згодом Назар написав на своїй сторінці, що організовуватиме щотижневі забіги, і я подумала, що потрібно долучитися. Тренуючись, я пробігла 700 м і зрозуміла, що більше не зможу. Надіслала йому показники свого бігу, він прокоментував їх, поділився порадами та зауваженнями і сказав, що допоможе. 

Ми зустрілися… Наступного дня, 3 травня, був мій День народження, Назар привітав мене телефоном, а 4 травня запросив на морозиво. 

Це було так смішно… Він розповідає про біг, а потім питає, чи не хотіла б я стати його дівчиною. Я була шокована, що все так швидко, і подумала: “Може, він це кожній третій пропонує?”, але вирішила довіритися почуттям… Йому потрібно було їхати до Києва, бо він там жив і працював. Літо ми прозустрічалися, розриваючись між Києвом і Коломиєю, а у вересні Назар мені освідчився.

То було дуже трепетно. Після вистави він вийшов з квітами. Я спочатку подумала, що Назар хоче подякувати за виставу театральній трупі і тільки потім зрозуміла, що це пропозиція. У мене підкосилися ноги, я нічого не чула, але побачила, що всі замовкли в очікуванні, тоді я сказала “так”. 

Історія наших стосунків дуже стрімка, але я дуже щаслива, що тоді сказала “так”. Ми вирішили  переїжджати в Київ, шлюб і весілля розділили. 

Узявши шлюб, поїхали в Єгипет і привезли звідти Кия (в животику). Довелося перенести весільні святкування і шукати зал на хрестини. Але я ще мрію про якусь таку велику гулянку, на яку зможу скликати всіх друзів та родичів. Це буде відрізнятися від класичного святкування весілля.

Ми з різних світів, але в нашому шлюбі все дуже цікаво. Коли Назар знайомив мене з мамою, то сказав, що граю в театральному гуртку, я була шокована: 5 років навчання і чую про театральний гурток (усміхається). Стосунки  —  це нескінченна праця.

Катерина і материнство

6 вересня 2019-го народився Кий. Рік ми прожили в Києві, потім ще кілька місяців у Франківську, а 9 місяців тому обставини змусили нас повернутися до Коломиї.

Ставши матір’ю, зрозуміла, що можу мало спати й рано прокидатись, а до того була соньком. Тепер я можу робити одні й ті самі справи безліч разів за день, наприклад, переодягатися, бо син розлив на мене воду. Можу спокійно реагувати на розкидання речей, бо розумію, що так він досліджує світ. 

Коли він проявляє характер, я кажу “Кий, як тобі пощастило, що в тебе батьки, які не б’ють своїх дітей”. Бо інколи хочеться ляснути по дупі і досягти послуху, але я розумію, що це неправильно.

Розумієш, що ти належиш собі не на 100 %

Поза межами свого дому, я як мама не почуваюся безпечно, не маю змоги будь-де змінити підгузок, коли доводиться годувати в різних місцях, люди на тебе дивляться і присоромлюють. 

Тяжко сприйняти своє нове тіло. Немає вільного часу. З’являються плани, а дитина все це може перекреслити. Розумієш, що ти належиш собі не на 100 %. Читала багато про те, як обрати свідомий шлях батьківства. Дитина буде така, яка має бути,  але вирізняються ті діти, у яких батьки вкладають.

Мені подобається книжка Людмили Петрановської “Таємна опора”. Батьки мають бути для дитини цією таємною опорою. Я прихильниця теорії прив’язаності за Ньюфелдом, коли намагаєшся придивлятися і бачити вподобання дитини. Інколи люди збоку можуть казати, що діти розбещені. Мені здається, коли приймаєш свою дитину, вона виросте незручною для всіх. Я була дуже чемною і дуже зручною. У дитинстві це прекрасно, але дорослий такий нікому не потрібен, у майбутньому треба боротися і ліпити себе далі. 

Кожній дитині потрібна безумовна любов.

Якогось дня, домиваючи підлогу, думаю: нащо було вчитися 5 років…

Складно уявити себе у звичайному театрі. Тепер, крім материнства, у мене догляд за старшою лежачою особою, і якогось дня, домиваючи підлогу, думаю: нащо було вчитися 5 років. У такі миті починаю перекреслювати свої здобутки. Та коли моральний упадок, Бог підкидає людей, які пишуть відгуки про мою акторську роботу або цікаві пропозиції. 

Розумію, що треба на все дивитися реально: є дитина, старша людина, яка потребує догляду, чоловік та багато побутових справ.

Я проводжу індивідуальні уроки з вокалу та ораторського мистецтва, але це не реалізація. На проєктні умови я б підписалась, але служити, віддаватися конкретно театру наразі не хочу.

Мене переслідує ідея організувати вікендові тренінги, особливо для матерів, бо материнство вибиває із життя. Театральні тренажі можуть багато в чому допомогти людям. 

Що б ти змінила в Коломиї?

Культурне життя. Мені хочеться, щоб сюди приїжджав театр чи оркестр. Тут рідко бувають письменники. Я потребую високоінтелектуального мистецького продукту.

Також мрію про інклюзивний простір, де кожна людина з візком та на візку почуватиметься безпечно, комфортно, а основне  —  потрібною.

Журналістка: Оленка Гелетюк

Фотограф: Коля Король

Локація: Кав’ярня “Букініст”:

Площа Шевченка, 4/5

Бульвар Лесі Українки,  5/4



А щоб у твоєму житті було більше Глуzду —підписуйся на наш телеграм-канал.