Львів’янка Христина Щербина — етнологиня та колекціонерка старовинних вишиванок. Навчалася в університеті імені Івана Франка на етнології, там із вивчення культури побуту розпочалось її захоплення, яке з часом переросло в колекціонування. Впродовж десяти років Христині вдалось зібрати понад 80 вишиваних сорочок різних регіонів.
“На першу стипендію я купила свою “стартову” старовинну сорочку. У нас був день етнолога в університеті і треба було прийти в етновишиванці. Мені не хотілося сучасних вишивок, а саме старої, традиційної. Я пішла на ринок “Вернісаж” і знайшла її. Буковинська сорочка, з якої розпочалась моя колекція. Вона вишита жовтими шовковими нитками із вкрапленням чеського бісеру. Дуже колоритна і в день етнолога найбільше вирізнялась з-поміж інших”, — розповідає Христина.
Сорочки для своєї колекції жінка добувала у різні способи.
“В університетські часи я їздила по селах в експедиції, готувала свою дипломну роботу, і ми записували історії старших людей, різні повір’я та цікаву інформацію. Так знайшлись люди, які готові були продати або віддати свої вишивки. Потім я почала їздити на Косівський ринок. Це таке місце сили, де ще збережені всі традиції. Суботнього ранку вставати і їхати на ринок, навіть нічого не купляти, а просто подивитись, отримати енергію і натхнення — було моїм улюбленим моментом. Ну а тепер — це роками напрацьовані контакти”, — ділиться колекціонерка.
Христина Щербина також активно займалась популяризацією старовинного одягу та строїв, робила дописи і статті до локального львівського журналу, де описувала відмінності вишивок різних регіонів. Фотографувала на моделях одяг і писала про них історію. А 2 листопада відкрила першу масштабну виставку “Придане: речі зі скрині” у Львові, де представила 41 старовинну сорочку.
“Мої друзі жартують, що вишиванки, які я зібрала, — це моє придане. Хотілось показати етноособливість кожної сорочки, чим вони відрізняються, бо саме за сорочкою зустрічають людину, і це перший натільний одяг, який вона має”.
Спочатку етнологиня колекціонувала лише вироби західних регіонів України — Буковина, Львівщина, але згодом зрозуміла, що є багато сорочок із центру, з Житомирщини, Полтавщини, Полісся, які теж не менш гарні, тож із часом територія колекції розширилася на всю Україну.
Христина розповіла, що концепція виставки була продумана до деталей, аби передати всю атмосферність дійства. Вироби були підвішені нитками, наче літали в повітрі, по центру висіли старовинні рушники, теж із колекції Христини Щербини.
“Це особлива виставка і місце. Темні стіни, склепіння напівкругле, яке, ніби скриня, відкривається — і з нього вилітають сорочки. Тут не лише весільна тематика, придані сорочки, а й військова, бо більшість із цих виробів переживають уже свою третю війну”.
В експозиції представлені сорочки із Буковини, Гуцульщини, Опілля, Слобожанщини, Полтавщини, Чернігівщини, Бойківщини, Полісся. Найстарша жіноча сорочка — 1910-х років із Полтавщини, Гадяцького району.
Жінка поділилась, що обрати експонати для виставки було непросто:
“Формуючи цю виставку, я мала сумніви щодо однієї сорочки з Бойківщини — чи належить сорочка саме цьому регіону, бо все-таки коли регіони межують, то буває важко знайти різницю. Але тут спрацювала моя десятирічна надивленість: найперше я звертаю увагу на крій сорочки. На Львівщині йому притаманні комірці. Наприклад, Полтавщина, чи Київщина комірів не має”.
Власниця колекції поділилась, за якими ще ознаками їй вдається розрізняти вишивку за регіонами.
“Різницю можна побачити і за полотном. На Поліссі, наприклад, сіяли льон, то там переважно лляні сорочки, на Чернігівщині — коноплі, відповідно, сорочки були конопляними. Але то якщо говорити про початок XX століття. У середині XX століття усі сорочки шили з бавовни, тонкого білого полотна. Була можливість робити домоткане полотно, і сама вишивка набрала більше фарб та яскравих кольорів. У давнину всі сорочки були монохромними — чорні, коричневі або червоно-чорні. Наприклад, у Рахівському районі це червоний колір, Сарницький — чорний, Буковина — біле по білому. У 30-40-х роках в орнаменті з’явились квіти, тварини, більше кольористики, а в давнину зберігали монохром та геометрію”.
В мережі особливої популярності набувають сорочки з борщівською вишивкою. На виставці Христини таких немає.
“Борщівська сорочка класна, але мені більше подобаються буденні сорочки, де тонкими лініями вишито смужки спереду чи ззаду, а не повністю зашиті рукави”, — ділиться колекціонерка.
Христина Щербина розповіла, що сорочки, за регіональними властивостями, вишивали за антропологічним типом людини. Наприклад, на Поділлі жінкам були притаманні такі характеристики, як темне волосся, переважно широкі вилиці, темна шкіра, карі очі. І сорочка підкреслювала риси жінок того регіону. На Опіллі дівчата мали дрібніші риси, русяве волосся, світлі очі. І якби така дівчина одягла борщівську сорочку, то вона б у ній губилася. Все це продумано нашими предками — на якій локації жила жінка, такі орнаменти й були притаманні саме тому регіону.
“Коли до мене звертаються різні жінки — і білявки, і високі, — я завжди запитую, чи людина впевнена, що їй, наприклад, борщівська сорочка буде личити. Часто пропоную вибрати вишивку регіону, де народилася жінка, щоб підібрати варіанти відповідно до антропологічних особливостей”.
Також етнологиня поділилась, що її скриня уже повна: “Раніше я могла знайти сорочку початку XX століття, але, на жаль, зараз таку важко роздобути або ж вона буде в поганому стані. Все вичерпується — і знаходити старовинні вироби стає важче”.
На думку колекціонерки Христини, зараз особливий час, щоб показувати цю красу назагал, а не тільки тримати її вдома у скрині:
“Вишивальниці приходять, надихаються виробами, вони мають змогу відфотографувати і відтворити старі орнаменти на своїх вишиваних сорочках. У такий спосіб ми можемо відновлювати наше минуле”.
Виставка “Придане: речі зі скрині” — благодійна, але всі охочі можуть зробити довільний донат. Усі зібрані кошти передадуть 74-й Косівській бригаді на придбання евакуаційного автомобіля. Оглянути експозицію можна до 1 грудня у львівському Музеї Ідей.
Журналістка та фотографка: Тетяна Білинець
