Зла Мавка — більше ніж просто рух опору проти режиму окупантів. Спільнота зародилася в Мелітополі і поширилася на інші окуповані території. Це ком’юніті жінок в окупації, які підтримують одна одну і нервують росіян різноманітними способами. Детальніше про діяльність руху “Зла Мавка” ГЛУЗDу розповіла одна із засновниць.
Окупанти не були готові до того, що жінки чинитимуть опір
Ще з самого початку окупації всі проукраїнські люди тут, в Мелітополі, ходили на мітинги та виступали проти окупаційного режиму, згодом вже довелось іти в підпілля. Ми теж з подругами займалися активістською діяльністю, але приблизно через рік після окупації вирішили створити свій рух, а основне — жіночий. Ця тема тоді здавалася особливою і забезпечувала нам більше можливостей для різних акцій: на початку окупанти не були готові до того, що жінки чинитимуть опір. Я з подругою і ще одна наша знайома розпочали цей рух в Мелітополі.
Основна мета нашої діяльності — це нагадування окупантам, що вони перебувають в Україні, що це не росія і ніколи не буде росією, що тут ніколи люди з цим режимом не змиряться і росіян тут ніхто не чекав. Наш рух став насправді чимось більшим, ніж просто рух опору, — це ком’юніті жінок в окупації, де вони можуть об’єднуватися, розповідати свої історії, ділитись тим, про що не можуть вільно говорити в окупації. А головне — це все анонімно, бо для нас найважливіше — безпека.
Коли думали над назвою, відштовхувались від того, що росіян називають орками і було б круто знайти якогось суто українського і, важливо, жіночого персонажа, який би протистояв оркам. Так виникла ідея з Мавкою, оскільки це героїня нашого українського фольклору. Ну а зла вона, тому що в окупації.
Першим нашим постером було зображення трьох українок різних професій і різного віку. Вони є прототипами засновниць. Одна з них — дуже творча особистість і стоїть по центру, друга — блондинка, то наша технічна майстриня, яка займається створенням чат-ботів і всіма технічними питаннями. А третя — жінка з досвідом, яка має багато своїх рецептів. Загалом, усі наші активістки — це дівчата різного віку та професій, і саме ця різноманітність допомагає творити цей рух.
Люди тут досі чекають Україну
Спершу запустили телеграм-канал, де публікували фото і відео нашої діяльності, це поширювали різні канали. Згодом вже почали отримувати повідомлення із питанням “Як до вас долучитися?”, і зрозуміли, що настав час створити чат-бот, куди охочі активістки могли б писати, отримувати завдання чи просто мати змогу поспілкуватися і відчути підтримку однодумців. Для нас стало приємним сюрпризом, що долучилося так багато міст: Бердянськ, Геніченськ, а потім і Крим. Цікаво, що найбільша кількість активісток у нас саме з Криму. І тільки нещодавно почали з’являтися активістки з Донецької та Луганської областей.
Усі дівчата різні і не кожна готова малювати український прапор на вулиці. Хтось може друкувати, хтось ділиться історіями для нашого “Щоденника з окупації”, хтось поширює інформацію, а деякі готові вкрасти і спалити російський прапор. Тому людина спершу сама пише, на який вид діяльності готова, і потім ми уточнюємо її можливості стосовно безпечності на її території. До нашого руху дотичні дуже багато жінок, найактивніших — понад сотня.
Нам часто пишуть навіть українки з-за кордону про те, що хотіли б доєднатися до нашого руху. Це дуже приємно, але найкраща допомога від українців з вільних територій України — це донати на ЗСУ, щоб нас скоріше деокупували. А також поширення інформації про нас, щоб давати розголос тому, що люди тут досі чекають Україну, і висвітлювати все те, що коїться зараз на окупованих територіях. Також я ділилася повідомленнями підтримки з нашими активістками, і вони дають нашим дівчатам ковток надії та повітря, сповнюють їх сил чинити опір далі, бо коли ми так довго в окупації, іноді опускаються руки.
Щоб ніхто не думав, що тут живуть щасливі люди під прапором росії
Основна наша діяльність на місцях — ми розклеюємо листівки, малюємо графіті з українськими прапорами, з текстами Тараса Шевченка, Лесі Українки, Василя Стуса, бо будь-яка українська символіка дуже тригерить окупантів. Вони ненавидять навіть наші букви “ї” та “і”: вони для них як часник для вампірів.
Друкуємо купюри, схожі на російські рублі, але з особливими повідомленням для окупантів: розкидаємо ці “рублі” по вулиці, і коли росіяни йдуть, вони бачать ті “гроші”, підбирають їх, а там сюрприз: “Це не росія — ви в Україні”. Ще друкуємо газету, бо тут панує інформаційний вакуум. Хіба хто молодший, знає, як користуватися VPN і обходити всі заборони, щоб прочитати реальні новини. А старші люди цього робити не будуть, і так вони залишаються тет-а-тет з російською пропагандою, а це пекло. Тому ми друкуємо щотижневу газету, вказуючи тезово реальні хороші новини з України та світу і поширюємо її по під’їздах.
Ми спалюємо російські прапори. Це дуже важко, але намагаємося. Ще іноді відчиняємо двері нашої “кухні Мавки”: коли у нас з’являється можливість пригостити окупантів самогоном, то приправляємо його великою дозою проносного і таким чином створюємо їм дуже веселу нічку. Любимо казати, що “Мавки дають просратися окупантам”.
Постійно доводиться вигадувати щось нове, бо вони шукають нас і це все небезпечно, але дівчата вже ввійшли в такий потік, що ідей у нас вистачає. Головне — бісити росіян якомога частіше і не давати їм розслабитися, аби не почувалися тут як вдома.
Ще намагаємося вести діяльність онлайн: хочеться донести до більшої кількості росіян, що твориться в окупації, щоб ніхто не думав, що тут живуть щасливі люди під прапором росії. Так само нам важливо давати цей посил і українцям, бо, як виявилось, серед багатьох також побутує хибна думка, що ті, хто хотів виїхати, — виїхали, а хто ні — той радий жити під росією. Це не так. І нашими діями ми хочемо демонструвати реальні умови тут.
Не будемо давати їм спокою стільки, скільки зможемо
Ми чули багато історій, що активістів ловили і карали за їхню діяльність, але у нас таких випадків не було. Через усі ці історії намагаємося створити максимальну безпеку для активісток, проводимо детальну інструкцію дій, оскільки окупанти зараз дуже злі і активно шукають порушників. Наприклад, колись ми намагались клеїти постери в центрі міста чи близько до окупантів, а зараз робимо це тільки там, де дійсно безпечно. Росіяни встановили велику кількість камер спостереження, також діє система доносів, тому зараз акцентуємо винятково на безпеці, навіть якщо є секундний сумнів щодо неї — краще не робити ту чи іншу справу.
Ми будемо продовжувати робити все, що можемо, бо так ми допомагаємо людям інформаційно і попереджаємо про те, де базуються окупанти. Ми не будемо давати їм спокою стільки, скільки зможемо, бо як тільки вони зрозуміють, що змогли придушити опір людей, це буде їхньою перемогою. А так — вони не візьмуть цих міст доти, поки є люди, які чинять опір.
Сміливість в наших реаліях — це не здаватись. Навіть люди, які не займаються зараз тут активізмом, теж сміливі, бо проживають те, що тут коїться, а сильні вони тоді — коли не здаються.
Нотатки із “Щоденника в окупації”:
“19 березня 2023Луганська область, Україна
Я хочу подякувати, що надрукували мою історію, це дає таку надію. Наче руки невидимі з моєї України обіймають.
Тим часом на місцях надії меншає. “Вибори” ці недолугі. В нас в регіоні відкривають… навіть не знаю, як це назвати? Пропагандистські центри від егідою музеїв чи виставок, про другу світову війну. Там розказують про “дружбу народів” і про наше із цими убивцями “братерство”.
Возили молодших — старших ще не ризикують. І все це в цих терміналах, що викликають, вибачте, рвотні позиви. Молодший розказав Тарасові, старшому внукові. Потім я чула як він сварився сам до себе, лупив кулаком в стіну в своїй кімнаті. Я тоді не зайшла, боялася, що задасть питання, на які я не маю відповіді.
Я не можу розібратися, чи мені більше страшно, чи гидко. Все важче стримувати свій гнів і все незрозуміліше, як бути з онуками. Хочеться їх захистити від цієї реальності, але їм потрібно розуміти, де правда. Точно не в передвиборчих плакатах і результатах. А правда в прапорі, який я таки пошила. Дякую вам.”
Журналістка: Каміла Чернєцова
Фото та ілюстрації: архів ініціативи
