Капіталіна Каплан — екоактивістка, громадська діячка, волонтерка та вимушена переселенка зі Слов’янська Донецької області.
Капіталіна з однодумцями чинила спротив окупації ще в 2014-му, а після звільнення міста зрозуміла, що хоче залишатися у Слов’янську, аби творити нове вільне українське суспільство. До 2022 року працювала у громадських організаціях, досліджувала навколишнє середовище й те, як на нього впливає війна. Після початку широкомасштабного вторгнення жінка з командою центру громадянського суспільства “Друкарня” перебралася до Івано-Франківська. Розповідаємо, чому дослідження екологічних проблем на часі, до чого Капіталіна не може звикнути в Івано-Франківську і про те, як відчула на собі проблеми внутрішньої еміграції, у новому матеріалі #понаїхали!
“…наші прапори перемальовували у кольори так званої ДНР”
У часи Революції Гідності Капіталіна вчилася у Києві, тож добре пам’ятає події та настрої людей, які були незадоволені владою і хотіли європейського майбутнього. Пам’ятає, як ходила на Майдан, відстоюючи позицію. До рідного Слов’янська приїжджала на вихідні, відчувала, як місто змінюється, допоки зовсім перестала його впізнавати. Слов’янськ окупувала Росія.
“Я приїжджала на кожні вихідні, бо дуже люблю своє місто. В один із днів ми з друзями помітили, що на площі влаштовують якесь зібрання проти влади і Майдану. Тоді ми подумали: “А чого проти? А ми не проти, ми за!”. Я розуміла, що це проросійські настрої, але те, що ці зібрання влаштовують росіяни, — не знала. Ми хотіли вийти з друзями, щоб показати іншу позицію. У магазинах ніде не було українського прапора, тож я зшила його сама, купивши синю та жовту тканину. І з цим прапором ми пішли на площу, щоб показати українську позицію.
Почали кричати “Ганьба!” цим мітингам, деякі люди нас підтримали, а інші почали звинувачувати у продажності та погрожувати.
Молодь з проукраїнськими поглядами об’єднувалася, ми виходили на мітинги, а потім все зійшло нанівець, бо у місті з’явилися невідомі озброєні люди”, — пригадує події Капіталіна.
Хто ці люди і чому вони тут — жителі не знали. Але з розмов і акценту було зрозуміло — не тутешні.
”Біля нашого виконкому зібралися бойовики, ми підходили питати, що це за акція, а нам кричали: «Йдіть за порєбрік!» Що таке той «порєбрік», ми не знали, тоді й зрозуміли, що це росіяни.
Тоді ми не знали і не розуміли, що це окупація. Не здогадувалися, що за проукраїнську позицію людей катують і вбивають. Ми ставилися до них зверхньо, бо це наше місто, і не підозрювали, що ці люди можуть бути небезпечними”, — ділиться дівчина.
Разом зі знайомими вирішили чинити спротив — малювали на центральній вулиці міста українську символіку.
“Двоє хлопців на велосипедах стерегли периметр, щоб нас не засікли, а ми — людей 10-12 — розмальовували синьою й жовтою фарбою стовпи на Вокзальній вулиці. Тоді ми і не думали, що ризикуємо життям, але чинили спротив як могли. А потім виявилося, що нас шукали якісь військові. Ще опісля бачили, як наші прапори перемальовували у кольори так званої ДНР. Нам було смішно”, — розповідає активістка.
“…нас не кинули і тут не самі сєпари”
Тільки після того, як українські військові звільнили Слов’янськ, жити стало легше. Люди нарешті змогли вільно висловлювати свої думки, позиції. А любителі руского міра або втекли, або перевзулися.
“Люди зрозуміли, що вже немає небезпеки, є тільки українська армія — і всі її вітали. Ми побачили, скільки людей за Україну. Тоді познайомилася з великою кількістю активістів і людьми, які боролися з окупацією.
На центральну площу вийшло багато людей, зокрема військових, журналістів. Хтось одразу почав із клумб виривати бур’яни, щоб навести порядок, хоча це не була їхня робота. Люди просто хотіли повернутися до нормального життя і забути про часи окупації.
У цей момент прийшло розуміння, що Слов’янськ — українське місто і не все так погано, як ми думали, нас не кинули і тут не самі сєпари. Це було нове відродження життя у місті, і я зрозуміла, що хочу жити в Слов’янську і займатися громадською діяльністю”.
Тоді мешканці Слов’янська відчули свою міць. Люди організовувалися, створювалися громадські, освітні ініціативи, європейські компанії вливали гроші у місто, тож воно швидко перетворилося на квітучий куток Донеччини.
“Слов’янськ до і після 2014 року — два різні міста. Я почала працювати в ГО «Гуртом Слов’янськ», у Краматорську організація «БУР» підтримала ініціативу «Вільна Хата», а згодом німецькі партнери допомогли створити центр громадянського суспільства «Друкарня», де я працюю менеджеркою екологічних проєктів. Так ми розвивалися, досліджуючи проблеми довкілля, займалися політичними питаннями, ініційовували міжнародний обмін досвідом. А потім знову напала Росія”, — з сумом додає дівчина.
“…створили шелтер для активістів, бо для них була найбільша загроза в окупації”
Капіталіна розповідає, що європейські партнери більше вірили, що окупація станеться повторно, ніж самі мешканці Слов’янська.
“Нам організовували тренінги з безпеки, навіть закупляли гуманітарку. Ми ж самі думали, що це інформаційна атака. Я навіть робила ремонт у квартирі. 22 лютого 2022 року разом із чоловіком поїхали у Ворохту трохи відпочити від новин, відновити сили. А зранку 24-го мій телефон розривався від дзвінків — усі питали, де ми, що таке, як допомогти”, — пригадує вона.
До Слов’янська повертатися було вже небезпечно, тож довелося шукати житло на Прикарпатті. Знайома франківка, яка жила в Києві, запропонувала квартиру батьків, які виїхали за кордон, — там вони спочатку й оселилися. Дівчина пригадує, що власники навіть не брали у них коштів за комунальні послуги. Це її вразило. Згодом довелося оговтуватися і щось робити.
“Мій колега іноземець Тім був на момент початку війни у Слов’янську, він так полюбив Україну, що не хотів виїжджати. Та згодом уся команда евакуювалася до Франківська.
Ми оговталися і продовжили працювати тут, вирішуючи нові проблеми. Ми не бізнесмени, а громадські активісти, які мають підтримувати людей”.
Без коштів і допомоги вирішили створити шелтер для активістів, бо для них була найбільша загроза в окупації.
“Активісти — перші, хто потрапляє під удар, їх викрадають, катують, тож їм треба була допомога і прихисток. Познайомились із тутешніми організаціями СТАН, «Параграф», «Молода просвіта», «Інша освіта» «МіжІншим». Знайшли фінансування, простір, речі — і так з нічого ми створили шелтер.
Ці люди швидко влилися, самі шукали роботу, заняття, тож шелтер став непотрібним”, — розповідає Капіталіна.
“Усьому світові треба кричати не тільки про злочин проти людства, а й про екоцид, який чинить Росія”
Так “Друкарня” заново почала працювати офлайн у Франківську і онлайн у Слов’янську. На Прикарпатті команда влаштовує екофоруми, перевіряють рівень забрудненості повітря, води, ґрунтів. Долучалися до Всесвітнього дня прибирання.
“У Франківську ми почали проводити заходи, створили форум для активістів тутешніх та з прифронтових громад. Зараз ми займаємося підтримкою ВПО, надаємо психологічну допомогу, співпрацюємо з локальними організаціями, щоб і самим інтегруватися, і підсилювати одне одного, тому стежте за нами у соцмережах. Дуже хочеться зробити щось корисне і тут. Плануємо провести у Франківську моніторинг якості води, хочемо дослідити Бистрицю, тому можете звертатися до нас із пропозиціями, де б ви хотіли затестити воду.
Щороку ми долучаємося до Всесвітнього дня прибирання — це наша традиція. І торік у вересні ми провели його і тут. Пам’ятаю, до нас прийшло близько 30 людей — і всі вони були ВПО. Ми раділи, що можемо зробити щось гарне у місті, яке нас прийняло.
Почали вирішувати проблеми із захистом довкілля. Нас питали, чи це актуально під час війни? Звісно, бо забруднюються ґрунти, повітря, багато відходів, багато речовин потрапляє у природу, вони шкодять всім і це не підлягає відновленню. Усьому світові треба кричати не тільки про злочин проти людства, а й про екоцид, який чинить Росія.
Забруднення довкілля впливає на всю Україну, не тільки на східний регіон. Це обстріли, випалені ліси, забруднення воєнною технікою, боєприпасами. Наприклад, у Франківськ переселилося багато людей — і це додаткове навантаження на очисні споруди, на каналізаційні системи, на вивіз сміття, бо місто не було розраховане на таку велику кількість людей і на таку швидку зміну цієї кількості.
Тому нам треба, зокрема, сортувати сміття. Такі ситуації змушують змінюватися, адаптовуватися та вирішувати, як ми можемо покращити своє життя та довкілля”.
Про вибух на Каховській ГЕС Капіталіна також не мовчить і наголошує, що усі ґрунти та врожаї можуть бути заражені й не придатні до споживання.
“Ми не знаємо, що виросте на полях, забруднених цією водою і мінами. Ґрунти треба досліджувати, і їх не можна засаджувати. Треба навіть консервувати ці території, щоб відбулося природне відновлення. Нас чекає дуже багато років моніторингу та дослідів”.
“Зараз розумію, що тоді я не приділяла уваги проблемам переселенців. Я не знала, через що вони проходять”
Слов’янськ та Івано-Франківськ — однолітки, але це різні за сутністю міста, розповідає дівчина.
“Коли я приїхала — здавалося усе інакшим. Інші люди, проблеми, спосіб життя, але коли познайомилася ближче із жителями — зрозуміла, що всі ми однакові. Хоча тут люди релігійніші, а я перестала ходити до церкви ще 2014-го, бо церкви у нас стали осередками руского міра.
Тут прекрасна архітектура, і мені дуже подобається, що мешканці відстоюють свої права на історичну спадщину, як це відбувається із готелем «Дністер». Слов’янськ у часи Другої світової був знищений, тому і люди не мають такої прив’язаності до історичних пам’яток, бо усі вони були замінені радянськими. А ще через те, що наше місто з 2014 року стало військовим, у нас більше пандусів і місць, які доступні людям з інклюзивністю. Тут цього мало, але треба змінювати ситуацію.
Зі Слов’янська через війну вийшло багато компаній, зросли ціни, але ми намагаємося працювати і там, і тут”, — ділиться Капіталіна.
Через те, що дівчина стала переселенкою, тепер вона краще розуміє, з чим зіштовхнулися люди, які утікали від війни у Слов’янськ у 2014 році.
“Було образливо, що люди почали підвищувати ціни на квартири в Івано-Франківську, здавалося, що наживаються на нашій біді, але я згадую, що у 2014-му у Донецькій області теж таке було. Це нормальний порядок, людський фактор. І зараз розумію, що тоді я не приділяла уваги проблемам переселенців, я не знала, через що вони проходять. Але я маю інший досвід, бо нас заселили безкоштовно, і я вдячна цим людям,
Хоча все ж розумію, що я не місцева, і спершу було складно звикнути до мовних відмінностей, але чути українську і розмовляти нею — це насолода. Змінюється світосприйняття. І мої батьки, коли перебралися сюди, ще краще почали розмовляти українською”, — розповідає дівчина.
Та все ж домівкою Капіталіна вважає Донеччину із її безкраїми полями, озерами та палючим сонцем.
“От до чого я тут не можу звикнути — то це до мінливої погоди. На Донеччині літо — це постійна спека, теплі озера, у яких люблю купатися, терикони та степи. Я сумую за регіоном, але поки що залишаємося і працюємо тут. Змінювати життя завжди важко. Хочу повернутися у Cлов’янськ, бо багато до чого доклала свої зусилля, багато чого зробила там. Хочу бачити той Слов’янськ, який був до 2022 року, але розумію, що життя вже не буде таким”.
Журналістка і фотографка: Софія Дмитрів та архів Капіталіни Каплан
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
