Ольга Тут — переселенка ще з 2014 року, займається громадською діяльністю, заснувала шелтер MiCuLab та викладає SMM для підлітків у центрі позашкільної освіти КУТ. Для #понаїхали розповіла, чи страшно починати життя з чистого аркуша, про різницю в менталітеті та про кіз, які стали частиною її сім’ї.
“Війна — індикатор, який показав, хто є хто”
Ольга родом із міста Ясинувата Донецької області. Виїхала з рідного дому у 2014 році, коли почалися бойові дії, разом з одинадцятирічним сином. Щоб якось убезпечити себе — придумала псевдонім, який прижився.
“Мене звати Ольга Олейніченко, але тепер мене знають як Ольга Тут.
Цей псевдонім з’явився після погроз у соціальних мережах, я навіть видаляла свої сторінки, щоб мене не знайшли. Насправді мій псевдонім нічого не означає, це було перше, що спало на думку, так воно й лишилося, деякі люди вважають, що це моє прізвище. У 2014 році ми поїхали, але там залишалися мої батьки та інші близькі люди, і не хотілося, щоб їм щось загрожувало”.
Батьки виїхали тільки через рік. Вони пережили дні без води та харчів, а під час прильотів сиділи в підвалі. Ольга ділиться, що на відстані щодня переживала за них, бо навіть у телефонних дзвінках чула обстріли.
“Пам’ятаю, що задля безпеки навіть шерила проросійські дописи, щоб відвести погляд від себе. На російських блокпостах при виїзді з окупованої території усе перевіряли, і мати проукраїнську позицію та відкрито про це заявляти було небезпечно. Той рік у мене перетворився на постійне моніторення новин, бо хотіла знати, що відбувається в рідному місті. Трохи адаптувалася, коли приїхала сюди, а через рік, коли забрала до себе батьків, життя вже не було таким лячним. Тоді й написала гордо, що я живу у Франківську. Після чого отримала чимало хейту та погроз від людей, які моніторили мою сторінку”, — ділиться Ольга.
Зізнається, що і зараз переглядає новини проросійських пабліків, аби розуміти наслідки російської агресії.
“Війна — індикатор, який визначив, хто є хто. Родичі, сусіди, друзі показали своє нутро. Ті, від кого я не очікувала проукраїнської позиції, — стали затятими патріотами, а професори, які викладали історію України в університеті, — навпаки стали на бік ворога. На моїх очах ті, хто ще вчора жебракував на ринку, брали до рук автомати. Вони стояли на російських блокпостах, а я мала коритися й нічого не могла зробити, бо на кону було життя. Мусиш усміхатися, щоб їхати далі”.
“Раніше не підозрювала, що у мене є хист до громадської діяльності”
Перший рік в Івано-Франківську був важким, адже довелося адаптовуватися до нових реалій, відкривати для себе місто, людей, вивчати їхній темперамент.
“Майже рік нічого не робила, бо почувалася погано. Здавалося, що різна ментальність, традиції, темп життя. Вивчала мову, місто, налагоджувала зв’язки. Нам із сином спочатку було складно призвичаїтися, постійно змінювали квартири, син пішов у нову школу, довго до неї звикав. Дуже чіпляли запитання нових знайомих, чому ми обрала саме Івано-Франківськ. І хоча розумієш, що люди цікавляться не тому, що бажають зла, та для нас це питання дуже болюче, бо ми просто втікали від війни. Інколи й самі не маємо відповідей і досі їх шукаємо. Потім переїхали в село під Івано-Франківськом. Я ніколи не уявляла свого життя в селі, але з цією ідеєю у моє життя увійшов чоловік і ми туди переїхали”, — розповідає Оля.
Вона знайшла таких же переселенців, трималася своїх людей, а згодом розпочала громадську діяльність.
“Мій соціум формувався з чистого аркуша. Я долучилася до організацій «СТАН» і «Д.О.М.48.24». Через брак спілкування кидалася працювати у громадських організаціях. Також заснувала організацію EL&OL, діяльність якої спрямована на роботу зі студентами-іноземцями в Україні та боротьбою з расизмом. Навчаю дітей англійської мови, а у «MiCuLab» заснували для дітей робоклуб, з дівчатами займаємося йогою, вивчаємо щось нове для себе.
У цих проєктах я знайшла себе, а раніше й не підозрювала, що у мене є хист до громадської діяльності. Якщо мене питають, чим конкретно я займаюся, то гублюся. Адже насправді — усім потрохи. Ідеї, натхнення та сили знаходжу в людях. Беру участь у створенні нових громадських організацій, розповідаю на тренінгах, як усе має працювати, допомагаю адаптуватися переселенцям, надаю їм житло, вчу дітей і виховую синів, а ще — випасаю кіз та продаю молочну продукцію”.
А кіз в Олі понад десяток. І вона їх дуже любить.
“Я навіть не можу пояснити, коли це зі мною трапилося. Помітила, що у мене вдома багато трави, і просто вирішила, що хочу козу. Наступного року купила ще одну, а згодом понеслося — і так моїх улюбленців стало багато. Мої кози — це хобі. Молочну продукцію продаємо і робимо запаси для себе. Жартую, що кози самі на себе заробляють”, — ділиться Ольга.
“MiCuLab” — креативний простір, який став прихистком
У березні 2022 року Ольга планувала відкрити креативний простір в офісі, який винаймала, але через широкомасштабне вторгнення довелося змінювати плани. У селі Лисець під Івано-Франківськом Оля створила шелтер сімейного типу.
“МіжКультурну лабораторію я намагалася запускати два рази, але російська агресія внесла свої корективи, тож перекваліфікувалися у шелтер. Для мене важливо, щоб людина, яка покидає своє мирне життя, домівку, мала не просто ліжко, а свій особистий простір. Люди допомагали з речами, приносили продукти, нам надсилали гранти — і вже 8 березня 2022 року ми прийняли першу сім’ю. На цьому не зупинилися, бо були вільні кімнати і хотілося допомагати більше. До нового року ми закупили меблі, техніку. Переселенці називають наш шелтер елітним, тож я задоволена результатом, бо у мене був пунктик, що люди мають жити в гідних умовах, адже я сама пережила втрату домівки та всього свого майна, тож знала, що вони відчувають.
Зараз тут мешкають креативні люди, які створюють, мріють, щось роблять для міста. Ось, наприклад, Ілля Кудиненко. Він художник, малює мурали, його роботи можна побачити в різних містах України. Він так само, як і десятки інших, утікав від окупації і опинився тут”, — розповідає Ольга.
Вона ділиться, що увесь рік віддала, щоб допомагати, часто забуваючи про себе, сім’ю та навіть кіз.
“Я займаюся SMM-ом, викладаю його підліткам. Дуже люблю дітей, бачу в них наше майбутнє, бачу, наскільки вони кращі, розумніші та обізнаніші за мене. У КУТі веду гурток соціальних мереж для підлітків. Показую, що соціальні мережі — це не тільки розваги, а й інструмент впливу. Ця робота мене надихає, тут знаходжу ресурс рухатися далі. Завдяки людям я маю велику підтримку у своїх починаннях і успішно облаштувала притулок”, — ділиться героїня.
“Зараз горить надія на перемогу”
“Коли у 2014 році я виїжджала з рідного міста, то не знала, як далі жити, як буде розвиватися історія. Тоді не було надії. Вона розчинилася, бо ні наша армія, ні суспільство не були готовими до війни, та й світ не так підтримував. А зараз усе навпаки”, — ділиться Оля.
За спостереженнями жінки, тоді суспільство все ще браталося з росіянами, усе її оточення було пов’язане з Росією.
“Зараз горить надія на перемогу. Принаймні половина країни вже зрозуміла, хто такі росіяни і чого від них можна очікувати”.
Хоч Ольга вже майже десять років живе на Прикарпатті, все ж намагається зберігати ідентичність рідного краю.
“Коли я сюди приїхала, то побачила різницю у звичках, в облаштуванні життя. Спершу хотілося, щоб було як раніше, але я розуміла, що це нормально, бо це інший регіон, інше життя. Інколи мені здається, що я тут своя, бо є розуміння, що я в Україні, на своїй землі. Але бувають моменти, коли тобі нагадують, що ти не місцева. Дехто каже, що я — як два в одному: місцева — для цих людей і своя — для переселенців. Спершу думала, що маю стати такою, як люди тут, але потім зрозуміла, що хочу зберегти ідентичність жительки Донбасу, свою справжність. Мій старший син, хоч довго і боляче звикав до нових реалій, уже призвичаївся, має тут друзів і своє життя. Молодшому сину чотири, і наші розповіді про Донбас для нього — далекі, він ще малий, аби розуміти, що сталося. Його дім тут. І зараз я не хотіла б нічого змінювати, бо тут я створила сім’ю, знайшла друзів, віднайшла те, чим подобається займатися. Єдине, що хочу — щоб ми якнайшвидше перемогли”.
Журналістка і фотографка: Софія Дмитрів та архів Ольги Тут
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
