Наталя Тищук — громадська активістка, вчителька, менеджерка проєктів благодійного фонду “ІЗОЛЯЦІЯ”, членкиня ГО “Територія жінок Донеччини” і вимушена переселенка із 2022 року.
З рідного Соледару Наталя разом із двома дітьми виїхала, коли почалися ракетні обстріли. 28 лютого 2022 року вони прибули до Коломиї, тут і живуть, допомагаючи рідному місту на відстані. Вона продовжує свою роботу онлайн та працює над тим, щоб розповісти про Соледар усьому світу. Про життя у ролі переселенців, про перше вересня зі сльозами та про те, чому цілий рік не помічала міста, де оселилася, читай у наступній історії спецпроєкту #понаїхали.
Говорити про зруйноване місто усьому світові
Наталя з дітьми виїхала з Соледару у лютому, бо, крім небезпеки обстрілів, була ще й особиста загроза, адже чоловік Наталії служить у ЗСУ. Разом із родинами інших військових вона покинула дім, який згодом знищила Росія.
“Від 28 лютого ми живемо у Коломиї. Перебралися сюди завдяки знайомим із благодійного фонду «Чисті серцем». У нас була можливість виїхати з країни, але хотілося, щоб діти мали можливість хоч інколи бачити батька. Тож ми все ж залишилися тут”, — розповідає Наталя Тищук.
Наталя живе в Коломиї, продовжує працювати менеджеркою у благодійному фонді “ІЗОЛЯЦІЯ” та у школі онлайн.
“У Соледарі я займалася громадською роботою, писала грантові заявки для школи. Мені подобалася робота у сфері культури та громадськості. Із 2014 року у нас провели багато тренінгів та заходів для навчання активістів. Поступово все це якось розвивалося, і в цій роботі я знайшла себе. У лютому 2022 року відбулася презентація проєкту «Зміна 2.0» від фонду «ІЗОЛЯЦІЯ». Спершу цей проєкт мав на меті реновацію будинку культури у Соледарі, там мала бути дворічна мистецька програма із залученням митців заради розвитку регіону і привернення уваги до нього, але через вторгнення Росії проєкт довелося перекваліфікувати, а всі кошти направили на допомогу постраждалим від війни. Та своєї роботи я не покинула і продовжую працювати онлайн. Зізнаюся, що й сама хотіла записатися до лав ЗСУ, але стримувало те, що діти залишилися б самі.
У Коломиї познайомилася з новими людьми, які спершу допомагали нам, а згодом я й сама почала працювати над тим, щоб допомогти соледарцям, які залишилися під обстрілами. Тут продовжую працювати онлайн в школі, є членом робочої групи з питань безпеки при Соледарській міській раді та надіюся на якнайшвидшу перемогу, бо хоч Коломия і стала для нас безпечною домівкою, але душею та серцем ми у Соледарі”, — ділиться Наталя.
Щоб підтримати жителів рідного міста, розказати про нього усьому світові, жінка долучається до різноманітних громадських ініціатив, одна з них — створення казкового персонажа, який розповідає про Соледар.
“Фонд «Соляна фортеця» ініціював проєкт «Salty — талісман Соледару». Історики та краєзнавці запропонували визначні місця громади для створення пам’ятних листівок. А місцеві жителі онлайн-голосуванням обрали 13 із них, які зобразила харківська художниця, щоби підтримати Соледар. Біля локацій міста вона зобразила казкового персонажа Salty. А діти з громади вигадали для нього фрази, тож це виглядає як комікс та має спільний сюжет. На одній із листівок наш садочок, зруйнований, який розміновує пес Патрон”.
“Перше вересня у нас було зі сльозами”
Нове місто сім’я відчула не одразу. Через постійні переживання за чоловіка, велику кількість роботи, проблем та клопотів Наталі було складно адаптуватися. Хоч у Коломиї прийняли добре, дітям допомагали у школі з підручниками та зошитами, але постійно було присутнє відчуття втраченої домівки.
“Спочатку, коли ми приїхали, — видихнули, бо відчули себе в безпеці, бо були з надійними людьми. Донька Аня перейшла у третій клас, і перше вересня у нас було зі сльозами. Хоч вона і чекала нових знайомств, але їй так хотілося побачити своїх старих друзів та обійнятися з ними. Часто питала, коли ми повернемося додому. А старший син — вже перейшов у десятий клас — мовчазний, усе розуміє. Та з часом обоє влилися у колектив, Аня вже навіть почала говорити діалектними словами.
Можна сказати, що я цілий рік не відчувала міста, бо була десь далеко у своїх думках, вдома у Соледарі, і не помічала тутешньої краси й колориту. Але потрохи підіймаю голову і насолоджуюся містом. Зараз йду і відчуваю землю під ногами, нам тут подобається і хочеться вивчати місто та його історію. Подобаються старовинні будівлі, зокрема двері, отримую насолоду від Коломиї. Тут витончено, вишукано і чутно українську”, — розповідає Наталія.
Донька Аня дуже любить ходити на гурток ліплення з глини, каже, що її це заспокоює.
“Я також пробувала ліпити. А глина то зі Слов’янська, тож мені накочуються сльози, тремтять руки, бо відчуваю щось своє — далеке, але своє, частину минулого життя. Раніше мені хотілося відчути свою землю під ногами, здавалося, що я ляжу і мене земля наповнить, але вже й тут достатньо вийти на природу, прогулятися — і відчуваю задоволення. Це теж дає мені сили”, — ділиться жінка.
“Хотіла закрити вуха і кричати”
У Соледарі завдяки роботі у Наталі було українськомовне оточення, вчила мови і дітей. А російська після 24 лютого стала для неї тригером і викликає відразу.
“Нам не подобається, коли зустрічаємо своїх же людей і вони говорять російською. Ми розмовляли в родині українською, інші хто як, але чути українську в рідному місті — задоволення. Аня повністю говорить українською, уже навіть використовує діалектні слова, яких її навчила подруга.
Ми часто їздили у відрядження за кордон, і на території Європи, де зустрічали «руских», почувалися погано, бо до них у нас відраза. Я забирала дітей, відводила убік, щоб їх не чути. Навіть коли ми їздимо в інші міста України і там чуємо російську — це неприємно. А в Коломиї нам комфортно. Мені важко чути російську мову, бо розумію, що ми втратили стільки життів, що втратили нашу домівку. Для мене мова — це зброя”, — каже жінка.
А донька додає: коли чула, що до неї говорять російською, — хотіла закрити вуха і кричати.
“Всі ми — українці, незалежно від того, хто звідки приїхав”
Порівнюючи Соледар та Коломию, жінка каже, що у людей трохи інший спосіб життя. Але якщо говорить про школу, де навчаються діти, то все ж додає (радіє), що там – наче вдома.
“Коли заходжу в клас, де розмальовані куточки, парти, сидять діти, — почуваюся як удома. Та все ж нам не вистачає живого спілкування з людьми з нашого міста, чогось звичного — місць, які любили, затишних кав’ярень, хоч їх тут достатньо і всі вони красиві та колоритні.
Рятує онлайн. Можливо, хочеться тут заводити більше знайомств, але фізично і морально складно. Коломия — красива і особлива по-своєму. Єдине — нам треба більше проєктів, які б інтегрували переселенців у життя тут, щоб розвінчувати міфи одне про одного та об’єднувати народ. Я брала участь у проєктах від фонду «Чисті серцем», які були спрямовані на це. Треба, щоб люди з усіх регіонів комунікували, тоді у нас не буде стільки стереотипів і прийде розуміння, що всі ми — українці, незалежно від того, хто звідки приїхав”, — каже Наталя.
Наталя розповідає, що їй образливо чути про переселенців — мовляв, понаїхали сюди.
“Мій чоловік воює, мої знайомі воюють, люди захищають свою домівку і так само гинуть. У нас одна біда на всіх. Тому треба більше розповідати, більше ділитися історіями військових. Дуже гнітить цей стереотип, що люди зі сходу не служать, що вони тут ховаються, бо це не так — у кожного є свої переживання і втрати на війні”.
Щоб бути ближче до свого коріння
Хоч Коломия і стала для Наталиної сім’ї другою домівкою, та все ж часто згадують про рідне місто і планують після перемоги повернутися в Соледар й відбудовувати його.
“Моя бабуся завжди казала: «Де народилася — там і пригодилася». Тож я знаю, що ми маємо виконати якусь певну життєву місію і діти та онуки повинні мати місце, куди можуть приїхати. Частина людей все-таки поїде назад, аби бути ближче до свого коріння, щоб допомагати та працювати на відновлення. Сподіваюся на перемогу, що наші підуть вперед. Надіюся, що все буде налагоджуватися. Там залишився дім моєї бабусі, де трохи безпечніше, ніж у Соледарі. Кожна людина хоче бачити якусь перспективу — і це допомагає рухатися вперед. Нещодавно замовила прапор, бо знаю, що треба бути готовою до перемоги”, — завершує розмову Наталя.
Журналістка і фотографка: Софія Дмитрів та архів Наталії Тищук
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
