Наталія Вишневецька разом із сім’єю 8 років тому виїхала з Донбасу і зупинилася в Івано-Франківську. Умови для ВПО тоді були не пропрацьовані. Наталія разом з однодумцями з Донбасу почала вивчати проблеми переселенців, і згодом вони створили Д.О.М.48.24 (про їхню роботу після 24 лютого ми писали — ред.). Тепер в інтерв’ю ГЛУЗDу Наталія ділиться спогадами з Донбасу та розповідає про діяльність в Івано-Франківську.
Ми думали, що це тимчасово…”
Ми переїхали 2014-го. Не виїжджали на зовсім, просто хотіли відпочити морально. Тоді вже поставили блокпости, забирали машини. А нею нам треба було добиратися, щоб погуляти з дитиною в місті чи парку. Ну, і взагалі, ти йдеш, а десь грає днрівський реп. Це все дуже неприємно.
Багато людей знало про мою позицію. От ми виїхали, і я отримала погрози, що за мною автоматники йдуть. Ми думали, що це тимчасово — тоді українські війська добре наступали, — але почався Іловайськ, захоплення. Там, де ми жили, почали стріляти, і ми вже не повернулися.
Не мали ніякого плану, просто подорожували з міста в місто. Коли вперше приїхали в Івано-Франківськ, нас кинули з квартирою: ми забронювали одну, а коли приїхали — запропонували іншу з гіршими умовами. Ми розвернулися й поїхали далі, на Закарпаття. Вдруге потрапили сюди, коли їхали в Тернопіль: чоловіку була потрібна СТО, а я записалася з дитиною до лікаря.
Власник клініки, коли дізнався, що ми переселенці, запропонував допомогу. Я сказала: якби був для чоловіка підробіток, то було б добре. Коли ми були в Тернополі, власник клініки повідомив, що є варіант.
Ми приїхали в Івано-Франківськ на початку вересня: житла було не так багато, і переселенцям не дуже хотіли здавати. Знайти щось годяще було важко, але допомогли ті самі лікарі. Коли я розповіла знайомій, що ми зупинилися в Івано-Франківську, то вона позаздрила, бо для неї це дуже сонячне і гарне місто. На той момент нічого сонячного я тут не бачила.
Коли ми виїхали з окупованої території й побачили наші прапори, була ейфорія, але після 2–3 тижнів вона зникає, бо в іншому місті тебе не дуже раді бачити.
Проросійські мітинги, куплена міліція і невідомі на вулицях
Луганська й донецька прописка 2014-го була приводом не поселяти у квартиру. Люди могли відмовити лише через це. Недавно спілкувалася з переселенцями, і вони говорили, що також раніше думали, ніби донецькі й луганські самі винні, а тепер, коли опинились у таких самих умовах, шкодують, що так ставилися до переселенців, зрозуміли, що не все так просто. Луганські та донецькі так само чинили спротив. Скільки активістів загинуло, про яких ми ще не знаємо, скільки людей ще сидить по підвалах…
Я свідок того, як розкачували ситуацію, і робили це не наші шахтарі. Привозили цілими автобусами спеціально навчених людей на перші демонстрації, і вони зовсім не орієнтувалися в місті, в них був російський акцент. Мало того, до Майдану, ще восени, казали, що в місті стали з’являтися дивні хлопці, які ходять по двоє-троє. Вони кидалися людям в очі: в них не український час, вони не знають, де переходити дорогу, не знають зупинок. Уже потім стало зрозуміло, хто то був. Такі люди світилися, коли були “жовті жилети” у Франції.
Міліція тоді вже була куплена. От я ходила подавати заяву на проросійські мітинги і бачила, як вони на мене реагують. У результаті заяви не написала, бо мені сказали: “Пишіть, але також вказуйте паспортні дані і свою адресу”.
Те, що шириться про Луганськ та Донецьк, запущено штучно, як і про мову. Ніхто російськомовних не утискав, російська була, як регіональна. Політику не сприймали як щось на благо держави, а як протистояння регіонів, і вважали: якщо президент не звідси, то він наживатиметься за наш рахунок.
Як бути з мовою?
Зараз, коли люди нападають на мову, їм тільки здається, що на мову, а насправді на саму людину, на частину її ідентичності. Це наш досвід, з яким ми народилися, мова, якою з нами говорила наша мама, якою ми говорили з нашими дітьми, і ми дуже довго жили в реальності, де із цим не було проблем.
Дуже важко перейти з нуля на українську. Це як привчати дитину мити за собою чашку. Треба пояснювати, а не сварити, бо може з’явитися травма, страх. Так само з мовою: якщо кричати і примушувати, це не буде бажана зміна.
Негативний досвід наш мозок зберігає довше, ніж позитивний. І він буде не на користь усій країні.
Як з’явився “Д.О.М.48.24”
Якийсь час я була з дитиною дома. В інтернеті була група а-ля патріотів Донецька, і ми там ділилися проблемами, шукали рішення. Я написала про ситуацію у Франківську, так ми знайшлися з іншими переселенцями тут, з деякими працюємо досі. Згодом ми й мітинг проти виборів в Донецьку організували. Так наше коло збільшувалося. Хтось казав, що нам потрібна своя громадська організація, але ми не розуміли для чого.
За якийсь час познайомилися з іншою групою переселенців, і постало питання житла. Ми розуміли, що є гроші, які дають на ВПО, але хтось за нас вирішує, що з ними робити. Ми краще знаємо, що для нас треба, тому організацію заснували з метою щось зробити із житлом.
Ближче до окупованих територій можливостей було більше. Там давали і ваучери, і гранти на започаткування власної справи, і кошти. В Івано-Франківську гранти з’явилися десь 2017–2018 рр. Одну з перших хвиль організувала якраз наша організація, де ми навчали писати бізнес-плани.
Довгота: 48.24
Коли ми вибирали назву організації, то все крутилося навколо нового місця, де ми живемо, але на той момент було дуже багато таких назв: новий дім, новий відлік, новий старт. Більшість з нас говорили російською, і в нас виникали думки про те, якою мовою вести сторінку, розуміли, що в перспективі потрібно перейти на українську і вивчити її, і було слово “дом”.
“Д.О.М.48.24” — не російська назва, це Дій, Обирай Майбутнє, а 48 і 24 — широта та довгота Івано-Франківська.
У нас три фокуси: захист прав жінок, соціальне підприємництво, культурні заходи. Перед ескалацією, у лютому, ми думали, що працюємо тільки із жінками, але я розумію, що ми все-таки феміністична організація, а фемінізм не тільки про жінок, а й про всі вразливі категорії.
Соціальне підприємництво
Ми два рази подавались на безплатне приміщення від міста, але нічого не отримали. Перше приміщення отримав одіозний депутат, який використовує його не за призначенням, друге — інша громадська організація. Ми взяли приміщення в комерційну оренду, зробили ремонт, і виглядає воно набагато ліпше, ніж те, на яке подавалися.
Щоб існувала організація і не шукати постійно гранти, потрібно розпочати соціальне підприємництво. Простір “Вдома” якраз ним і є, тут різні організації проводять свої заходи.
Допомогти всім ми не могли, бо це неправильно щодо самих постраждалих. У Канаді, наприклад, є програма доступного житла, і людям в кризових ситуаціях його пропонують. Якщо доходу немає, то можна оформитися на соціальну допомогу і з неї хоч щось платити. Це вчить людину йти далі. Коли з’явилася кризова кімната, ми зрозуміли, що багатьох жінок не беруть на роботу, тому відкрили соціальну пральню, де б вони могли працювати.
Протидія домашньому насильству
Першою відвідувачкою кризової кімнати була ромка. Ми ще повністю не підготувалися, докуповували гігієнічні засоби, якусь їжу, як нам подзвонили, що є жінка. Вона в нас затрималася, бо довго не могли поновити їй документи. До того я знала, що є ненависть, нетерпимість до ромів і в них дуже мало шансів соціалізуватися, але не уявляла, що це настільки масштабно, зрозуміла, що мало хто в країні працює із цією вразливою категорією.
Ми могли розмістити одночасно 2 родини, до 8 людей. Інколи тільки одна кімната була зайнята, а часом обидві і ще були в очікуванні постраждалі. Ми розуміли, що цього мало.
Люди, які мають судимості або залежності, люди з ВІЛ, ЛГБТ дуже стигматизовані. У кризові кімнати зазвичай потрапляють у безвиході. Їм не можуть допомогти в суспільстві, їх починають звинувачувати, бо вони не такі, як усі.
Цей проєкт був тимчасовий, за якийсь час ми його закрили. Зараз розуміємо: якби цього не зробили, то в місті не було б зрушення. Ми почали працювати з міською владою, щоб з’явилася кризова кімната, бо нам було не стало постійно шукати фінанси. Для неї виділили приміщення і залишилося ще трохи, щоб її запустити. Це окреме приміщення з конфіденційною адресою, адаптоване для людей з інвалідністю, для перебування з дітьми.
У нашій організації є кризовий центр, де можуть порадити, що робити в певній ситуації, надати психологічну допомогу, юридичну консультацію й супровід у суді. Тепер маємо змогу допомогти також гуманітарно.
“Краш кава”
“Краш Кава” є однією з улюблених інформаційних кампаній. Ми пробували зробити щось ненав’язливе і цікаве. На той момент мали досвід з кризовою кімнатою та знали, що з дорослими жінками важко працювати. Ми робили дослідження, і вони говорили: “От якби я була молода і мені розказали…”. Тоді ми знайшли програми за кордоном, які розповідають дівчатам про ознаки аб’юзу, і почали інтерв’ювати молодих дівчат. Як виявилося, вони розмовляють про стосунки за кавою, так з’явилась ідея зробити стаканчики, де ми зашили код сторінки з інформацією. Їх запропонували кав’ярням у місті, щоб вони час від часу наливали в них каву. Паралельно робили рекламу в соцмережах, і, судячи з того, що інформацію про ознаки аб’юзу зберігали, це було корисно. Після цієї кампанії в нас були випадки звернень.
Також ми запропонували місцевому реп-виконавцю зробити пісню та зняти кліп про аб’юзивно-романтичні стосунки.
Терапія через драматургію
Першу виставу ми зробили, бо просто хотіли її поставити. На той момент документальний театр був досить новий в Україні. Ві полягає в тому, що люди розповідають або чужі історії, або власні. У цих виставах немає домислу.
У нас був проєкт, спрямований на протидію насильству, і тему ми обрали дуже широку — насильство. Спочатку в групі були чоловіки та жінки, але потім залишилися тільки жінки. Це були історії зґвалтувань, булінгу, дитячого насильства…
Ці історії ми показували декілька разів, і життя тих, хто брав участь у виставі, дуже сильно змінилося. Це працює, як терапія, коли людина грає травматичний досвід, вона проживає це і з часом перестає відчувати якісь емоції. На нашому останньому показі одна акторка почала говорити щось не те, а в нас по ланцюгу побудована вистава. Ми пристосувалися, але опісля запитали її, що це було. Вона сказала, що більше не хоче це говорити. Тобто вона пережила цей досвід, й історія вже не викликала в неї емоцій. Наприклад, моновиставу “Товар” Алік Сардарян припинив показувати, коли перестав відчувати той досвід, який пережив на війні.
Зараз ми працюємо над новою виставою. Ми не ставили вимог щодо участі в “Роль жінки у війні”, але більшість — ВПО. З формату залишається тільки підхід.
Поділитися домом
Як і раніше, проживати в хостелі можуть від кількох днів до місяця. Зараз притулок для ВПО частково фінансують донори, тому людям, які хочуть жити довше, пропонуємо доплачували якусь частину. Так ті, хто тільки приїхав або не має змоги платити, можуть жити безкоштовно. Ми закриваємо потреби в ліках, засобах гігієни, одягу тощо.
Люди інколи так лякаються, коли ти їм говориш, що проживання безплатне:
— Та візьміть гроші.
— Та не візьмемо.
— Та чому ви не візьмете?
Окрім допомоги ВПО, у нас залишилося багато проєктів, які були ще до 24 лютого, також з’явилися нові, які спрямовані на інтеграцію. Гуманітарка — це така діяльність, що вимагає багато часу, й одна людина не може це тягнути, тут потрібен цілий департамент, у нас команда з 12 людей. Якийсь час ми працювали постійно, згодом по черзі почали брати вихідні.
У громадській організації ми намагаємося працювати як професіонали й отримувати заробітну плату, а волонтерство в нас перетинається з роботою.
Журналістка: Ірина Блаженко
Фотографка: Діана Яців
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
