ГЛУЗД

Яскраво-жовтим Ольга Стринадюк виводить німб над головою Богородиці… На дереві з начерку олівця проглядаються обриси майбутньої хатньої ікони.

Таких у церкві не було, бо не літургійні, не канонічні. Хатню, або ж народну гуцульську ікону, малювали для домівок, і відрізнялися вони від традиційних яскравою палітрою кольорів та стилістикою.

Під рамку

Наївність образів, чисті, нерозведені кольори, вільні та живі лінії…. 

Майстриня за основу бере народну ікону й, інтерпретуючи, створює нову. Усі свої роботи вбирає саме в старовинні рамки. Саме вони визначають розмір майбутньої ікони, бо спершу їх знаходить, реставрує, а вже потім вирізує скло.

— Деякі на барахолках знаходжу, багато рамок підганяє мій тато, він їх десь спеціально шукає. Рамку цієї ікони Богдан (чоловік — ред.) знайшов на стриху в цій хаті. Це, напевно, одна з моїх улюблених робіт, одна з перших на склі — майстриня показує на стіну, де висить ікона з розп’яттям Христа на вишневому квітчастому фоні.

Улюблені роботи Ольга Стринадюк не продає, хіба коли побачить, що людина справді до неї прикипіла.

— Значить, їй вона потрібніша. Я просто посередник, — пояснює жінка.

Копій майстриня не робить. Та й намалювати ідентичні ікони не вийде. Можна відтворити сюжети, та вони все одно будуть в іншій варіації.

У вивченні нових технік жінка вбачає розвиток. Нещодавно почала робити ікони в техніці дереворит. Це давня техніка, майже забута. Папір для цих ікон та кліше Ольга Стринадюк виготовляє сама.

— Як і гуцульська ікона, ця графіка є неповторною. Хоч кліше те саме, але кожен відбиток виходить по-іншому.

Виворіт ікони

Лицьовий бік ікони на склі — це те, що ми бачимо на фініші. Найцікавіше відбувається з вивороту. Поверхню скла знежирюють, спершу наносять дрібні контурні лінії, далі заповнюють дрібні деталі на ликах, одязі. Ікону малюють дзеркально. 

— Дуже відповідальний момент — підписи. Якщо забудеш, то потім не можна буде поправити. То така особливість цієї ікони. Як щось забув, то вже безповоротно, — каже майстриня.

Скляні ікони довговічні. Їм не шкодить ні вологість, ні сонячні промені. Традиційні гуцульські ікони трапляються і на дерев’яній основі. 

Виготовлення скляної ікони потребує в кілька разів більше часу, у середньому від двох тижнів. Кожен шар фарби має добре просохнути. Щоб не набридав один стиль, Ольга Стринадюк час до часу малює і на дереві. Таким іконам замовники частіше надають перевагу. 

Натхнення в роботі

Оля ділить майстерню зі своїм чоловіком Богданом. На одному столі створюють дерев’яні вироби, а по сусідству — ікони. 

— Буває так, що ми сидимо весь день і навіть словом не перекинемося, а деколи радимося, підказуємо одне одному. 

Кожну ікону створено в чистоті, і тій, що навколо, і внутрішній, тому початком роботи є прибирання та внутрішнє налаштування.

— Іконопис для мене, як медитація, транс. Іноді буває дуже важко відірватися. Я встаю з місця або коли дуже болить спина, або дуже сильно зголоднію.

Чіткого графіка роботи й поділу днів для малювання в жінки немає. Іконопис став для неї роботою-хобі. Деколи є поклик намалювати той чи інший сюжет.

— Натхнення — в роботі. Ти просто сідаєш, і в процесі з’являється бажання. Звичайно,  є стани, коли не можу сісти за роботу, але це залежить від настрою.

Як почалося?

Дідусь Ольги був художником. Мети йти по його слідах вона не мала. Після 9 класу потрібно було визначитися, куди далі. Оля ходила в художню школу і думала про вступ на мистецьку спеціальність. Останнього дня прийому документів вирішила податися в Косів, звідки все й почалося. 

— Це було дуже спонтанно, як і багато чого в моєму житті. Тато питає: “Їдем?”. Нав’язування не було, батьки, навпаки, підтримували, але водночас заганяли в рамки. Талант — навіть не навичка, це іскра. І якщо її не розвивати, то толку з неї?

За чотири роки Ольга зрозуміла, що це її, і хотіла зробити свій внесок у культуру. Після Косівського училища продовжила навчання на кафедрі сакрального мистецтва Львівської академії мистецтв. Саме там обрала свій стиль.

— Це така неповторна річ, якої більше ніде нема у світі. Вона самобутня. Стиль гуцульської ікони мені подобається своєю щільністю та наївністю. І тому, що це хатня ікона, — вона служить домівці, захищає людей, які там живуть,  — розповідає жінка.

Донести цінність

Раніше, коли майстриня тільки починала малювати, люди не мали розуміння і бажання купувати. Потроху жінка почала розповідати, що ікона означає, чому має такий вигляд. 

— Зараз стараюся більше працювати, бо не знаю, як потім складуться обставини. Я розумію, що все, що роблю зараз, відгукнеться потім. Це наше українське, і я завжди стараюсь говорити, що це наша ідентичність і це треба берегти. Воно не може зникнути. Зазвичай усі, хто купує мої ікони, цінують ручну працю. Мені подобається ця тенденція.

Свій побут сім’я Стринадюків також облаштовує ручними виробами. Оля пояснює, що для них це важливо, бо знають, як важко створювати щось руками.

Перші дні вторгнення робота просто не бралася. Потрібно було близько місяця, щоб повернутися в стрій.

— Прийшло розуміння, що все українське хочуть знищити, і з’явилося бажання якомога більше зробити й частіше говорити, чим особлива Україна.

Святі, що сміються

З дитинства церкви та ікони викликали в майстрині пригнічення. Кожного разу, коли вона дивилася на образи, виникало відчуття провини та страху.

— У якийсь момент я зрозуміла, що це неправильно. Думаю, це не тільки мене відштовхує. Релігія має базуватися на любові, а не на страху. Бог завжди говорить про любов, священник хоч це нагадує, та через нього вона не проявляється. Вирішила, що мої ікони мають справді служити людині, допомагати змінитися, бути чимось теплим і добрим, — ділиться Ольга.

Частково сприйняття віри вплинуло на вибір спрямування. На своїх іконах майстриня відтворює святих, які не засуджують, святих, які не пригнічують, святих, які посміхаються…

Журналістка: Ірина Блаженко

Фотограф: Василь Іваночко

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:

телеграмі

вайбері

вацапі

фейсбуці

інстаграмі

твіттері

Наші партнери