ГЛУЗД

Побутові речі оздоблювали різьбою ще за часів Київської Русі. Нині кожен регіон має свої особливості. У гуцульській різьбі переважає геометричний орнамент. Майстри переплітають його із сучасною символікою. Різьбярі з Косова бережуть своє ремесло, а їхні вироби мандрують світом.

На вулиці Грушевського, у власній садибі, родина Стринадюків розмістила приватний музей і майстерню “Кока”. Микола та його сини, Богдан і Захар, різьбярі. Декоративною різьбою вони займаються все життя. Кожну кімнату тут прикрашають їхні вироби. “Ну, ювелірна робота ж”, — думаю собі.

— Ви справді тут живете?

— Аякже. Кожен день, — віджартовується Захар Стринадюк.

До стелі причеплені мальовані горнятка. Деяким з них близько 100 років. Їх колекціонують, чимало ще заховано в ящиках, бо не вистачає стін. 

Спершу здавалося, що коло вікна стоїть стіл, та, коли придивилась, то побачила скриню. Її майстри відреставрували і знайшли їй нове призначення: на плато дрібні шматочки розбитої писанки, які потім складуть у єдиний візерунок. 

Раніше тут приймали туристів по 2–3 рази на тиждень, тепер по 2-3 рази на місяць. Спершу екскурсії зрідшали через пандемію, тепер через війну. Бували в музеї відвідувачі з Європи, Америки, Канади…

— З росії лиш чось не було, — знову жартує Захар. 

Ми з фотографом з’явилися в Стринадюків кілька хвилин тому, та нас уже гостинно пригощають кавою на подвір’ї. Через прочинене вікно чути розмови відвідувачів з найстаршим різьбярем. Ще триває екскурсія…

Одна справа на трьох 

— У нас династія. Тато, як нас навчив, то пішло-поїхало. Брат робить кульчики, хрестики натільні, я — тарілки, а тато в нас мегамайстер, — пояснює Захар.

Вперше Захар узяв долото в руки, коли мав 10 років. Далі, щоб покращити свої навички, як і брат, вступив в інститут. Каже: якби не подобалось, то не займався б цим. Прокидатись і думати про набридливу роботу — це не про нього.

Усі тарілки Захара поїхали в Київ. Звідти їх відправлять на виставку-продаж або у Вену, або в Берлін. Певний відсоток з продажів перерахують на Збройні сили України.

Хату старшого сина Богдана, що на спільному подвір’ї, охороняє пес Омелько. Нас пускає, бо вже встиг подружитись. На другому поверсі в невеличкій майстерні Богдан створює прикраси. На столі інструменти, фарби та десятки заготовок для кульчиків, кулонів, значків, згард…

Різьбяр за столом відкреслює на хрестику узори, далі вирізьблює їх. Після цього його відшліфують, полакують — і хтось носитиме, можливо, на іншому кінці світу.

— В нас не було часу займатися чимось іншим. Коли ти від маленького зазираєш, як тато щось робить, то й сам уже пробуєш шкрябати, — згадує Богдан.

У кожну роботу він вкладає душу. По трошки, аби на всіх стало. Поміж собою радяться. Батько підказує або сини щось помічають одне в одного. 

— Конкуренції в нас нема. Ми ж родина. Дуже гарно живеться. Кожен займається своєю роботою і всім добре. Нє, Захар?

— Йо!

— А разом щось творите? — питаю.

— Дрова возим, — сміється Богдан.

— І складаєм, — доповнює Захар.

Той, з кого все почалося

Як Микола був ще Миколкою і не вмів добре говорити, то називав себе “Кока менький”. Коли почав працювати і шукати псевдонім, то згадав про це. Тепер рідні кличуть його  Кока, а вироби Стринадюків марковано: “Kokawood” — вироби Богдана, “Koka in art” — вироби Захара.

На роботи Коки почали звертати увагу  ще в школі, на уроках трудового. Вчитель доручав йому виготовляти найкращі роботи, бо знав, що той не зіпсує. 

Художній різьбі по дереву Микола вчився в Косівському технікумі, а далі пішов на роботу до виробничо-художнього об’єднання “Гуцульщина”, де працював творчим майстром різьби по дереву.

— Потім створили інтер’єрну групу. Було модно робити гуцульські інтер’єри, але в мене всередині сиділо, що це не моє. Я завжди собі купував книжки про мистецтво, виписував журнали і кожного вечора гортав, змальовував ескізи, — згадує Микола Стринадюк. 

Згодом почав виготовляти щось своє і продавати на Косівському базарі.  

— Це спосіб життя. Я від роботи не змучуюсь… Ніколи не набридало, навпаки, могла бути ломка, якщо довго не працював. Я не трудоголік, але сидіти собі щось дивитись перед телевізором не можу. От його взагалі викинув із хати. Не дивимось. 

Робочий день Миколи починається о 9 і закінчується о 21. Чіткого плану нема — може створювати одразу по кілька робіт. Як завершує,  ставить перед собою виріб і дивиться — так закінчується кожен процес. Робота цікава майстру коли він її робить.

— Є роботи, які не повторюю, наприклад, якщо техніка важка. Буває, що виріб відкладаю, але то дуже рідко, переважно, коли роблю щось уперше або експериментую. Роботи 1:1 до ескізу не існує. Інколи в каракулях бачу готову роботу, — розповідає різьбяр. 

Жити в музеї 

У тій кімнаті, де бесідуємо з найстаршим майстром, замість столу віз. На його краєчку лежать вироби, а посередині спить кіт.

Музей наповнювали потрохи. Про те, що свої роботи майстер Микола буде вивішувати на стінах, не думав, бо спочатку всі продавав, лишав лише те, що було шкода. Тепер, якщо різьбяр виготовляє щось нове, то виріб лишається в сім’ї. Інколи впрошували продати, і, щоб дотримуватись свого правила, пан Микола перші роботи дарує дружині, так вони перестають бути його власністю і продати їх не має права.

— Я вже навіть не думаю, що то музей. Це моя хата. Я тут живу. В такому середовищі мені комфортно. В мене є колєги, з якими зустрічаємося на свята на 50 грам. Розкладаєм на возі стіл, ставим довгі лави, і вони мені кажуть, що мають честь пити в музеї (сміється — ред.), — розповідає Микола. 

Спочатку чоловіку було незвично, коли туристи приходили на екскурсії, а потім звик. 

Помічаю багато геометричних символів, схожих на язичницькі. Запитую, чи використовують майстри лише давні традиційні орнаменти.

— У гуцулів язичницька символіка є, відколи гуцули. Ці всі знаки, які були тоді, означають те саме і зараз. Все бралося з природи, космосу, вкладалися певні сенси, а буває ті сенси неправильно накладають на виріб. Мій викладач казав: “А що воно несе?”. Воно може технічно добре виглядати, але композиції там ніякої.

Микола Стринадюк переплітає традиційні мотиви з модерними, так виходить уже авторське. Та головне правило майстра — не фальшувати. Зробити дешевший / спрощений вибір для нього рівнозначно зради себе. 

— Метал, бісер добре сприймається в дереві. У мене навіть вишивка є. Спершу прорізаю дірки, а далі дружина хрестиком заповнює.

“Вмієш зробити, та не вмієш продати”

Багато років тому на базарі до Миколи Стринадюка підійшли дід з бабою. Щось купили, взяли адресу майстра, і за якийсь час дід приїхав зробити замовлення. Вони жили за кордоном, через рік приходять забирати.

— Це буде коштувати 50 доларів, — каже Микола.

— Це не коштує 50, — каже дід, — це коштує 55. Синку, ти вмієш зробити, та не вмієш продати. 

І так дід підвищував вартість кожної роботи, навчаючи Миколу цінувати свою роботу, а не знецінювати її. 

“Наслухаються всякого ж!”

От приїздять люди з-за кордону і бачать вироби, схожі до яких, напевно, не бачили раніше. Як реагують?

— Вааааааау, — протягує Микола, ілюструючи, — Іноземці й діаспора цінують гуцульську різьбу. Буває, що деяким людям не відгукується мистецтво, хтось  лякався і не заходив. Якось чоловік зробив коло по кімнаті і втік аж за браму. Наслухаються всякого ж, — припускає різьбяр, — Ну, а може, хрести побачив і його обпекло (сміється — ред.)?

Працювати зі світлою головою, але лише не в неділю

У хаті Стринадюків до роботи в неділю не беруться.

— Бо може отаке статись, — показує Захар шрами на кисті і кілька на долоні, — Часто так трапляється, коли робиш щось на свята чи в неділю, Бог всьо бачить, і фучок може залізти глибоко в палець.

А ще взяли собі за правило з поганим настроєм не працювати. Тільки зі світлою головою та світлими думками. І здається, що це світло переймають і вироби…

Журналістка: Ірина Блаженко
Фото: Назар Яжинський

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у телеграмі чи вайбері.

Наші партнери