Катерина Коліда, у дівоцтві Царик, народилася і все життя прожила у селі Волсвин на Львівщині. До глибокої старості пані Катерина вручну вишивала килими, камізельки, сорочки, рушники, подушки. І всі вони були заквітчані особливою технікою гладі, яку вона сама вдосконалила. Її онука пригадує, як засинала під шурхіт голки та сукна, слухаючи розповіді бабусі. Тепер усі ці вироби сім’я зберігає, передає з покоління в покоління, а односельчанка дизайнерка Марія Шамедько за мотивами майстрині створює сукні.
“Та гладь була особлива. Так, як вона, ніхто не вмів”
Катерина Коліда виростила трьох доньок, поралася по господарству, працювала в колгоспі, а вечорами займалася улюбленою справою — вишивала гладдю. Її наймолодша донька Марія пригадує, як мама розкладала сукно, вимальовувала узори, а потім вишивала технікою, яку сама вдосконалила.
“За часів Союзу був дефіцит ниток і сукна, то моя мама навчилася вишивати так, що з однієї сторони вироби були усі заквітчані, а інша сторона біла, не зашита. Тоді у нас не було популярно вишивати гладдю, усі вишивали хрестиком, але одна знайома показала мамі, як вишивати гладдю, а вона вже сама придумала свою техніку. Та гладь була особлива, так, як вона, ніхто не вмів”, — ділиться донька Марія.
Катерина купляла старий одяг яскравих кольорів і порола його на нитки. Зі слів доньки, якщо бачила когось на вулиці в гарній хустині, то просила, щоб продали їй для ниток.
Коли заходила у гості і бачила гарну кімнатну рослину, то прохала, щоб їй вирвали один листочок, аби відшити його на килимах та камізельках. А килими ці були великі, інколи сягали і чотирьох метрів.
“Мама була художницею, коли йшла полем, зривала квіти, роздивлялася їх і переносила у вишивку. Розкладала сукно на підлозі, тонким шматком мила малювала узори, щоб їх вишити симетрично. Навіть уночі вишивала, наш тато вже просив її йти спати і трохи сварився. Мама дуже любила цю справу. Вишила таких килимів приблизно двадцять”, — розповідає донька Марія.
У селі пані Катерину знали як майстриню, тож часто зверталися до неї, брали килими на весілля, щоб облаштувати тоді популярні шалаші. Багато вона вишила і для церкви, її килими досі стелять на свята.
“Навіть люди з інших сіл приходили до мами. А приїжджі казали, що їм вже того застілля не потрібно, мовляв, будемо дивитися на ці килими, на всесвіт Катерини”, — згадує Марія.
“Під цей шурхіт сукна і голки ми засинали”
Онука Оксана згадує бабусю із теплом. Хоч часу завжди було мало, бо треба було поратися по господарству, але про внуків пані Катерина піклувалася. Сідала ввечері, оповідала казки, історії з життя, співала веселих пісень і водночас вишивала.
“Моя бабуся була дуже веселою, життєрадісною. Вона знала багато весільних, жартівливих пісень. Шкода, що ми їх не записали, коли були молоді, а тепер і нема в кого запитати. Тоді було багато хатньої роботи, бабуся мала господарство, а довгими зимовими вечорами вишивала.
Перший мій спогад дитинства — коли я сиділа на ліжку і кликала її до себе, а вона все сиділа над сукном. І під цей шурхіт сукна і голки ми засинали. Коли бабуся захворіла, то казала: «Ой, дитино, ти мене кликала, а я все вишивала, і вишивала…» Трошки їй було жаль, що ми мало були разом, але я пам’ятаю її дуже доброю та милою. І ми виросли у цвіті цих руж, пелюсток, дзвіночків”, — розповідає онука Оксана.
Рідні діляться, що, на жаль, цієї особливої техніки ніхто так і не освоїв, але надіються, що зможуть зберегти усі вироби і передати наступним поколінням родини.
“Я собі ось так думаю: у неї було 22 рублі пенсії, ми їй не давали грошей, бо у самих були сім’ї та справи, а вона все одно могла і сукна купити, і ниток мала мішок. А тепер дивуюся, як із такою мізерною пенсією вона могла творити таке чудо. Навіть не знаю, як моя мама тою голкою змогла стільки вишити”, — дивується донька Марія.
Камізельки вона вишила для всіх онуків, аби мали згадку. Сім’я одягає їх на свята і береже як родинну реліквію.
Але дуже хочуть, аби ручні вироби Катерини знали не тільки тут.
“Моя донька як їздила в Америку, то брала із собою бабусину камізельку. То всі зачаровано дивилися, гладили. Навіть фотографія є, де вона стоїть у нашому строї разом з афроамериканцями. А ще наша односельчанка — дизайнерка Марія Шамедько — створила сукні із вишивками моєї мами. Радіємо, що люди бачать і знають про таку красу нашої сім’ї. Дуже позитивно ставимося, коли відшивають її візерунки, бо це згадка про наш рідний дім, наше дитинство і нашу маму”, — розповідає пані Марія.
“Вони — космічні. Розглядаєш, поринаєш — і неможливо відірватися”
Марія Шамедько — дизайнерка, родом із рідного села пані Катерини. Малою вона зачарувалася вишивкою майстрині, її вмінням художниці, а згодом створила свій бренд, де використала фрагменти цих виробів.
“Я пам’ятаю пані Катерину маленькою, худорлявою і скромною. Але коли вона вбиралася в ґольмани (камізельки, — ред.) до церкви — чарувалася її таланту. Кожну вільну хвилину пані Катерина малювала і вишивала справжні барвисті шедеври на сукні та оксамитах. Я запам’ятала її килими, коли ще була малою. Вони — космічні. Розглядаєш, поринаєш — і неможливо відірватися”, — розповідає дизайнерка.
Згодом Марія започаткувала свій бренд суконь-вишиванок і почала використовувати у них візерунки своєї родини та українських майстринь.
“Я відшиваю вироби не тільки пані Катерини, а ще і моєї бабці, прабабці, діда. Ви бачили вишиванку Валерія Залужного? На ній відшиті старовинні зразки моєї родини”, — розповідає Марія.
У колекції бренду вже понад 50 суконь із візерунками майстрині. Марія розповідає, що люди цікавляться виробами, купують за кордон, адже вони дуже яскраві, красиві, їх неможливо не побачити, вони життєрадісні, українські.
“Я вважаю, що пані Катерина — це людина, про яку має знати цілий світ! Незабаром плануємо влаштувати у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва виставку суконь на тлі килимів пані Катерини. Тут буде ціла зала, відведена для виробів моєї землячки. Домовляємося і з іншими музеями, бачимо, що люди цікавляться творчістю майстрині, і це дуже цінно”, — розповідає дизайнерка.
Пані Катерини немає вже 20 років, але родичі бережуть спогади про майстриню, пригадуючи безтурботні роки на рідному подвір’ї. Сім’я сподівається, що прийдешні покоління продовжать її справу, а поки що діляться історіями та показують заквітчаний космос килимів Катерини Коліди.
Журналістка: Софія Дмитрів
Фото: Суспільне Львів та архів Марії Шамедько
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
