Тетяна Васильєва живе в Івано-Франківську із травня минулого року. Сама родом із Маріуполя. Там багато років працювала у банківській сфері та, як ділиться, обожнювала в цій роботі все: від процесів до клієнтів. З Маріуполя вона виїхала одразу, 24-го, до батьків поблизу міста, а в середині березня поїхала на захід.
Тут вона кардинально змінила професію: отримала грант і відкрила заклад, тож місто, крім своєї франківської, має тепер ще одну душу з Маріуполя — кав’ярню “Dusha”.
“…погляд місцевих на східняків відлякував”
Спочатку було важко, бо постійно очікувала, що ось-ось війна закінчиться. Все навколо було немиле. Трішки з часом прийшла думка, що потрібно використовувати можливість й досліджувати Івано-Франківськ, а згодом із дочкою почала їздити областю. Тож влітку і восени ми багато подорожували.
Ідея створити власну справу у мене була давно, але, маючи стабільну роботу, не хотілося все кардинально змінювати. Однак тут, через вимушені обставини, я вирішила залишити банківську справу і починати діяти. Каву навчилася варити в Івано-Франківську. Пішла на курси — і вкотре зрозуміла, що хочу цим займатися.
Я боялася. В Івано-Франківську була сама з дитиною й не мала моральної та фінансової підтримки. Для відкриття закладу потрібно мати якусь комунікацію, а оскільки я була в простої й не працювала ніде, то в мене не було таких контактів.
Складно було спілкуватися з місцевими. Той їхній погляд на східняків відлякував: “Понаїхали тут і починають бізнеси розкручувати. Приїхали з грошима і показують, які вони круті”. Думала, франківці будуть проти, що я відкриваю заклад. Але зараз вважаю, що я власним прикладом і розмовами з людьми показую, що не всі такі, як їм здається, не всі приїхали з грошима. Коли вийшла стаття про заклад, то в коментарях я прочитала, що переселенцям дають гроші, а іншим ні. Але на цей коментар побачила і відповідь — що допомогу дають усім, якщо людина чогось прагне. Ніхто не запитав, скільки заявок я подала, перш ніж отримати кошти.
Коли почала глибше замислюватися про відкриття кав’ярні, то зрозуміла, що в мене недостатньо знань. Почався блекаут, і я боялася ще й через це. Тоді почула про бізнес-курс від “Молодої просвіти Прикарпаття”. Вирішила піти, і коли наприкінці я презентувала бізнес-проєкт, усвідомила, що справді придумала класну ідею. Це не просто заклад із кавою, а тематичний — про Маріуполь. Я отримала підтримку від інших учасників і допомогу в комунікації, якої мені бракувало.
Для мене це стало поштовхом. Під час курсу я не одержала грошей на втілення своєї ідеї, але завдяки новим знайомствам почала шукати все необхідне.
Із тим бізнес-планом, який захистила наприкінці лютого, я отримала невеликий грант. Через два-три тижні знайшла приміщення на вулиці Пулюя, 2. І все сталося дуже швидко. Заклад відкрила 20 квітня. З меблями мені пощастило, бо на курсах познайомилася із хлопцем, який виготовляє лофт-меблі.
З ризиками та на ентузіазмі
Я нікому не казала, що створю свій заклад. Коли все було готове, я зробила інстаграм, опублікувала пост — і тільки тоді полилися слова підтримки. Знали тільки батьки, і вони мене підтримали, бо розуміли, що я ризикова і якщо щось хочу, то мушу це зробити.
Спочатку не вірили, що я могла піти з банку. Але я розумію, що роблю це для себе і своєї дитини. Для мене це краще, ніж поїхати за кордон і чекати, поки закінчиться війна. А так я працюю, роблю те, що мені подобається, і добру справу для людей. У цьому районі, наприклад, не було закладу, де можна посидіти, і люди дякують, що я зробила таке місце.
Зовсім не жаліла, що взялася за нове. За банківською справою я сумувала тільки тоді, коли вирішила її покинути. Навички з попередньої роботи мені знадобилися в управлінні закладом. Працюю я сама, і тільки останнього місяця взяла людину, яка заміняє мене кілька днів на тиждень. Коли вже почала працювати у кав’ярні, було багато підтримки від відвідувачів, і я відчула, що мені цього не вистачало. Окриляє, коли отримуєш відгуки: “Клас!”, “Ви молодець!”, “Ви зробили те, що треба!”. Заходять і маріупольці, щоб підтримати.
Я ще не вийшла на той прибуток, який собі малювала, але не думала, що швидко вийду в плюс. Також я розумію, що в цьому і специфіка закладу у спальному районі. Якби я відкрилася в центрі, то було б набагато вигідніше. Але я розуміла, на що йду, і лише покращую заклад.
Я, мабуть, на ентузіазмі це робила. Найбільший ризик був у тому, що у мене не вистачить грошей. Найбільше мотивувало — вижити і жити, маючи дохід. Стимулювало бажання забезпечити дочку, щоб вона мала де жити і не просила їсти. Їй 13. Хоче навчитися варити каву, щоб допомагати.
“Все потрібно робити з душею”
Коли думала над назвою та концепцією, хотіла показати, що не важливо, з якого міста ти приїхав, а головне те, який ти і як ставишся до людей. Тобто все потрібно робити із душею: спілкуватися, усміхатися, варити каву. Це основна концепція мого закладу. Звідси і назва — Dusha.
У розписи стін я також вклала сенси. Це вигляд чашок згори, де в кожній — душа Маріуполя. Це мої улюблені місця в місті: оглядовий майданчик, звідки дуже гарний краєвид на море, пірс, площа Свободи, пішохідний фонтан, парк “Веселка”, який відкрили за кілька років до війни, і він був найяскравішою плямою в місті, бо кожного сезону цвів різними кольорами. Розпис зробила дівчина з Дніпра із світлин мого архіву.
Я дуже хотіла, щоб люди, які жодного разу не були в Маріуполі, могли його побачити. Дуже часто чую від відвідувачів: “А у вас справді був такий парк?”, “А у вас справді було так гарно?”. Багато хто почув слово “Маріуполь” тільки після того, як там почалися жахіття. А так люди бачать мирне місто і я маю змогу розповісти їм, яким воно було. Я виросла не в самому Маріуполі, але це мій дім.
“Колись у Маріуполі обов’язково буде «Душа Івано-Франківська»”
Коли відкрилася, то багато знайомих телефонували і казали, що їм потрібна Dusha у Вінниці, Києві, Львові. Вони прагнуть у кожному з міст мати щось про те, звідки вони приїхали. Я хотіла б, щоб так і було. Все можливо. Я не загадую, коли і де це станеться, але я дуже амбітна. Є люди, які вдовольняються малим, але якщо ти вже почав, то роби це до кінця.
Моя подруга з Маріуполя, яка теж зараз в Івано-Франківську, запитувала, як я буду перевозити заклад. Я відповіла, що не буду. Планувала, що якщо й повернусь до Маріуполя, то однозначно когось тут залишу, щоб заклад працював і далі. Я не для того його відкривала, щоб закривати.
Ще раніше я думала, що завтра-післязавтра повернуся додому, але коли минає багато часу, то сидіти і чекати — не найкращий варіант.
Я дуже прагну звільнення Маріуполя. Там мої батьки. Я дуже хочу з’їздити туди, щоб побачити їх та море. Я хочу знову мати свій дім, бо один в мене забрали, тому мені потрібен новий. А ще колись у Маріуполі обов’язково буде заклад “Душа Івано-Франківська”.
Журналістка: Ірина Блаженко
Фотографка: Софія Дмитрів
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
