Світлана Нагорна-Гордійчук — волонтерка, фінансова аудиторка та майбутня мама. До материнства вона готується, відправляючи на передову дрони та старлінки, водночас у навушниках лунає курс “Відповідальне батьківство”.
“Коли цей звук волав, хотіла закарбувати у пам’яті, щоб потім передавати це відчуття своїм дітям”
Я просто людина, яка любить свою країну, але до 24 лютого я була людиною, яка любить бездіяльно. Я не могла знайти себе в якійсь сфері, де б відчувала, що створюю щось більше для суспільства, ніж просто робота і платити податки. Із 24 лютого 2022 року я нарешті вдалась до дії і зрозуміла, для чого я жила весь цей час, — я стала волонтеркою.
9 років працюю в міжнародній консалтинговій компанії, жила певний час в Люксембурзі і працювала в тій компанії, що і в Україні (у ній можна працювати з будь-якої точки). Я могла залишитися в Люксембурзі та отримати інше громадянство, але коли ваша мама бідна, хвора та виснажена, то ви не шукаєте іншої мами, а лікуєте свою. Так в мене сталося з Україною, і у 2019 році я повернулася додому. Відтоді живу і працюю у Львові як керівниця офісу аудиторської практики (у моїй команді 15 людей). Тривалий період це був стиль мого життя, але 24 лютого все змінилося для країни і для мене.
Я прокинулась тоді без будильника, побачила дописи в соцмережах зі словами “ВІЙНА” і підійшла до балкона. Тоді ввімкнулась сирена. Момент, коли цей звук волав, хотіла закарбувати у пам’яті, щоб потім передавати це відчуття своїм дітям, а вони — наступним поколінням. Ми вирішили не працювати, а 25 лютого разом з командою пішли в гуманітарні штаби допомагати фізично. Потім зрозуміли, що можемо робити щось самі: скинулись на енергетичні батончики (були переконані, що їх найбільше потребували наші хлопці). Згодом зрозуміли, що батончиків недостатньо, — перейшли на бронежилети, пікапи, дрони. З часом почали публікувати це в соцмережах, а в нас фірма в Києві налічує 700 людей, і колеги теж почали скидати гроші на мою картку. Так вийшло, що ми нічого не оголошували про збори і про звання волонтерів, а на картці вже приблизно 200 тисяч. У той момент ми зрозуміли, що, напевно, волонтери.
Я отримала нагороду “За заслуги перед Збройними Силами України” від Валерія Залужного в квітні 2022 року. Ми з 25 лютого нон-стоп допомагали війську, здебільшого це були бронежилети, тепловізори, налокітники, форма. За цю сукупну діяльність мені, але я вважаю, що це нагорода нашої волонтерської групи, вручили цю нагороду. Її передали через військових, без офіційного нагородження, скоріш за все, цю ініціативу подала та військова частина, якій ми допомагали. Я свідомо не публікувала її 8 місяців з моменту отримання, бо здавалося, що ми не заслужили і не достатньо зробили, щоб її отримати. Наважилась закинути в соцмережі, коли поїхали з великою кількістю допомоги на Харківщину, бо це нагорода також тих людей, які донатять нам. Для мене вона про усвідомлення, що ми разом з військом, з лідером нації Валерієм Залужним. Це людина, яку я безмежно поважаю, і його підпис — це, напевно, найцінніший підпис, який в мене є.
Найкраще “дякую” — це наші живі воїни, і ми робимо все для цього, але коли наші зусилля ще і цінують, то це приємно подвійно.
Зберегти більше життів наших і знищити якомога більше життів ворога
У травні 2022 року заснували благодійний фонд “Лемберг Волонтери”, я засновниця і директорка фонду. У нас ніхто не отримує платню за роботу, ми волонтери в класичному розумінні. Також не маємо штату, є 5 людей, які щоденно залучені, крім того, багато хто епізодично долучається. Є група хлопців, які переганяють наші автівки зі Льова на схід. Є волонтер, мій друг, фін за національністю, який шукає нам автівки в Фінляндії. Є водії, які допомагають з перегоном авто з Фінляндії до Польщі і з Польщі до Львова. Є моя мама, яка повністю займається бухгалтерією, також мій чоловік, який зараз залучений до ремонтних робіт та пошуку запчастин для машин. У нашому штабі велика кількість людей, яких ми об’єднуємо навколо себе, і всі вони Лемберги.
У першому пріоритеті допомоги в нас — купівля та ремонт авто, на другому — збір на дрони, а третій — зв’язок (рації, антени, старлінки). До нас раніше зверталися з більшою різноманітністю потреб, але ми зрозуміли, що будемо ефективнішими, якщо сфокусуємося на чомусь конкретному. Краще купити щось одне суттєве, що стало б в пригоді цілому підрозділу і допомогло зберегти більше життів наших і знищити якомога більше життів ворога.
До Лембергів можна звертатися на офіційний сайт, сторінку в Фейсбуці чи Інстаграмі. За час волонтерства ми вже випрацювали тісні стосунки з певними підрозділами, але допомагаємо всім, хто звертається. Важливою, перш за все, у цій співпраці є довіра. У мене є три фільтри комунікації перед наданням допомоги: перший — це точно має бути військовий, який на передньому краю і має сказати, звідки отримав рекомендацію на нас. Другий — прошу зідзвонитися по відеозв’язку в Сигнал (маю там вже 200 контактів військових), щоб побачити його форму, кімнату — це десь у Львові чи ближче до лінії фронту. Третій — потребуємо документів від військової частини і відеозвернення про потребу, щоб переконатися, чи це не шахраї.
Таким кремезним хлопцям насправді часом потрібна турбота і любов, а не тільки дрони і авто
Зараз немає нічого важливішого, ніж боротися за своє життя, це і є мій пріоритет. І роботу, і волонтерство я розглядаю як частину одного шляху: працюю, бо мені потрібна фінансова незалежність, робота — це теж можливість збирати донати, бо є велика спільнота. Волонтерство — це місія, невіддільна частина мого дня. Є мета — вижити і робити все, що можу, щоб вижити, тому графік гнучкий. Є хороша новина: у добі є 24 години і всі ми знаємо, що таке гнучкість.
Завжди розчулює, коли нам донатять діти. Недавно прийшов семирічний хлопчик Андріан з своєю свинкою-скарбничкою і задонатив на ремонт автомобіля. Моя знайома працює в садочку і, певно, поділилася зі своєю колегою, мамою Андріана, про наш фонд. Хлопчик тоді збирав з коляди гроші на ноутбук, але свідомо вирішив допомогти ЗСУ. Ми запитали його, навіщо він це зробив, і той сказав: “Підтримувати ЗСУ — це краще, ніж сувенір, іграшка чи ноутбук. Це краще, ніж будь-що, і немає нічого важливішого в цей час, як допомагати ЗСУ”. Ми скерували його донат на ремонт авто для підрозділу “Кракен”, зараз воно вже слугує військовим. Бійці були дуже розчулені, що їхній автомобіль поремонтували за донат Андріана. Таким кремезним хлопцям насправді часом потрібна турбота і любов, а не тільки дрони і авто. Вони йому передали подарунок: фліску з їхнім лого, залізний зелений кейс з-під набоїв та іграшкову рушницю. Мама написала нам, що Андріан навіть спав в цій флісці, а з кейсом він має намір ходити по школі і збирати донати. Ця історія нагадує, навіщо ми все це робимо, для якого майбутнього. А наше майбутнє — це такі, як Андріан.
На перше побачення приніс мені футляр РПГ, саме такі подарунки дарують військові
До вторгнення у мене було чітке розуміння, що в крані війна, але я не була в її контексті. У мене завжди була повага до військового, було розуміння, що ці люди захищають право моєї країни на ідентичність, але я ніколи не була з ними в контакті. З 24 лютого це постійна комунікація з нашими захисниками. Це люди-титани, які сміливіші за мене, завдяки яким я жива, які дали можливість країні бути зараз. Це люди, на яких дивлюсь і розумію, що дякувати їм не достатньо — треба “пахати” кожен день, бо вони віддають більше, ніж я. Після знайомства з чоловіком ставлення до військових не змінилось, а поява чоловіка, який є військовим, — це ще одна причина бути захопленою ним.
Я вважаю, що бути військовим — це найсильніший вчинок, на який здатний чоловік. Це найбільш гідна поведінка, яку можна уявити. Мені, звісно, страшно і боляче, бувають різні емоційні стани, і здебільшого вони нелегкі, але я відчуваю гордість, що мій чоловік обрав гідний шлях.
Ми познайомилися у грудні 2022 року, коли Максим написав на пошту Лембергів із запитом про пікап. Зізвонилися в Сигналі і поговорили про все насуще, був дуже приємний післясмак розмови. Ми тоді замість пікапу змогли відправити тільки генератор, з пікапом до нього вдалося поїхати аж через рік. Після дзвінка ми переписувались у Фейсбуці, коли він ішов на бойові завдання, то відчувала, що переживаю за нього. Ми не зустрічались, це було спілкування двох небайдужих людей.
У лютому він приїхав до Львова і на перше побачення приніс мені футляр РПГ, саме такі подарунки дарують військові. Так 17 лютого і почалася наша спільна історія. Потім у Максима було відновлення, він двічі їздив на навчання за кордон, тому мали трохи часу і можливостей поспілкуватися і пізнати одне одного. Під час одного чотиригодинного дзвінка ми обидвоє сказали, що дозріли бути батьками. Він повернувся з навчання і мав декілька днів у Львові.
Максим мені освідчився, коли я вийшла з душу: у цьому була своя романтика. У нас залишалося півтора дня, щоб одружитися. Запросили тільки матерів, бо не були певні, чи все вдасться. 25 травня ввечері поїхали в РАЦС, він вже зачинявся, але пані погодилася внести нас в реєстр. У п’ятницю похапцем шукали обручки та сімейний лук, а в суботу 27 травня одружилися. Я все одно мрію про білу сукню, про весілля з друзями, і ми надіємось, що воно буде, але трошки пізніше, бо зараз є нюанс.
Наш син — це та Україна, за яку ми воюємо
Коли зробила УЗД і дізналася, що дитина народиться 24 лютого, то одразу подумала: “О Боже! У дитини не буде дня народження”, бо для українців це дуже нелегкий емоційно день. А потім зрозуміла, що у цьому є свій символізм та місійність: не могла дитина військового та волонтерки народитись в інший день, не в цих умовах. Значить, мій син буде для України і про Україну. Я дуже не хочу, щоб наш син воював і тримав зброю, тому ми робимо те, що ми робимо, а на ньому вже є відповідальність, хоч він ще не народився.
Я не боюсь народжувати. Коли, як не зараз? Це свідчення, що наша боротьба має сенс: в Україні будуть народжуватись діти, а люди будуть закохуватися. Наш син — це та Україна, за яку ми воюємо, для мене це стимул пришвидшуватися в тому, що я роблю. Ми свідомі того, в якій країні живемо, і точно не будемо емігрувати, а життя має перемогти темряву і смерть. Для цього мають народжуватися українці з українським мисленням, а саме таким ми хочемо виховати нашого сина.
До Максима їздила тільки двічі: вперше відвозила пікап, який мали передати йому ще рік тому, на початку нашого знайомства. Авто дійсно було дуже їм потрібне, але це і класна хитрість, як зустрітися з чоловіком-військовослужбовцем — купити йому пікап. Через місяць я вже поїхала до нього, щоб разом з ним відкрити конвертик і дізнатися, що у нас буде син. Я тоді зробила про це допис, і історія емоційно зрезонувала багатьом українцям.
Декрету від допомоги війську немає і не може бути
Я не скажу, що я дуже відповідальна та хороша мама вже тепер, яка б увесь свій час присвятила вагітності і медитаціям. Пологи відбудуться ось-ось, а я досі працюю на цивільній роботі і волонтерю. Я відчуваю, що все одно живу в країні повномасштабної війни і росіяни не перестають вбивати нас, тому що я вагітна. Щодня гинуть найкращі люди цієї країни, тому я вранці роблю зарядку, проходжу з чоловіком курс відповідального батьківства, продовжую працювати і відправляю дрони та старлінки. Так я і готуюсь до материнства.
Я піду в декретну відпустку від цивільної роботи на якийсь короткий час, але декрету від допомоги війську немає і не може бути. Звісно, я буду менш залучена якийсь період часу, але нічого не зупиняється. Добре, що в мене є команда, яка буде продовжувати, поки я поступово повертатимусь. Сподіваюся, що у чоловіка буде відпустка і він допомагатиме мені в перші дні народження сина. Також мама досить часто нагадує мені, що натхненна ідеєю допомагати із внуком.
Сміливість — це мій чоловік
Зараз мій основний страх — втрата близьких, а основний біль — коли потяг рушає і ви залишаєтесь по різні його сторони. Це один з найважичих моментів в житті, бо ніколи не знаєте, коли наступного разу побачитеся і чи побачитеся взагалі. Цей момент треба прожити, зазвичай, разом із слізьми. Раніше я мало плакала в житті, а зараз я не соромлюсь цього і дозволяю собі емоції, це так звана сльозотерапія. Потім нагадую собі, що я не можу все змінити, і живу за принципом: “Дай мені, Боже, сили змінювати те, що я можу змінити, і прийняти те, що я не можу змінити, і відрізнити перше від другого”. Коли приймаю, то скеровую свою енергію на те, що можу контролювати, а я здатна купити дрон. Навіть якщо надсилаю не своєму чоловікові, то відчуваю, що так захищаю його також.
Сміливість — це мій чоловік. Ніхто не створений для війни, але він був гідом в горах, і це людина про свободу, яка ніколи не бачила себе у військовій справі. А в один момент він відчув, що має захищати те, що любить. Його позиція “не про нищити росіян, а про захищати тих, кого любить”. Він казав, що не роздумуючи віддав би життя за свого побратима, і часто про це згадує й сьогодні. Максим завжди говорить: “Якщо ви не захищаєте те, що любите, — значить, не говоріть мені про вашу любов. Це щось інше, але не любов”.
Зараз у Лембергів відкритий збір на два авто, які їм викупив мій друг у Фінляндії і за які треба розрахуватись, збирають також на ремонт 3-х автівок, денні та нічні дрони Мавік 3 та FPV-дрони. Підтримати фонд можна за посиланням або реквізитами:
Гривневий платіж на рахунок фонду в Приватбанку
БО БФ ЛЕМБЕРГ ВОЛОНТЕРИ
ЄДРПОУ:44721111
UA383052990000026008021026035
Може, це стане не тільки вашим внеском у перемогу України, а й подаруночком до дня народження сина волонтерки та військового.
Журналістка: Каміла Чернєцова
Фото: архів героїні
