Леране Хайбуллаєва — кримська татарка, кримчанка, яка народилася в Узбекистані, а 1988 року з родиною, як і більшість кримських татар, повернулася на свою історичну батьківщину — Крим. Жила з родиною в Джанкої, потім навчалася в Сімферополі, згодом працювала журналісткою в різних медіа. А тоді сталася окупація…
“Окупація зробила з мене активістку”
Леране залишалася в окупації в Криму ще два роки, бо мала надію, що все скоро закінчиться. Свою активну позицію вона почала проявляти після зникнення сусіда — Решата Аметова, закатоване тіло якого знайшли через кілька днів за 40 кілометрів від Сімферополя.
“Окупація зробила з мене активістку. Третього березня зник мій сусід, Решат Аметов, який сьогодні посмертно є Героєм України. Він був на одиночному протесті біля Ради міністрів з українським прапором, а в другій половині дня до нього вже неможливо було додзвонитися. З його пошуків і почалась моя активістська діяльність” , — розповідає Леране.
Жінка давала інтерв’ю міжнародним медіа про зникнення сусіда, писала про це дописи. А потім почалися воєнні дії у східній частині України — і вона з українською діаспорою різних країн збирала на кровоспинний препарат “Целакс”. Жінка волонтерила і передавала різні речі військовим до кінця 2015 року.
“Я робила все це, знаючи, що по сусідству жили СБУшники, які якраз переводилися в ФСБшників. Одного дня сусід сказав мені: “Тобі треба їхати звідси”. Тоді в Криму почалися переслідування, зникали люди, і ми з родиною вирішили, що я поїду до Києва”, — продовжує кримчанка.
“Люди до нас приходили, щоб зустрітися, щоб підтримати таку ж саму переселенку, як вони”
Леране перебралася в Ірпінь, батьки з її сином залишилися в Криму, згодом п’ятирічного сина жінка забрала до себе, а батьки й досі живуть у Сімферополі. На той час Заріна, дружина Решата Аметова, купила квартиру в Ірпені, проте так у ній і не оселилася. Запропонувала Леране жити там. Згодом наша героїня відкрила у місті невелику чебуречну, яка проіснувала сім місяців, а тоді залучила місцевих бізнесменів як інвесторів і відкрила перший “Кримський дворик”.
“Кримський дворик став таким собі центром інформації для переселенців, тому що кримчани, кримські татари, які переїхали, питали в нас, де шукати житло, де влаштувати дитину в садочок тощо. Ми двічі на рік робили заходи про Крим. Заклад був дуже скромний, зовсім не модний, не інстаграмний. Люди до нас приходили, щоб зустрітися, щоб підтримати таку ж саму переселенку, як вони. Також нашими відвідувачами були ті, хто ностальгував за Кримом, хто там колись відпочивав”, — ділиться жінка.
Заклад діяв до початку ковіду, згодом Леране почала працювати у відділі маркетингу в університеті Ірпеня. Влітку на велосипеді доставляла кримські страви, які готувала на замовлення сама. Син щороку їздив на канікули в Крим до бабусі і дідуся.
Спроби відкриття у Львові
За місяць до вторгнення Леране одружилася з Сашком, ветераном АТО, з яким познайомилася в ірпінському госпіталі. 24 лютого 2022 року вони зустріли в Ірпені, де пробули до 6 березня.
Виїхали до Черкас, Сашко залишився в ТРО в селищі під Каневом, а Леране покликала до Львова давня подруга, з якою вони там разом навчалися.
“Потім мені зателефонувала власниця “Кримської перепічки” у Львові, Оксана Новікова, і запропонувала починати щось далі робити з моїм “Кримським двориком”. Я була шокована: під час війни щось робити з бізнесом?! Вона покликала перебратися до неї, і там я жила три місяці. Я знайшла приміщення, завершився ремонт, але були проблеми з кадрами — усі мої кухарі виїхали”, — каже Леране.
Оксана запропонувала нашій героїні працювати разом в одному приміщенні: вони знайшли місце з одним входом та двома залами. Вирішили в одному продавати солодощі, а в іншому — перші страви.
“Це була перша спроба відкриття “Кримського дворика” у Львові. “Кримська перепічка” в колаборації з “Кримським двориком” мали відкритися 18 липня 2022 року, але моя партнерка усвідомила, що не має на це ресурсу, тому заклад так і не запрацював. Через пару днів я виїхала з приміщення, знайшла квартиру, Саша вже в той момент був на фронті”, — продовжує жінка.
Леране з сином оселилася в Рясному, іншому районі Львова, і почала активно займатися волонтерством. Ліпила пельмені та готувала плов, продавала страви і збирала кошти на автівку для ЗСУ. Вона відвезла у Краматорськ хлопцям дві автівки, передавала й іншу волонтерську допомогу. Через цю діяльність познайомилася з волонтеркою, яка запропонувала приміщення для закладу Леране.
“Це була друга спроба. Тоді поранили Сашка і він лікувався у шпиталі. Кав’ярня працювала майже місяць, як трапився локдаун, і ми вирішили зачинитися. Потім, в січні 2023 року, Сашко знову повернувся на фронт, згодом звільнився через проблеми з навчанням в університеті (здобуває освіту медика). Я тоді працювала продавчинею, а він сказав мені: “То не те. Треба відкриватися””, — ділиться власниця закладу.
“Музей кримських спогадів”
Леране отримала грант від “Банку Львів”, доклала власних грошей — і 25 вересня 2023 року відкрила скромний заклад у центрі Львова.
“Я тоді так собі подумала, що модного та інстаграмного дуже багато всюди — і чим я буду відрізнятися, тільки кухнею? А мені захотілось, щоб люди заходили — і ніби побували в гостях у кримських татар”, — розповідає жінка.
У закладі дуже багато речей, подарованих кримчанами, кримськими татарами, речей про Крим, які жодного разу не були в Криму, і тих предметів, що нагадують Крим. Тому у мріях Леране у майбутньому проводити екскурсії в закладі і збирати кошти на ЗСУ.
“Під час ковіду я створила сторінку у соцмережах “Музей кримських спогадів” і там публікувала різні речі та новини про Крим. Виявилось, що маю стільки різного, що можна переходити з віртуального світу в офлайн-формат.
Арт-гербарій мені подарувала науковиця та біологиня Юлія Красиленко, яка їздила в експедиції до Криму ще до окупації і збирала рослини. Її метою було дізнатися справжні кримськотатарські назви цих рослин, тому вона комунікувала зі старшим поколінням. Також у нас є традиційні жіночі і чоловічі головні убори, їх можна приміряти. Це мені пошили і подарували татарочки. Лаванда — флористичний символ Криму, тому вона теж тут. У нас є ще експонат музею, з якого гості п’ють каву: чашка, на якій написано “Ялта””, — продовжує Леране.
“Туди я вже приїду з Львівським двориком”
“Переселенка я вже з досвідом. З Узбекистану в Крим, з Криму в Ірпінь, з Ірпеня — до Львова. Мені 43, а в мене вже такий досвід, на жаль. Я говорю, що я громадянка України і всюди вдома, ось чому принципово не поїхала за кордон і не хочу. Я дуже вдячна львів’янам, які по-людськи поставилися до нашої ситуації і дали хорошу знижку на житло. Звісно, є багато різних неприємних історій із переселенцями, але мені пощастило. Я вважаю, що я взагалі найвезучіша переселенка.”, — ділиться Леране.
Леране знає українську, кримськотатарську, російську, узбецьку та трохи англійську, першими трьома спілкується у побуті.
“Коли мені кажуть “У Вас така гарна українська”… По-перше, я не вважаю її гарною, я роблю помилки і в мене є русизми, по-друге, для мене дивно це чути, бо я вже скільки років громадянка України. Чому це має бути проблемою? Я не агресую, коли людина говорить російською мовою, мовну українізацію потрібно робити і показувати власним прикладом. Можеш говорити російською в побуті, але маєш шанувати, розуміти і публічно спілкуватися державною мовою. Крапка”, — вважає кримчанка.
Леране дуже не вистачає у Львові моря, кримськотатарської мови, тому жінка вітається із відвідувачами “Салям алейкум!” (арабське привітання, перекладається як «Мир вам» — ред.), а потім вже переходить на українську.
“Де б я не перебувала, все одно буду створювати цей кримський куточок, подобається це комусь чи ні, він частина мене. Я буду говорити про Крим, я буду промотувати Крим. Я сподіваюсь, що тимчасово живу у Львові, і хочу повернутися додому. Там дуже багато роботи, і Крим має бути українським, але туди я вже приїду з “Львівським двориком”, бо там українського мало. Промотувати Україну через їжу, чому ні? Нагадувати ще і ще раз, так само, як тут я нагадую про Крим, щоб молодь не забувала, що Крим — це Україна. За цими пафосними словами має бути справа: якщо я просто ходитиму на мітинги і двічі на рік згадуватиму Крим — цього не буде достатньо. Тому якщо в мене є можливість в цьому маленькому, дуже скромному просторі говорити про Крим із наступним поколінням, то я буду це робити”, — завершує Леране.
Цей матеріал створений завдяки підтримці програми “Єднання заради дії”, яка виконується IREX в Україні за підтримки Державного департаменту США. Вміст є винятково відповідальністю медіа ГЛУЗD та не обов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.
Журналістка: Каміла Чернєцова
Фото: Каміла Чернєцова
