Оксана Кошевська — спортсменка з плавання. Вона народилася в Енергодарі, рідним містом вважає Харків, а через початок повномасштабної війни життя закинуло її в Коломию. Про професійні здобутки, реалізовані мрії і тимчасові труднощі нашої героїні — у наступному тексті спецпроєкту #понаїхали.
Оксана Кошевська народилася в місті Енергодар Запорізької області. Коли їй було 7, мама відвела її на плавання разом із її сестричками-двійнятами. І понеслося — відтоді Оксана не покидає цієї справи. Хоча й зізнається, що це не завжди було легко. Перед закінченням школи стала кандидаткою в майстри спорту із плавання, згодом чемпіонкою області та України.
2004 року вступила у Харківський авіаційний університет, навчалася на факультеті “Технології та засоби телекомунікації”. Однак та спеціальність, як зізнається жінка, зовсім не була її мрією, а переконали думки оточення: “О, це ж інтернет, мобільний зв’язок! За цим — майбутнє!” Впродовж чотирьох курсів Оксана плавала на змаганнях за університет: виїжджала на олімпіади між харківськими навчальними закладами, а також на змагання між різними вишами України.
Був період, коли вона закинула плавання аж на чотири роки (із 2009-го по 2013-й), але улюблена справа таки взяла гору: у 26 років Оксана вступила вдруге — тепер до Харківської академії фізичної культури і спорту, щоби стати тренеркою. Водночас працювала рятувальницею в басейні. А потім в її життя прийшла війна.
“Я рада, що ви з’явилися в моєму житті”
Як тільки розпочалася повномасштабна війна, ми того ж ранку разом із сусідами виїхали із Харкова. Два дні були в дорозі, проводили по черзі із чоловіком по 15 годин за кермом машини, і тільки на третю добу, 26 лютого під вечір, опинилися в Коломиї. Занесло нас до цього міста зовсім випадково. Раніше ми були проїздом в Коломиї, ще 2014 року. Пригадую, що це місто нам дуже сподобалося.
Тут волонтери знайшли жінку, в якої ми спочатку ночували три дні, щоб відпочити від важкої дороги, але склалося так, що ми тут залишилися на довше.
Упродовж трьох місяців ми з чоловіком та донькою, а також нашою кумою та її дитиною (вони згодом теж приїхали до Коломиї), жили в Оксани Михайлівни — жінки, яка допомагала нам абсолютно безкоштовно: ми оплачували тільки комунальні послуги та купували продукти. У своєму будинку вона виділила для нас другий поверх і при цьому сказала: “Скільки хочете, стільки й живіть”. Мешкали такою великою родиною: власниця будинку жила із хворою мамою, то наша родина і родина куми за потреби допомагала їхній.
Спочатку ми ще пробували шукати житло в інших містах, але знайти щось було просто нереально або ціни на оренду були фантастичні, тому залишилися жити в Оксани Михайлівни. Саме вона мені в березні сказала: “У нас в Коломиї є гарний басейн. Чому будете їхати? Є де плавати”. Так я з квітня почала працювати тренеркою із плавання в басейні “Графіт”.
Тільки у травні, коли ЗСУ звільнили Київську область і люди почали повертатися до столиці, ми змогли знайти в Коломиї окрему квартиру. Проте з Оксаною Михайлівною, яка допомагала нам в перші місяці війни, спілкуємося і досі, ми дуже здружилися. І вона часто каже нам: “Я рада, що ви з’явилися в моєму житті”.
“Переплисти Босфор першою — було моєю мрією”
Змагання на Босфорі були в моєму житті двічі. Вперше, у 2002 році, я пропливла дистанцію за 53 хвилини та зайняла друге місце.
Щоб перетнути Босфор, необхідно зареєструватися і потрапити в певну вікову категорію, наприклад, у 2020-му це були учасники 30-34 років. Слот на плавання по Босфору завжди купують із 3 на 4 січня, і встигнути купити собі місце та зареєструватися — це завдання із зірочкою, адже українців, охочих поїхати на такі змагання, чимало. Турки у Стамбулі зазвичай ставили своїх професіоналів, а з України, наприклад, їхали не тільки професійні спортсмени, а й просто любителі плавання.
У 2022 році я вже готувалася до запливу у Коломиї. Переплисти Босфор першою — було моєю мрією, тому я тричі на тиждень по годині тренувалася в тому ж басейні “Графіт”, де працювала і вчила людей плавання. Три години на тиждень мені цілком вистачило для підготовки. Зазвичай всі учасники готуються на годинне плавання, адже навіть якщо заплив має шість кілометрів, за часом він триває як три кілометри, це ще залежить і від сили течії. У будь-якому разі, організатори перекривають порт для змагань максимум на дві години.
У Коломиї, на жаль, у відкритій воді не дуже поплаваєш. Звісно, можна було пробувати в Пруті, але там стрімка течія і я не наважувалася на такі експерименти. Я не знаю цієї річки, куди мене занесе (усміхається). Переплисти Босфор — задоволення не з дешевих, і в 2020 році мені за першим разом не вдалося придбати слот, але через ковід Турецький олімпійський комітет виділив ще слоти для українців — і я купила його за 350 доларів, а 2022-го — за 400. У 2020 році мені вдалося вибороти друге місце у своїй вікові категорії й 19-те у загальному заліку з-поміж 500 суперниць.
Я дуже хотіла перемогти. Уявляла себе на сходинці саме із золотою медаллю. І ось мені 35, я знову зареєструвалася на заплив. Разом із колегами ми за тиждень до змагань їхали автобусом до Туреччини. Вирушили заздалегідь, щоб підготуватися до змагання та мати час відпочити перед такою важливою місією.
У 2022 році я перепливаю Босфор з азіатської частини Стамбулу до європейської і дуже швидко виходжу з води. Було ну дуже мало людей навколо, я не розуміла, чому так. Мені дали рушник та шоколадний батончик, і я почала спостерігати за великим екраном, де показували різні категорії учасників і їхній час запливу. І тільки тоді я зрозуміла, що посіла перше місце серед 600 жінок у своїй віковій категорії, в абсолюті — 14-те. Тоді на очах з’явилися сльози, адже я це змогла! Подзвонила мамі, чоловікові зі словами: “Я перемогла!” Усі дуже зраділи. А тоді відбулося нагородження і ці неймовірні враження: загалом було 2400 слотів, серед них 450 слотів — виділені для України. І нам, дівчатам, вдалося привезли до рідного дому всі призові місця: перше, друге і третє!
Тепер моя професійна мрія — переплисти Гібралтар. До цієї мрії потрібно готуватися заздалегідь: за два роки до події слід подати заявку. Я переглядала приблизну вартість — за участь у такому змаганні доведеться віддати дві тисячі доларів.
Щоб переплисти Гібралтар, необхідно тривалий час займатися, адже треба здолати більш ніж 20 кілометрів і стежити, щоб тебе нікуди не віднесла течія. Поки що я думаю, як це все організувати, і сподіваюся, все мені вдасться.
“Досягти результатів можна не лише в п’ять років, а й у п’ятдесят”
Із початком повномасштабної війни наша родина плавно перейшла на українську мову.
Особливих проблем із цим у нас не було. Мої батьки народилися в росії, а згодом переїхали до України. Проте саме мій батько наполягав, щоб я навчалася в українській школі. Сестри тоді пішли в перший клас, а я — в четвертий. Його позиція була категоричною: “Ви народилися в Україні і маєте вміти розмовляти, писати й читати якісно саме цією мовою”. На початку війни впродовж шести місяців мої батьки були в окупації, в Енергодарі, а згодом приїхали до нас до Коломиї. Знайшли себе у волонтерському центрі — плетуть сітки. Мама вчить українську мову, їй вже некомфортно розмовляти російською. Роблять усе можливе, щоб наблизити очікувану перемогу та повернутися до рідного дому.
Трішки складно розмовляти українською спочатку було нашій доньці, але цього року вона вже пішла в перший клас і дискомфорту не було: вона розуміє українську та розмовляє нею у 80% ситуацій. Звісно, час до часу ще проскакують російські слова, але це дитина і їй завжди складніше, ніж дорослому. І хоча ми чули, що трапляються випадки, коли переселенців на заході України дискримінують, із нами цього, на щастя, не траплялося. Можливо, на початку і були такі фрази від місцевих у стилі “понаїхали”, але віч-на-віч ми з таким ставленням не стикалися. Гадаю, жителі Коломиї бачили, що ми не сидимо в когось на шиї, а працюємо, і це також було важливим фактором.
Я працювала від ранку до вечора в басейні, навчала і місцевих тренерів, зокрема проводила семінари про те, як знайти підхід до дітей. Басейн відкрили тільки в 2021 році, багато тренерів із плавання були новенькими, тож із ними також ділилася досвідом. Допомагала із пошуком тренерів, адже після 24 лютого чимало людей приїхало до Коломиї і з’явилося ще більше охочих навчитися плавати. Певний час у нас були навіть тренери з Харкова, ми організовували дитячі змагання, цього року також плануємо. Я переконана, що можу навчити плавати кожного охочого, незалежно від віку. Бо досягти результатів можна не тільки в п’ять років, а й у п’ятдесят.
Під час робити не завжди було легко. На початках були труднощі з перекладом термінів або назвами рухів, які я вже звикла на автоматі говорити мовою окупантів. Адже навіть в університеті спеціалізована література була російською. Тому вже в Коломиї я шукала книжки з анатомії і вивчила всі частини людського тіла українською мовою. Спочатку трішки довго перекладала подумки і просила в учнів вибачення за такі паузи, але, на щастя, всі підтримували та розуміли. Люди казали, що раді, що я приїхала до Коломиї. “Ти сильний тренер і діти до тебе тягнуться”, — чула я.
Ми навіть віршики вчили з дітьми українською, адже найкраще вивчати якісь вправи із плавання саме у віршованій формі. Коли ти співаєш, забавляєш, так краще сприймають інформацію. Навіть була група у вайбері, де тренерам надсилали такі віршики українською мовою, щоб нам було легше адаптуватися.
“Коли свої люди поруч, ти однаково будеш тягнутися”
Спочатку місцевим було дивно, що я приїжджа і буду тренувати їхніх дітей. Я ще й одразу “зайшла” зі своїми клієнтами: це були внутрішньо переміщені особи — люди із Харкова, які після 24 лютого оселилися на заході країни. Хтось із них почав життя в Івано-Франківській області — в Буковелі або Яремчі, дехто — у Чернівцях. Так і вийшло, що на початку повномасштабної війни хто де жив, звідти до мене й приїжджав. Адже коли свої люди поруч, ти однаково будеш тягнутися.
Коли ж усі зрозуміли, що війна триватиме довго, то учні вже або переїжджали до Коломиї, або шукали тренерів у своїх містах. Ми постійно підтримували зв’язок: їздили одне до одного в гості, спілкувалися в соціальних мережах. Є у мене й історія, коли батьки разом із дитиною влітку 2023 року повернулися до Коломиї з-за кордону. Бо батьки сказали, що дитина звикла до мене як до тренерки, а закордонних тренерів, на жаль, не сприймала. Також є сім’я, яка два рази на тиждень їде з Івано-Франківська до Коломиї, вони вкладають ще сонну дитину до машини і добираються дві години до мене. Їхній син каже: “Бо басейн — це Оксана” (усміхається). Із цим хлопчиком ми займаємося з шести місяців, а йому вже скоро чотири роки, уявляєте? Ми вже як рідні.
“Якоюсь мірою, це наш дім”
Я вже розповідала, що вперше ми побували в Коломиї ще 2014 року. Тоді встигли побачити Музей “Писанка” і прогулятися містом. Ще тоді воно запало нам в серце, і, зізнаюся чесно, з того часу не дуже щось змінилося. Але мінуси в цьому місті для мене також є: пройшовся туди-сюди — і воно вже закінчилося. Після мільйонного Харкова потрібно було адаптуватися до маленького міста. Проте зауважую, що за два роки повномасштабної війни Коломия дуже виросла — сервіс, дороги, дитячі майданчики, кафе, ресторани. Ми вже краще вивчили місто і призвичаїлися до його ритму. В будь-якому разі, якоюсь мірою — це наш дім, бо ми тут усі разом.
Сумуємо за Харковом. Наш район був розміром як Коломия, в ньому мали все необхідне, тому можна було навіть не виїжджати за його межі. Але ми багато їздили по інших районах міста, любили наш Центральний парк з атракціонами, а оглядове колесо донька просто обожнювала. В Харкові були безкоштовні дитячі майданчики, які вражали нас своєю різноманітністю. У Коломиї все ж менше розваг та можливостей для проведення часу з родиною. Ми їздили до Івано-Франківська, гуляли парком імені Тараса Шевченка та над озером, де нам також дуже сподобалося.
Харків був нашим містом, там організовували надзвичайні концерти та події. Наприклад, у 2008 році до нас приїхав рок-гурт “Queen” і на стадіоні зібралося більш ніж 300 тисяч людей! Або як “Океан Ельзи” виступав: у Києві на Олімпійському стадіоні, а в нас на “Металісті” концерт відбувався. Коли я приїхала в 2004 році із маленького міста Енергодар до Харкова, це було неймовірно: посвята в студенти, День міста… Це завжди було у великих масштабах.
Харків — це місто студентів, там завжди було багато вражень, заходів. Хоч я розумію, що зараз це не на часі, але ностальгуємо за цими подіями. У Коломиї також шукаємо для себе позитивні емоції: моя донька дуже любить гурт “YAKTAK”, то ми ходили разом і співали пісню “Порічка”. Із чоловіком відвідали концерт нашого харківського рок-гурту “Жадан і собаки”, бо там програма вже доросла (усміхається). Одним словом, намагаємося віднайти шматочки попереднього життя із Харкова — у Коломиї.
Цей матеріал створений завдяки підтримці програми “Єднання заради дії”, яка виконується IREX в Україні за підтримки Державного департаменту США. Вміст є винятково відповідальністю медіа ГЛУЗD та не обов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.
Журналістка: Мар’яна Гнот
Фото: Оксана Санагурська
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
