Це історія про Олександра, біологічна стать якого при народженні була жіночою (але Сашко відчував себе по-іншому) і вирішив це виправити. Не всім це прийняли, через це чоловіку довелося пережити непорозуміння та гендерну дисфорію (це дистрес, який людина відчуває через невідповідність між її гендерною ідентичністю — її відчуттям власної статі та статтю, отриманою при народженні – ред.). Першу ін’єкцію гормонотерапії, яка посприяла зміні зовнішнього вигляду нашому герою, він прийняв у новому для себе місті, куди його привела війна. Тут він і зазнав перших цькувань через свою інакшість. Але про все за порядком.
Коли важко бачити власне відображення
Олександр мешкав в Одесі, працював на кухні, за фахом. А його “невеличкою особливістю”, як це називає сам Сашко, є те, що він — трансгендерна людина. Тобто людина, чия гендерна ідентичність відрізняється від статі, встановленої при народженні.
Тепер Сашкові 21, він каже: відчуття себе не у тому тілі є від самого початку, питання лиш в тому, як швидко ти їх усвідомиш чи приймеш. Олександр чіткіше відчув це у 16 років. Він довго вивчав це питання, вирішив не поспішати з рішенням: вагався, визначався, працював із психологом, шукав відповідей. І ось коли йому виповнилося 18, зрозумів, що з цим треба щось робити, та ухвалив виважене рішення — почати трансгендерний перехід.
Олександр ділиться, що йому було важко дивитися на своє відображення, його не влаштовував зовнішній вигляд, соціальна роль, у якій йому доводилося жити через стать, й те, які обов’язки йому нав’язують через це. Злило те, що до нього звертаються не так, як він хоче та відчуває. Наш герой почав соціалізовуватися у суспільстві, як чоловік, попрацювавши з різноманітними спеціалістами, зокрема психотерапевтами, Сашко дійшов висновку, що він — трансгендерна особистість. Тепер він прийняв свою ідентичність та почав нове життя, без тригерів минулого.
Хто такі трансгендерні люди та як відбувається гендерний перехід?
Гендерна ідентичність транслюдей відрізняється від статі, з якою вони народилися. Наприклад, людина народилася чоловіком, проте згодом пізнала себе в іншій гендерній ролі і зрозуміла, що відчуває себе жінкою. Проходить медикаментозні чи хірургічні втручання (це не обов’язково) — і починає жити як жінка.
Сашко хірургічних втручань не робив, однак у двадцять років отримав першу ін’єкцію гормональної терапії. Ці препарати трансгендерна людина приймає впродовж усього життя.
Важливо також розрізняти, що трансгендерна ідентичність не пов’язана з орієнтацією.
Олександр розповідає: люди відчувають, що народилися не у своєму тілі, від початку усвідомлення свого життя. Це приходить із часом та віком — у когось відбувається швидше, у когось — пізніше. Хтось сприймає це як хворобу, а хтось не розуміє, що з ним / нею відбувається, ділиться з близькими, шукає відповідей.
Коли людина приймає ту стать, яку відчуває, то хоче змінити свій зовнішній вигляд, щоб нічого не нагадувало про попередню ідентичність.
Згідно із законодавством, людина може розпочати трансгендерний перехід та /або змінити документи тільки з настанням повноліття. Олександр вважає, що це добре, оскільки є час, щоб визначитися, спробувати пожити у різних гендерних та соціальних ролях, відчути, а вже потім вирішувати й рухатися у відповідному напрямку.
“Якщо я не можу жити, як я хочу, то який сенс жити взагалі?!”
Сашко ділиться: як би це дивно не звучало, але можливість щось змінити у нього з’явилася тільки на початку вторгнення. Він вирішив, що більше боятися не може. І, як підсумок, зрозумів: “якщо я не можу жити, як я хочу, то який сенс жити взагалі?!” Олександр ще планував бути корисним суспільству, тому вирішив прийняти свою ідентичність і почати жити як хоче.
В Одесі, де він мешкав до вторгнення, важко було на початку, коли переосмислював себе та свої відчуття, багато людей у цей період зникли з його життя. Щоправда, там молодий чоловік не зазнавав переслідувань чи насилля.
Складніше було з мамою — у перший рік після камінг-ауту (визнання людиною своєї сексуальної орієнтації чи гендерної приналежності, — ред.) вони майже не спілкувалися, а коли це траплялося, то лаялися. Але згодом мати все ж прийняла той факт, що тепер у неї син. Вона навіть відстоює рішення Олександра перед родичами.
Про “привітність” та “прийняття” нового міста
Через вторгнення Сашко перебрався у Чернівці. Там є громадська організація “Інсайт”, яка надавала прихисток, зокрема й для ЛГБТ+ спільноти.
Через обстріли хлопець був змушений покинути домівку — 20 годин їхав потягом і опинився в новому місці. На початку довелося жити у шелтері — в одному просторі з різними людьми. Це був важкий досвід, однак, мабуть, не настільки, як усе, що відбувалося з ним згодом. Сашко ділиться, що Чернівці прийняли його не надто привітно. Саме у цьому місті він вперше зазнав насилля через свою ідентичність, йому доводилося втікати від людей, які намагалися його побити. За словами Олександра, у Чернівцях не сприймають нових мешканців, які з’явилися у місті через вторгнення. Часто доводилося чути у свій бік “понаїхали” та чимало іншого неприємного і стереотипного про ВПО.
Також він зіткнувся з недоброчесністю орендодавців. Щойно почав шукати житло, як зрозумів: коли власники дізнаються, що людина приїжджа, — суттєво збільшують суму за оренду. Інколи доходило до абсурду — платня за помешкання зростала на 300-500% від початкової суми. Це ускладнило пошук даху над головою. Сашко ділиться: на щастя, із житлом проблему врешті вирішили — у прихистку давали змогу залишатися, лояльно ставилися до тих, хто влаштувався на роботу та намагався соціалізуватися. Згодом Олександр завдяки новим знайомствам усе ж знайшов житло.
На недобросовісних орендодавців скаргу можна було залишити хіба на сайті, адже ніхто не може вплинути на суму, яку встановлює людина за своє майно. Чоловіка дуже неприємно вразило те, як у час війни, коли, здавалося б, суспільство має згуртуватися та допомагати одне одному, люди так відчайдушно намагаються заробити на чужій скруті.
Тепер Олександр працює баристою, волонтерить у громадській організації “Інсайт” і надає консультації трансгендерним особистостям (із запитами про консультації варто звертатися на сторінку “Інсайту” у інстаграмі та фейсбуці). Хлопець з дитинства любить спорт, займався самообороною, тепер ще й атлетикою. А відколи перебрався до Чернівців, усвідомив, що у цьому місті варто подбати про свій захист. Тож тепер сам проводить курси самооборони та навчає самозахисту всіх охочих (наразі проєкт на паузі, але незабаром його планують відновити).
Сашко ділиться, що прожив у Чернівцях майже два роки, а друзів зустрів три місяці тому. Це люди, з якими можна обговорити улюблені книжки-триллери, а ще вони приймають факт його “невеликої особливості”. Друзі отримали необхідну поінформованість на цю тему від Олександра, так він і сформував своє оточення у новому середовищі.
У Сашка не було проблем із мовою, оскільки він вільно спілкується українською. В Одесі розмовляв російською, однак, з’ясувалося, — все залежить від кола спілкування. Через різні обставини російськомовних в оточенні Сашка стало менше, так він зумів повернутися до української.
Олександр майже завжди пересувається пішки. Він жартує, що наче равлик з радіоактивним ранцем на плечі — дуже швидко рухається. Це й допомагає йому тікати від непривітних гомофобів, яких можна зустріти на вулицях міста. Попри все, Сашко каже, що тепер ситуація значно краща, ніж була на початку, коли він тільки приїхав.
Молодий чоловік досі звикає до темпу Чернівців. Каже — живуть тут повільно, і це незвично для нього. В Одесі ж “поспішають повільно” — це його життєвий темп. Він планує повернутися додому, в Одесу.
Цей матеріал створений завдяки підтримці програми «Єднання заради дії», яка виконується IREX в Україні за підтримки Державного департаменту США. Вміст є винятково відповідальністю медіа ГЛУЗD та не обов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.
Журналістка: Оленка Гелетюк
Фото: Діана Мішта
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
