Андрій Флоря впродовж дванадцяти років працював оператором на обласному телебаченні “Галичина”, а також у Коломиї на каналі НТК. Поєднував роль і оператора, і журналіста. Із 2014-го був волонтером, разом з іншими хлопцями їздив до міста Амвросіївка Донецької області.
Уперше вирішив піти на фронт як доброволець ще у 2015 році. Андрій каже, що камера і оптика дуже близькі між собою. Так він став снайпером.
“Був такий чоловік, який міг одного дня принести нам булочки, а коли ми їхали на бронетранспортері, вслід кидав нам каміння”
Мені 42 роки, і моє життя пов’язане з журналістикою. Я закінчив короткі курси із журналістики, а вищу освіту здобув у Київському торговельно-економічному університеті. Операторства підучився, коли у 2004 році почав працювати на обласному телебаченні “Галичина”: підібрав собі камеру — і пішов знімати. Свого часу в Коломиї був кореспондентський пункт від “Галичини”, то я там працював і журналістом. До телерадіокомпанії НТК пішов працювати оператором, але траплялися випадки, що й інтерв’ю доводилося записувати.
У 2015 році пішов добровольцем в АТО, де у липні отримав поранення, коли наша бригада потрапила під обстріли російської диверсійно-розвідувальної групи. Декілька куль потрапили мені в бронежилет, і удар від них був настільки сильним, що зламав мені ребра. Я взяв відпустку на 10 днів, підлікувався і повернувся на фронт. Воював в АТО 15 місяців. Ще з тих часів я зауважив, наскільки небезпечно бути на фронті. І справа не тільки у ворогу, а й в людях. Наприклад, на донецькому напрямку було дуже багато колаборантів — проросійських тварюк, які дивляться тобі в очі, усміхаються, а самі чекають можливості, щоб запхати ножа в спину. Треба всюди бути дуже уважними, адже прихильники “руского міра”, на жаль, повсюди, і вони тільки чекають, коли їх “освободят”.
У 2015-му я був за Лисичанськом у селі Кримське, і половина жителів, які там полишалися, були прихильниками росії. Наприклад, був такий чоловік, який міг одного дня принести нам булочки, а коли ми їхали на бронетранспортері, вслід кидав нам каміння. Але були й люди, готові перебратися жити в якусь землянку, щоб віддати військовим свій будинок.
Коли почався повномасштабний наступ, я знову пішов добровольцем. Хоча у 2015 році вже був снайпером у Донецькій та Луганській областях, але в свою бригаду повернутися не зміг. Тому в квітні 2022-го пішов у 65-ту окрему механізовану бригаду. Хотів ще швидше піти, але в лютому та березні мені у військкоматі сказали, що резервісти мають чекати своєї черги. Спочатку, як завжди, було навчання на львівському полігоні, яке тривало місяць, а тоді вже на запорізький напрямок. Ще у 2015 році я отримав поранення на фронті, а вже під час повномасштабної війни мав вивих колінного суглоба і змушений був зробити складну операцію на коліні. Маю ще астму, і саме через усі ці проблеми зі здоров’ям мене комісували. Зараз я на лікарняному, але планую знову працювати оператором на НТК і, якщо все вдасться, продовжити і журналістську справу.
“Коли щось прилітало — це було для нас як будильник”
На фронті щодня різні емоції. Ми і плакали, і сміялися. Побратим гине — сидиш плачеш… Бо з ним ти ділив шматок хліба, миску каші — і раптом його вже нема. Це завжди було складно для нас. А позитивні емоції кожен із нас шукав, де тільки міг.
Я придбав собі песика, порода — американська акіта. То ми Декса вчили, щоб він шукав вибухонебезпечні предмети. Так ми з ним воювали і жили на фронті впродовж року. Були у нас і два коти. Одним словом, тварини додавали нам настрою.
Коли щось прилітало — це було для нас як будильник на телефоні. Це означало, що треба зосередитися і працювати ще більше. Цивільні цього боялися, а для нас: О, прилетіло! Це дзвінок для нас, що треба збиратися і готуватися на позиціях до чогось гіршого.
Несподівано, але саме війна допомогла мені знайти нового знайомого. Уявіть собі: цей чоловік теж із Коломиї, але ми ніколи не перетиналися в нашому рідному місті і вперше познайомилися тільки на полігоні під час навчання. Він зараз на фронті, але і надалі продовжуємо спілкування: телефонуємо один одному, пишемо. Фронт зближує: тепер я маю друзів у всіх областях України і ми тримаємо цей зв’язок. По можливості я їм також і допомагаю.
“Вперше я побачив свою донечку на третій день після її народження. Наступна наша зустріч трапилася через рік”
Під час повномасштабної війни, 22 червня 2022 року, у мене народилася третя донечка.
Командування відпустило мене на п’ять днів додому, і вперше я побачив свою донечку на третій день після її народження. Ми похрестили її, а тоді я повернувся на фронт. Наступна наша зустріч відбулася аж через рік — 5 липня 2023-го.
Я рік її не бачив, рік не повертався додому, зміг приїхати до Коломиї, лише коли мене демобілізували. Наша друга зустріч — це зустріч щастя, сліз, неймовірно позитивних емоцій. Адже коли ми її похрестили, я повертався на фронт із такими думками, що більше її не побачу. На щастя, мені вдалося відвоювати своє та повернутися до родини. Я дуже щасливий.
“Моя підтримка — це моя родина. Це моя сила”
Перемогу наблизити можемо тільки ми. І це станеться тільки тоді, коли всі українці згуртуються, будуть вкупці. Коли суспільство пам’ятатиме про військових, які стільки зробили для країни, і держава більше турбуватиметься про тих, хто стільки зробив для її спокою. Це тільки людський фактор, який допоможе нам перемогти.
На жаль, кожна людина, яка повертається із фронту, вже не буде такою, як була до цього: є і моральні, і фізичні втрати. Наприклад, я почав менше спілкуватися з людьми, навіть із друзями. Найбільше проводжу часу зі своєю родиною. Моя підтримка — це моя родина. Це моя сила: діти, дружина, сестра. У мене троє дівчаток: 20 років найстаршій, 12 років середній, і найменшій — рік і вісім місяців. Вони моя єдина розрада, я дуже їм дякую за те, що вони мене розуміють та підтримують. Адже я знаю історії своїх знайомих, які, повернувшись із фронту, втратили все, що мали в цивільному житті: хтось родину, інші почали випивати або стали уникати людей та будь-якого спілкування. Я переконаний: щоб таких ситуацій не було, потрібна підтримка саме рідних, навіть не друзів.
Хоча не буду заперечувати, що друзі також дуже прагнуть допомогти, часто телефонують із запитаннями: “Як ти?” Але найважливіше — це сім’я. Я і до психолога не звертався, бо мені вистачає підтримки, хоча і сняться сни, пов’язані з війною: і побратими, які загинули, і обстріли, і думки різні лізуть в голову.
А от двоє моїх хлопців зі взводу після сильних обстрілів зверталися до психологів, бо мали постравматичний стресовий розлад (ПТСР). Тому йти до психолога військовим варто й необхідно, коли вони відчувають в цьому потребу. Але я зауважую, що в нас дуже мало якісних психологів, які можуть провести бійця через його труднощі.
Читайте також про ПТСР у військових, хто та заяких обставин має право встановлювати такий діагноз.
І, знаєте, хоча внутрішнього оптимізму щодо нашої перемоги я не втратив, але війна наклала і на мене свій слід. У мене з’явилося дуже багато недовіри та зневіри. Наприклад, через усі ці ситуації, коли влада говорить одне, а робить зовсім інше. На мою думку, йде внутрішнє знецінення людей. У нас війна, і влада мала б думати про те, як допомогти військовим, а не про свої статки. На жаль, у нас, як завжди, люди на останньому місці, а на першому — набити своє пузо.
Наведу такий приклад: фінансування на нашу бригаду було досить непогане: нам видавали і харчі, і форму, берці, шоломи. Але якість військової форми є низькою. Це не тільки у нашій 65-й механізованій бригаді, переважно у всіх бригадах так. Більша частина військових носить американську військову форму, а не українську. Навіть в цьому зауважую недбальство, байдужість. Злить те, що за два роки, за моїми підрахунками, різні країни нам дали ледь не трильйонів доларів, а люди і далі змушені скидатися на дрони чи машини. Але ж ці люди і самі часом не мають за що жити, декому складно навіть за комуналку заплатити. У кожного свої витрати: оплатити школу, купити продукти тощо. Я нещодавно дивився новини, і наша влада заявляє, що у нас дуже великі борги за комунальні платежі, і думаю собі: так ви, депутати, вимагаєте, щоб люди і комуналку оплатили, і щоб ще скинулися на дрони.
У мене складається враження, що корупція під час війни не знизилася, а навпаки зросла в декілька разів. Такими діями влади Україна робить один крок вперед і два назад.
“Починаєш цінувати те, що в тебе ще буде”
Я давно вже кажу, що смерті не боюся. Боюся тільки старості. Смерть прийде до кожного з нас, а особисто для мене старість — страшніша. Знаєте, я спостерігаю ставлення молодого покоління до старшого, і воно мене лякає: це і зневага, і байдужість. Нещодавно тільки в Івано-Франківську була ситуація, коли підлітки нападали на людей похилого віку. От як пенсіонер може себе захистити?
Війна змінила абсолютно все. Те, що ти мав, ти і так цінував. Але після війни ти починаєш цінувати те, що в тебе ще буде. До війни я теж не любив спішити, думати, що там буде далі, адже кажуть, що не можна забігати наперед, але надія і віра на краще мусять бути в людини.
Коли думаю про перемогу, то уявляю расЄю, яка палає.
Журналістка: Мар’яна Гнот
Фото: Архів героя
