То моя суб’єктивна версія, і якщо ви журналіст / журналістка, редактор чи редакторка, а у вас геть не так, як я зараз опишу, то даруйте. Ну, і зверніть увагу на те, що воно в розділі авторських колонок, що вже свідчить про особисту думку.
Мій друг, теж редактор, каже, що йому хочеться нирнути під плед і винирнути після свят. І ох, як я його розумію, просто озвучив мої думки.
У вас, мабуть, зараз запитання: у чому ж “зрада”?
Є дві причини:
- Ми не можемо не писати. Але впіймати вашу увагу тепер, мабуть, як ніколи складно. Усі зайняті своїми справами. Оця фраза “слухай, давай після свят!” торкається і тих наполегливих журналістів, які “полюють” на своїх героїв, щоб поспілкуватися, і тих, хто в процесі “полювання” на читачів, які повторюють колядки та “топчуть” олів’єшку. Це просто виклик року. Так, наш рік розпочинається саме так — із головоломки, як без ДТПшок впіймати вашу увагу.
Окремі редакції складають гайди, куди піти, яку різдвяну книжку почитати, що послухати. Але я впевнена, що й вони з тяжкою душею пишуть контент-плани, прогнозуючи вашу активність та очікуючи медіаболю.
2. Чимало журналістів і редакторів одружені із журналістикою, що відмовляються приймати особливо матусі й бабусі. Татусі та дідусі просто важко зітхають, усе ще сподіваючись на загадкового принца, який прийме цю профдеформацію, чи терплячу принцесу, яка пишатиметься героєм-журналістом / редактором.
Це “неприйняття” перетворюється в допити за святковим столом. Родичі, на жаль чи на щастя, не питають про кількість переглядів і рідше цікавляться способами монетизації. Нові плани та спецпроєкти — теж не завжди цікаво.
Хочу наголосити, що все це — загальні спостереження й картинка, що склалася за роки роботи в галузі журналістики та спілкування з колегами.
Ну, сидить оця людина, яка журналіст / журналістка, і от не може, бо звикла до темпів, дедлайнів — жари, так би мовити, а тут режим медузки: з-за столу переносимося на диван, а з дивана за стіл. Там слухаємо лекцію про те, що роки йдуть уперед і там далі важче буде народжувати, що журналістика не подасть тобі стакан води перед смертю і щось на кшталт цього.
Словом, як казала жаба з казки про Дюймовочку, “поїли, тепер можна поспати, поспали, тепер можна поїсти”… і насититися життєвими філософствами старших, які “прожили життя”.
Ем…
Окей, можна обвішати хату гірляндами, зжувати тонну мандарин під різдвяний джаз, моментами переключаючись на перегляд “Сам у дома”. Але це не звично для мозку, який звик постійно грузитися чимось важчим, тому часто ми цілуємо маму, дякуємо за смачний обід, який помагали готувати (що не рахується, бо ти ж “увесь час, навіть на Різдво, втикаєш у комп”), та йдемо в обійми професії, і не треба тут жалостей. Нам так ок. Бо кому це стає важким, депресивним чи неприємним, той змінює діяльність.
Ще раз, утретє, наголошу: усе суб’єктивно.
Мене не тиснув мій ноутбук на двох новорічних корпоративах і люди за столом це прийняли — я залишилася живою, а ви мали матеріал для вечірнього читання! Але це аж ніяк не означає, що я не встигла розважитися.
P.S. Ні, цей текст був не для того, щоб ви нам поспівчували. Він для тих, хто просив в анкетах закулісся нашої роботи, і для родичів окремих моїх колег як інструкція.
Якщо ви досі не заповнили нашої анкети, але читаєте й любите Глузд, незважаючи на колядки та олів’єшку, — скажіть усе, що думаєте про нас.
Авторка: Оленка Гелетюк
Отримувати сповіщення з новими матеріалами можна в нашому Telegram-каналі. Підписуйтеся і будьте в темі)
