Два тижні тому, повертаючись із гір, я мала щастя (чи нещастя) скуштувати традиційні грузинські солодощі – чурчхелу. Це традиційна кавказька смакота з настромлених на нитку горіхів у загустілому сиропі з виноградного соку. Моя подруга, теж спробувавши її, звичайно ж, загуглила, і вуаля – рецепт смаколиків уже читали вголос. Слухала я не дуже уважно, бо була зайнята наминанням того божественного витвору кулінарного мистецтва. Поговорили та й забули. Але це не про мене. Згодом на думку мені спала геніальна ідея: а чому б не приготувати чурчхелу вдома? Виноград росте на подвір’ї, горіхи теж є, мука – цілий мішок. І ось я, сповнена ентузіазму, шукаю рецепт в інтернеті.
Добросовісний Гугл видав мені сотню варіацій приготування: і відео, і статті з ілюстраціями. Прочитавши декілька, я зупинилася на, здається, найпростішому: літр виноградного соку, 200 грамів горіхів, 100 грамів муки. Майже у всіх рецептах писали, що немає значення, який сорт горіхів брати, тому я зібрала всі, які були вдома: грецькі, фундук та арахіс. Перефразую цитату з відомої радянської комедії: “Хай буде проклятий той день, коли я вирішила взяти арахіс!”
Отже, уявіть погожий вересневий день. Пообідній час. Світить сонце, тепло, співають пташки, і я, стоячи на відрі (Взяти драбину? Нащо?! Екстрим – наше все!), зрізаю виноград. Ні, я не впала долілиць і не забилася. Зібравши скільки треба, із хорошим гумором, мугикаючи якусь пісеньку, помила виноград, підготувала соковитискачку і почала чавити сік… Мушу визнати, кісточки я збираю по кухні й досі. Кіт, який спав тоді на підвіконні, кілька разів докірливо глянув у мій бік, поки я намагалася зібрати все докупи. Гудіння машини стояло на весь будинок. О, а я не сказала, що вона в мене добротна, ще з радянських часів?
Сік вичавлено, кухню більш-менш відмито, кота – теж. На черзі горіхи. Здавалося б, що такого складного в нанизуванні горіхів на нитку? Виявляється, якщо це добре просмажений арахіс, то буде клопіт. Найлегше з грецькими горіхами: їх легко було насилювати, вони не ламалися і не тріскали. Чого не скажеш про арахіс. Через пів години марних спроб, проколотих до крові пальців і шипіння, на яке вже почав відповідати взаємним шипінням кіт, я зрозуміла, що краще не зациклюватися і продовжити роботу без арахісу. Проте впертість брала гору, і я таки підсувала до себе тарілку із цими горіхами.
Дев’ята вечора. Горіхи лежать переді мною рівними штабелями. Я з ненавистю дивлюся на залишки арахісу, а кіт із глибокодумним поглядом дає зрозуміти, що мені потрібно звернутися до спеціаліста, ну, або екзорциста. Втомлена, я вирішую залишити решту на наступний день, бо розумію, що “легкий” рецепт, може, і такий, але марудний. Сік благополучно переміщається у холодильник, кіт, розуміючи, що на сьогодні кінець, майже хреститься, а я завалююся спати.
Наступного дня за приготування беруся із самого ранку, бо вже не вірю у “швидко” і “легко”. Половину соку варю, іншу істерично змішую з мукою віничком (не дай Боже, щоб були грудочки!). Кіт, глянувши на все це, сумно чекає і проситься на вулицю. Змішую дві частини в одне, молю всі сили всіх конфесій про допомогу і варю кисіль. Вочевидь, наверху вирішили мене пожаліти, бо вариво вдалося. Далі було веселіше, але не менш тривало. Добре, що я підготувала табуретки, шампури, на яких мала сохнути готова чурчхела, та тацю, на яку стікав кисіль, інакше кухню довелося б відмивати ще раз і значно довше. Кіт повернувся з вулиці й акуратно сунувся на кухню. Побачивши мої дикі очі і метання між плитою та табуретками, закотив очі і пішов спати в іншу кімнату.
Декілька пірнань горіхів у кисіль, і нарешті я побачила щось схоже на те, що було на картинках. Коли завершила, то сіла на підлогу перед чурчхелою і не вірила своєму щастю. Прийшов кіт, сів поруч, акуратно понюхав незрозумілі ковбаси, презирливо скривився і глянув на мене, мовляв, заради цього було ОЦЕ ВСЕ?! Я глянула на нього, на чурчхелу, подумала і вирішила: так, воно було того варте.
P.S. Деякі моменти гіперболізовані задля літературного шарму.
