Діти — неймовірні вчителі. Лиш бери та вчися! Сьогодні в мене трапився конфлікт із сином. Він — дуже емоційна особистість.
Психологи розказують про кризу року, трьох, семи, підліткового віку, але нічого про щоденні кризи, які важко пояснити й, відповідно, адекватно на них реагувати. 5 років… Ніби нічого надзвичайного в цьому віці не стається з погляду психології, але часом бурі виникають практично на порожньому місці.
Нічого не передбачало, як раптом Дем’янко сказав: “Дай мені ту оранжеву штуку!”.
— Яку штуку?
— Яка була у тебе в руках. Я нею грався.
— Яка оранжева штука? Поясни, я не розумію, про що ти? (Я в той час прибирала і в моїх руках було багато штук, які розкладала по місцях, не перевантажувала мозок запам’ятовуванням дій і речей).
— Ти що дурепа?
— Дем’янко, так не можна зі мною говорити. Не можна обзивати. Мені це неприємно і боляче. Попроси вибачення, будь ласка!
— Ні!
Сльози покотилися горохом, але сказати вибач не готовий. Для дорослого складно перед кимось визнати свою провину, а для дитини в десяток разів важче впоратися з таким навантаженням, але це зовсім не означає, що не треба дитину тренувати. Важливо й показати, що мої кордони не проламні. Зі мною так не можна чинити. У майбутньому він матиме модель, що і з ним так чинити не можна, тому правильне проживання емоцій, навіть найсильніших, це хороша інвестиція в життя дитини.
Він побіг і потягнувся до мухобійки, тієї самої — оранжевої. Я забрала її і пояснила, що тепер зрозуміла, про що була мова. Кажу: “Я б тобі її дала без проблем, якби ти пояснив, що саме шукаєш, а не відразу мене обізвав дурепою. Я ж ніколи тебе не називала дурнем, якщо ти щось забував. Не можна ображати людей, вони не вміють читати твоїх думок”.
На цьому місці вибухнула справжня істерика, не просто плач. Дитина розсипалася на мільйон шматочків. Я просто була поряд і готувалася допомогти зібрати їх докупи, коли він цього захоче. 5 хвилин фрустрації — і малюк, схлипуючи й хапаючи повітря, каже: “До мами…”. Беру на руки, обіймаю. Ще дві хвилини — і він майже в нормі. Говоримо на нейтральні теми. Ще 10 хвилин — і малюк спокійний та емоційно стабільний. Порушую знову тему, кажу, що мені досі боляче й неприємно від одного лише його слова. Опустив голову, пішов… Минає ще 5 хвилин. Приходить і каже дуже щире, дуже вистраждане, дуже свідоме вибач. Очі в очі. Вибачаю і ще раз, ніби щеплення, пояснюю, що не можна обзивати ні мене, ні когось іншого, ніколи.
Обійнялися. Конфлікт вичерпано.
Я — зовсім не ідеальна мама і не завжди правильно реагую на дитячі емоції, вчинки, але я достатньо хороша мама, щоб зі своєї сторони також вміти перепросити, коли не права. Я — достатньо хороша мама, щоб не карати дітей, а плавно підводити до висновків. Стараюся всіма силами, бо так я сама стаю кращою людиною і мої діти будуть добре озброєні, коли вилетять із сімейного гніздечка. Вміти казати вибач і комусь вибачати є неймовірно важливою складовою щастя та внутрішнього спокою.
Текст та фото: Оксана Ткачук
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у телеграмі чи вайбері.
