Тріп по Трипіллю

Для мандрування по території розселення носіїв цієї археологічної культури вам потрібно буде відвідати щонайменше три країни: Румунію, Молдову й Україну.

Археологічною культурою вчені називають сукупність однотипних пам’яток, що розсіяні на певній території. Наприклад: уявімо, що наша цивілізація щезла і через кілька тисяч років від нас не залишиться нічого, крім пластику. Будинки розваляться, могили зогниють, дороги заростуть, але пластикове сміття ще довго буде нагадувати про нас. Тому цілком імовірно, що нашу з вами цивілізацію археологи-копачі майбутнього могли б ідентифікувати як «культуру пластикових стаканчиків». Або підставте в назву щось інше, але пластикове.

Від людей, які проживали кілька тисяч років тому, збереглися численні черепки глиняного посуду. Оскільки вони мали специфічний орнамент, то культура отримала назву мальованої кераміки. До речі, це одні з найдавніших племен, які навчились обпалювати глину.

Перші знахідки археологи зафіксували біля поселень Трипілля (Черкащина, Україна) і Кукутені (Румунія), тому ця культура ще відома як Кукутені-Трипілля. До речі, існує легенда, що насправді Вікентій Хвойко виявив ці знахідки коло села Халеп’є, але вирішив, що назва «халепська» — то якось не милозвучно, тому вирішив увіковічнити назву сусіднього села. Та й таке ☺.

Як ви розумієте, самі трипільці дуже сильно здивувалися, якби ви їх так назвали, тому більш коректно говорити носії трипільської культури, але назва довга, складна, тому використовуємо спрощений варіант.

І ні, за часів Трипілля не використовували трипільної системи землеробства (поділ ріллі на три частини: засіяна озиминою, яриною і пар — поле, яке використовують як пасовисько і яке «відпочиває»). Вона є значно пізнішим винаходом.

Перше, що вирізняє трипільців серед тодішніх племен, — домінування відтворювального господарства: скотарства і землеробства. Відтворювальним ми називаємо його, бо людина вже не просто бере все готове від природи (як-от під час полювання на мамонтів, збирання плодів чи риболовлі), а й сама продукує собі їжу, відтворює її. Трипільці не були першими, хто навчився засівати зерно і збирати врожай, але вони були першими на території України, для кого це було основним заняттям.

Друге, що ви б точно помітили, — це величезні поселення з одно- і двоповерховими будівлями. Археологи стверджують, що періодично ці міста горіли. І підпалювали їх самі трипільці, найімовірніше, з ритуальною (жертва богам) чи санітарною (знищення шкідників, паразитів та сміття) метою. Цей древній звичай дожив до наших днів у вигляді звички підпалювати суху траву та стерню ранньою весною і наприкінці літа. Щоправда, усю глибину змісту ритуальних пожеж ніхто із сучасних паліїв особливо аргументувати не може.

За кілька десятків чи сотень років трипільці іноді поверталися на місце, де природа вже встигала відновитися після такого вандалізму. Але саме екстенсивний характер господарства, коли людина освоює все нові території, не дбаючи про відновлення ґрунтів, помножений на серйозні кліматичні зміни, стане причиною занепаду Трипільської культури. А потім вони просто почнуть ворогувати між собою. За території, звісно.

Третє, на що ви б звернули увагу, — це відсутність колісного транспорту. Причому цікавий факт: археологи знаходять дитячі іграшки з колесами, тоді як вантажі трипільці тягали санями, запряженими волами. Причину такої дивовижі жартома пояснює український археолог Михайло Відейко: спробуйте в сучасній Україні сповна скористатися колесом, доріг нормальних то немає! А що вже про такі давні часи казати?

Доріг немає і не було, але дорожні знаки існували (це ще один жарт, майже жарт), тобто було піктографічне (малюнкове) письмо, коли потрібну інформацію повідомляли через спрощене зображення або схему. Саме на межі четвертого тисячоліття в кількох регіонах світу майже водночас виникає писемність — малюнкова, що поступово перетворюється в ієрогліфічну. Щодо наших сьогоднішніх героїв, то вони або зупинилися за крок до оформлення писемності (не маючи, очевидно, у ній необхідності, як і в колесі), або нас ще очікують відкриття.

Під час мандрів Трипіллям ви б точно не натрапили на цвинтарі, адже своїх небіжчиків трипільці спалювали. Саме тому унікальною стала знахідка в печері Вертеба (Тернопільщина, Україна), де археологи знайшли і храм, і залишки тіл наших предків.

Метали для трипільців були вкрай рідкісними, причому і золото, і мідь (до початку обробки заліза залишалося ще цілих три тисячі років), зате вони досягли вершин в обробці кременю. Тому цю епоху ще називають мідно-кам’яною. Метали тоді найчастіше слугували для виготовлення прикрас, а камінь — для знарядь праці. Як бачите, за кілька тисяч років усе змінилося рівно навпаки.

Куди ж поділися носії трипільської культури? А вони нікуди не поділися, у нових умовах стали більше часу та зусиль приділяти розведенню худоби, освоїли технології війни та всього іншого, що мало допомогти їм вижити, позбувшись зайвого. Зникла сама культура, набувши нових, однак і характерних рис. Але зникла, як ви розумієте, не безслідно. Наприклад, набір злакових рослин залишався незмінним у землеробській традиції України наступні майже три тисячі років.