ГЛУЗД

Його молоді очі сповнені досвіду та болю… Він покинув навчання і пішов на фронт одразу після широкомасштабного вторгнення росії. Сергій Молчанов — пластун та уалівець.

Зараз моє місце на передку

Я був звичайним хлопцем із селища під Харковом. 2019 року почав займатися волонтерською та громадською діяльністю. Пластую, люблю відвідувати різні вишколи: коли був з Українською академією лідерства в Маріуполі, займався з “Азовом”, брав участь у відкритих вишколах від київського “Азову”, а в Харкові познайомився з Правим Сектором. Коли з УАЛом жили в Тернополі, долучився до відкритого вишколу від Сектору на полігоні. Паралельно скуповував собі трохи військової вживаної форми, щоб у разі чого бути готовим. Думки про війну з’явилися ще в грудні. 

24 лютого мені зателефонували із чату місцевих активістів Києва — так я дізнався про вторгнення. Пам’ятаю, всі в осередку тоді плакали, була паніка, а я “на телефоні” з військовими. Одразу вирішив, що піду воювати. Завжди в голові були думки: “А що я скажу дітям? Якою була моя роль під час війни — втік за кордон чи ховався?”. Ментори пробували відмовляти мене, казали: “Йди краще в ТрО, в патрулі будеш ходити, але навчання в УАЛі треба продовжувати”. Я відмовився і в суботу пішов у “Будинок ветерана” подати документи. Як дізнався потім, дівчата, які оформляли, говорили моєму покійному командирові: “Та куди таку дитину відправляти? Йому ж тільки 19”, на що командир: “Ну, він сам вирішив, сам поїхав”. Я розумів, що мені набагато страшніше сидіти в Тернополі, і зараз моє місце на передку.

Поки чекав набору в батальйон, ходив з друзями волонтерити. Там дізнався, що ввечері їде колона в Київ. Довго не думав, поїхав у гуртожиток, написав уалівцям, що їду (переконував, що максимум на тиждень), узяв заздалегідь спакований рюкзак і рушив до Києва. Їхали туди добу, та ще й у сам Київ нікого спершу не пускали. Було складно одразу.

Якщо є змога навчатися, то чому б не робити цього

На перший бойовий виїзд мене не взяли. Нас залишилось десь 10 людей, яким було 19–20 років. Ми намагалися різними методами переконати командирів узяти нас із собою. Одному бійцю пощастило попасти на завдання і він надсилав нам звідти фото з розбитим БТРом чи градом, а ми тихенько заздрили. Поки нас не брали на завдання, я вирішив спробувати себе в ролі пілота дрона. Підійшов до “Пілота” і попросив мені показати, як це правильно робити: я тоді брався за кулемети, РПГ, за все, що можна: якщо є змога навчатися, то чому б не робити цього. Я переконував його декілька днів, і тоді він спитав:

—  Ти до цього коптером літав?

—  Так (хоча ніколи в житті навіть джойстика від приставки в руках не тримав).

Ніч я провів за переглядом навчальних відео в ютубі, читав різні правила керування і намагався це все запам’ятати. Зранку прийшов показати, що “вмію”, і так потрапив до нього на навчання. За тиждень “Пілот” розповів мені все, що знав про цю справу, й навчив керувати коптером. Тому, з одного боку, я радий, що мене не взяли на перші бойові операції, інакше не зміг би здобути навички дронщика. 

  Я поставив плюс, і ми поїхали в Бахмут

Спершу я воював як доброволець у Правому Секторі. Нас легалізували 8 квітня — і ми стали 7 центром ССО. Далі, щоб розширитися і мати більше можливостей, перейшли в сухопутні війська і стали 67 ОМБР. Тепер виконую функцію пілота і воюю в складі Другого стрілецького батальйону імені Тараса Богдановича Хабера (імені нашого командира батальйону, який загинув навесні 2022 року на Харківщині).

У березні ми тримали трасу Бахмут — Слов’янськ. Там у нас був 23-годинний бій, відбивали штурм. Після бойового завдання, я поїхав на два тижні в шпиталь (мав контузію). За цей час у чаті військових написали: “Збираємо зведений взвод, хто готовий зайти в сам Бахмут для прийняття боїв, поставте плюс у чатику”. Я поставив плюс, і ми поїхали в Бахмут. Пам’ятаю, працювати було складно: ішов сніг (це якраз ті незрозумілі сніжні весняні дні), а коптерами під час опадів працювати не можна. Наступні дні, коли їх уже не було, ми розгребли ті “кучугури” по коліна, взяли дрон, великі павербанки і пішли працювати. У самому Бахмуті були 10 днів, потім повернулися назад на базу. 

Відмовився від госпіталізації, бо треба працювати

За весь час на фронті я мав вибухову травму (поруч зі мною впав керований снаряд), трохи контузило. Поїхав у шпиталь зареєструватися, але відмовився від госпіталізації, бо треба було працювати. За кілька днів після того до нас прилетіла ще одна міна, то була вже друга контузія. Зараз маю проблему з рукою, зламав, коли падав.

Мама дізналася про те, що я на війні, влітку. На другий тиждень вторгнення я сказав їй, що пішов у тернопільське ТрО, бо треба ж було якісь фото надсилати, про військову форму пояснювати. З моїх родичів знав тільки чоловік сестри. Перед в’їздом у Бахмут уже мамі все розповів. Вона нічого не могла змінити, тому й не злилась. На другий місяць вторгнення я вмовив її виїхати за кордон, бо вона має будинок сімейного типу, де опікується шістьма дітьми. Вони евакуювались у Німеччину і тепер і мені спокійніше. 

Сміливість — це розуміння, що ти повинен щось зробити, долаючи перешкоди на шляху, потрібно оцінити всі ризики і пройти це. Сміливість є у всіх, хто щось робить, переступаючи через самого себе.

Журналістка: Каміла Чернєцова

Фото: архів героя

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:

телеграмі

вайбері

вацапі

фейсбуці

інстаграмі

твіттері

Наші партнери