Нікіта Тітов — впізнаваний український художник, плакатист. Своїми артами він ділиться про події та переживання України.
Від початку широкомасштабного вторгнення Нікіта перебуває в Івано-Франківську, проте переселенцем себе не вважає. Про це та загалом про життя в прикарпатському місті він розповів для спецпроєкту ГЛУЗDу #понаїхали.
Естонське коріння
Батько Нікіти Тітова родом із Чугуєва, що на Харківщині, мати з Естонії. Зв’язок із цією країною в чоловіка був сильнішим, оскільки там він прожив до 3 класу, а потім ще повернувся на навчальний рік 8 класу. В Україну Нікіта потрапив у радянські роки. Порівняно з маленьким естонським містом Йихві, життя в Харкові було бурхливим.
“В Естонії мені було набагато краще: і смачніше, і цікавіше. Єдине — в Харкові я радів, що жив з батьками, бо до того вони навчалися, а я був у своєї естонської бабусі Хільди. У нас шахтарське місто, тобто всі більш-менш в однаковому становищі, а в Харкові люди мали багато можливостей, навіть школа, куди я потрапив, була мажорною. В Естонії мали джинсову шкільну форму, у Харкові вчителі дозволили довчитися в ній рік, а потім довелося бути, як усі. В Естонії ніхто не звертав уваги на те, як ти одягнений. Попри те, що Естонія належала до союзу, вона була більш забезпеченою, без дефіциту. Там були прості речі, яких не було в Харкові…”, — ділиться Нікіта.
Коли ти потрапляєш у нове місто, каже художник, то починаєш шукати речі, які тебе з ним примирять:
“Я можу сказати, що в Харкові ти можеш знайти куточки будь-якого міста світу. Можеш потрапити і в Сполучені Штати, і побачити трошки Китаю — це дуже яскраве еклектичне місто”.
Україну Нікіта Тітов приймав довго і думав повертатися в Естонію, але, як тільки збирався, ставалося щось таке, що змушувало залишатися. 2001 року художник потрапив у Київ. Місто відкрило для нього зовсім інший простір і стало місточком між Естонією та Україною. Нікіта почав закохуватися в Київ.
Йивхі таки залишається рідним. Востаннє чоловік побував там 11 років тому. Ще була жива його бабуся Хільда. Тоді він відчув, що воно стало іншим. Це вже не те місто його дитинства, з яким були пов’язані спогади, зрозумів, що вони більше не підходять одне одному.
Події, що зумовили самоідентифікацію
Побувавши на Майдані, Нікіта побачив, що зворотного шляху нема. Тої країни, яка була, вже нема, і він бажав, щоб народилася така, якої прагнув він та люди з його оточення.
“Я не був активним учасником Майданів, але перебував серед тих людей. Перший свій плакат я зробив у грудні 2013 року. Це було за день до зіткнень біля Київської ОДА. Я не можу сказати, що Майдан 2014 року закінчився: завдань, які поставила революція, ще не реалізовано. Ми втратили і втрачаємо багато людей, заради них треба завершити Майдан і досягти тої мети”.
Плакат, де було дві руки з написом “Україна = українець” українською та російською, широко розтиражували. Коли Нікіта створив його, мав передчуття: буде щось гостре. Він працював у Києві, і коли одного разу повертався із Харкова, у вагон зайшло багато людей, які їхали на антимайдан. Тоді йому здалося, що насувається конфлікт.
“Всі наші політики тримали карту в рукаві і не вирішували питання. Мені здалося, що цю карту мають нарешті зіграти. В моїй уяві ми не мали жодного українського президента, бо вважаю, що це має бути людина, яка не влазить у суперечки, а своїми діями, реформами, виконаними обіцянками об’єднує навколо себе інших”.
Вперше відчуття громадянина України в Нікіти з’явилося після розгону студентів. Коли всі збиралися на Михайлівській площі, художник їхав туди з думкою: “Я громадянин цієї країни”, а українцем почав називати себе десь улітку 2014-го.
“Це усвідомлення було довгим і важким. Якийсь час мені було байдуже. Моя родина на половину естонська, наполовину українська російськомовна. В Естонії російськомовність дорівнювала росіянин. Принаймні тоді, коли я там був, то рускими себе називали і білоруси, і українці, і євреї. У лютому, після наступу, мені написала подруга з Естонії. Вона запитала, як я ставлюся до руских, і я відповів. Вона мені відписує, що вона руска, хоч я знаю, що вона єврейського походження. В Естонії я теж відчував себе руским, і місто в нас було російськомовне. Плюс естонці за радянських часів дуже берегли свій простір і намагалися не спілкуватися з російськомовними взагалі, контакти могли бути лише робочі. Різниця між естонцями та російськомовними була дуже суттєва. Ти відчував себе частиною іншої групи, бо розумів, що до естонської тебе ніколи не приймуть. У 3 класі, коли я приїхав у Харків, дивився на вивіски і нічого не розумів. Мені ніяк не вкладалося в голові, чому в перукарні людей стрижуть”, — згадує Нікіта.
Вчити українську художник почав значно пізніше. Розповідає, що зазнав впливу пропаганди, відчував приналежність до росіян і мав до них принаймні лояльне ставлення, яке похитнулося 2004 року. Нікіта працював у галузі української реклами, і тоді там працювало багато людей з Москви.
Під час Помаранчевої революції він не підтримував ні Ющенка, ні Януковича. Його дуже дивував той факт, що Янукович узагалі був присутній у цьому процесі. Щодо Ющенка, то Нікіта бачив його як вихідця з корумпованої системи. Політично він не підтримував нікого, а про українців мав міфічне зневажливе уявлення.
“Коли прийшов на Майдан, щоб урятувати свою дівчину, і почав говорити людям про ймовірність силового розгону, побачив, що ніхто нікуди не йшов, усі виявляли готовність стояти до кінця. Я тоді розридався, бо почав хвилюватися за всіх, хто там був. Водночас для мене це був приклад великої людської гідності. Тому коли мій креативний директор сказав, що росія має допомогти Україні вирішити це питання, я відповів: “Слушай. Іді ти на**й со своєю росією. Не суньтесь до нас. Це наша країна”. Тоді я вперше відчув, що росія має дуже великий вплив”, — ділиться чоловік.
За радянським шаблоном, українець асоціювався Нікіті з галушками, нездарністю та незграбністю. Після 2004 року він уперше побував у Карпатах, і всі ці шаблони почали руйнуватися. У проміжку між 2004 і 2014 Нікіта зустрів людей, які тримали культуру. Він дивувався, що всі вони розмовляють українською, люблять Україну й не отримують від цього ніякої вигоди. Остаточною стала Революція Гідності. Як говорить Нікіта, це була та подія, що не могла не вплинути і не змінити…
Керівник агенції, у якій художник працював до 2014-го, казав: “Ідіть! Будьте, скільки треба. Єдине — не забувайте про роботу і приходьте хоч на годину”. Як згадує Нікіта, чимало київського бізнесу поводилося так само — підтримували всіма ресурсами.
“В Україні не залишилося не травмованих людей”
До вторгнення чоловік не готувався, здавалося, якщо не зробить закупів, то цього не станеться, хоча ділиться:
“Розумів, що вторгнення буде. Чим ближче до лютого, дедалі сильніше я відчував це. У мене з’являлося дуже багато робіт, які закликали до єдності”.
У грудні 2021 року Нікіта та його матір переїхали в Київ, бо чоловік хотів бути ближче до сина, який там мешкав. Якраз перед самим вторгненням Нікіта поїхав у справах до Харкова. 23 лютого в нього було кілька зустрічей, мав забрати трудову книжку з Літературного музею, яка була там кілька років.
24 лютого Нікіта Тітов та його подруга гуляли нічним Харковом. Усе було, як завжди, але дорогою зустрічали багато озброєних поліцейських. Близько 3 ночі чоловік повернувся додому і ніяк не міг заснути, а близько 5 ранку почув вибухи.
“Я зрозумів, що це не якісь ідіоти бавляться феєрверками, а почався той самий наступ, якого ми очікували, але не хотіли, щоб він був. Ніхто не думав, що в період неймовірного економічного і культурного розвитку хтось може займатися таким варварством. Воно досі не вкладається в голові”, — каже Нікіта.
Матір чоловіка хворіла тоді, залишилася в Києві, тому багато переживань було за неї і треба було повертатися. Зі складнощами, але 25 лютого вночі Нікіта добрався до Києва.
“Тоді вже було відомо про Зміїний, а я маю звичку: “У будь-якій ситуації малюй. Перший малюнок після широкомасштабного вторгнення стався 25-го вночі. Я думав, що був готовий, але не до такої кількості болю та емоцій, які цей час приніс. До цього неможливо бути готовим. Я думаю, що переживати це ми будемо до кінця нашого життя. Це та зміна, що відбулася зі всіма. В Україні не залишилося нетравмованих людей. Нелюди, на жаль, у нас теж є”.
“…сумно, що люди, які народилися у Франківську, приносять у цей простір дуже жахливі речі”
Як пояснює Нікіта, він не вважає себе переселенцем, оскільки народився не в Україні і не має тут “пуповини в якомусь місті”.
“Де б я не опинився, для мене важливо, які люди довкола. Оскільки мені дуже щастить на людей, то в кожному місті я зустрічаю цікавих і дуже швидко починаю відчувати це місто своїм. От фактично зараз я відчуваю своїм домом Франківськ. Виявилося, що він мені трошки схожий на Естонію. Тут у мене є невеликий шматочок Таллінна, і я ходжу на ту вуличку, щоб згадати… Для мене це місто терапії. Я багато де писав та говорив, що в мене біполярний розлад і мені важливо тримати рівновагу — у Франківську я можу відновити її дуже швидко”, — ділиться художник.
Внутрішнє рішення середовищ Івано-Франківська та Харкова різне. Нікіта Тітов наводить порівняння стилів:
«У Харкові багато будівель радянського конструктивізму, який передбачав “життя для робітника”, а польський функціоналізм, якого дуже багато в Івано-Франківську, більше був “для життя людини”».
Трохи проживши в Івано-Франківську, художник почав цікавитися радянським архітектурним часом. Він віднайшов багато нетипових рішень та відчуття того, що радянський модернізм намагався не нашкодити австрійському будинку поряд.
“Дуже цікава історія. Я нещодавно дізнався, що архітектор Дмитро Сосновий, який будував драмтеатр, урятував Площу Ринок та Шептицького. За радянським проєктом, будинки, що відділяють площі, мали знести і зробити одну площу “торжества радянської могутності”. Причому ця людина була не з Франківська, а з Полтавської області — навіть під час лютих радянських часів були люди, які намагалися берегти місто, тому сумно, що франківці приносять у цей простір дуже жахливі речі. По багатьох сучасних будівлях міста, починаючи від 90-х, можна побачити, що людина, яка виконувала замовлення, була або недосвідчена в архітектурі, або замовник диктував свої вимоги. Ми знаємо, що тепер назвати культурними та інтелектуальними людей, які мають владу та гроші, на жаль, не можемо”, — поділився художник.
У мистецькому та інтелектуальному середовищі Івано-Франківська Нікіта Тітов віднайшов однодумців:
“Є світ не тільки навколо Ваґабундо (мистецька галерея Івано-Франківська — ред.). У неформальні тусовки Харкова я потрапив у 13 років, і коло спілкування в мене завжди було старше. Так і тепер. Це дуже близькі мені люди за поглядами і тим, що вони роблять. Саме вони порушили тему з “Дністром” (йдеться про реакцію активістів на оновлену будівлю готелю “Дністер”, який є пам’яткою національного значення — ред.) і саме їм власник пообіцяв, що ніяких суттєвих втручань у цю будівлю не буде, але, як ми знаємо з досвіду, для політиків брехати — нормальна історія”.
“Не вважаю себе сучасним художником…”
За підрахунками друзів Нікіти, за 2022 рік він зробив найбільшу кількість плакатів у своєму житті — понад 400. Багато з них присвячено подіям в Україні.
За минулий рік Нікіта Тітов в Івано-Франківську реалізував проєкти з Валерієм Твердохлібом, Яремою Стециком та співпрацює з місцевими волонтерами в кількох проєктах.
У рамках експозиції “Бог з нами”, з ініціативи Валерія Твердохліба, в Краєзнавчому музеї була виставка Нікіти. Згодом ті роботи волонтери виставили на аукціон, під час якого зібрали майже всю суму на автомобіль. В експозиції “З нами Бог” була також інсталяція “Крила”, яку Нікіта присвятив Роману Ратушному, сину своєї подруги Світлани Поваляєвої. Митець дізнався про його загибель, коли Валерій привів його в ратушу і сказав, що в цьому просторі він може творити, що хоче.
“Я не люблю розповідати про свої роботи. Більшість з них настільки прості, що людина, подивившись на них, може зрозуміти, що я хотів передати. Не вважаю себе сучасним художником, бо до твору потрібен величезний текст, який розписуватиме концепцію. Мені це не цікаво. Символізм “Крил” не є складним, щоб зрозуміти, що я ними передав”, — говорить автор.
Нещодавно Нікіта Тітов та Ярема Стецик анонсували створення муралу на фасаді хірургічного корпусу лікарні. Про Ярему Нікіта відгукується як про одну з найцікавіших постатей Франківська:
“Для мене він — поєднання свого коріння та сучасності, і це те, що має транслювати українське мистецтво. Він є унікальним не лише для міста, а й для країни. Як людина він мені імпонує своїм ставленням до життя та родини. Я ніколи не був знайомим з його сином, але в мене відчуття, що з Юрком я прожив щось спільне. Втрату дітей своїх знайомих переживаєш так близько, ніби втрачаєш власну дитину. За цю війну це сталося кілька разів, і я не можу навіть уявити, які почуття мають батьки. На рівні країни ми щодня втрачаємо дітей…”
Коли Юрка Стецика не стало, Нікіта присвятив йому одну з робіт. Вона міститься на Промприладі, біля майстерні Яреми. Коли Нікіта опублікував її в мережі, то Ярема зрозумів, про що ця робота.
“Якщо говорити про весь мій досвід, то ця робота може розповісти про мене найбільше”, — сказав Нікіта.
“Нам треба міняти все”
Дуже багато моїх робіт украли та використовують на свій розсуд з комерційною метою. Художник говорить, що 90 % його творчості продають без згоди.
“Мої друзі-естонці, які часто бувають в Україні, щоб потім розповідати про війну в себе, надсилають світлини моїх робіт, розуміючи, що дозволу ніхто не давав. Вони кажуть: “В Естонії такого не було б…”. Я хотів, щоб це було неможливим і тут, щоб була повага”, — розповідає художник.
Робота “Героям Слава” стала реакцією на розстріл військового. Нікіта в думках просив вибачення в солдата, якого малює. Цю роботу він не хотів публікувати, але друзі сказали: “Треба!”.
“Я закинув її без підпису. Було важко щось сказати. Ти торкаєшся чогось дуже великого… І коли я побачив, що із цим роблять футболки, було дуже боляче. До мене зверталося кілька людей, щоб зробити із цим принтом футболки, але я відмовлявся. Не хочу чіпати цю ілюстрацію. Це не футболка, не чашка… Єдине, що я хочу, — зареєструвати цю роботу, щоб люди, які заробляють на ній, не мали такої можливості. Ми переможемо росію як державу, але ми ще багато років будемо перемагати росію всередині. Це велике випробування, бо внутрішня росія — це готель “Дністер”, і бюджети, і т. д. У мене дуже багато питань до влади, починаючи від 2014-го. Нам треба міняти все. Це можливо. Коли це станеться — завершиться Майдан…”
Журналістка: Ірина Блаженко
Фотографка: Софія Дмитрів
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
