Василь Андрушко — художник, графік, скульптор та поет. Він часто вживає слово кобіта, коли говорить про жінок, цитує філософів та письменників, акцентуючи на певних фразах, стукає кулаком по столі, ніби привертає до них особливу увагу.
Сьогодні історія НЕ[пересічного] коломиянина, одного з яскравих представників теперішньої творчої доби Коломиї.
У Букіністі, що біля фонтану, відкрили виставку Василя Андрушка, а Глузду він розповів, як створює свої картини. У житті митець часто бачить формули, за ними й пише картини. Сьогодні розшифровуємо життєву філософію Василя Андрушка.
Спецпроєкт НЕ[пересічні] створено в партнерстві з кав’ярнею “Букініст”.
Він запустив у мені процес написання картин
Не пам’ятаю, як намалював свою першу картину. До 3 класу з малювання я мав 4 бали за 5-бальною системою. У мене була класна вчителька, але це той випадок, коли тобі малюють на дошці, а ти перемальовуєш. Ну це ж фігня, а не малювання. А коли я був у 5-му класі, образотворче почав викладати Ярема Васильович Оленюк, він ще живе, йому дали заслуженого, він і затягнув мене на гурток. Якось сказав: “Я забрав Андрушка зі спорту”. Колись я ходив на всі секції, у мене перший розряд із фехтування.
Але визначальним у творчому шляху стало трошки інше — вступ у Косівське училище. Там я зустрів того, кому завдячую, що став художником, — Дмитра Ілліча. Він запустив у мені процес написання картин. Тоді я й вирішив, що буду художником.
У Косові навчалися хлопці з Франківська і Коломиї, які закінчили художні школи, і я відчував, що недотягую до них, у мене з’явилися комплекси. Я нічого не казав мамі, але вона сама відчула, що я некомфортно почуваюся, і на наступний рік запропонувала мені повернутися в 9 клас (я вступав після 8). Але я залишився, а на другому курсі все й почалося…
Навчався за спеціальністю “Художня обробка дерева”. Я — художник, скульптор, поет та графік. Після училища вступив в інститут (тепер це Академія мистецтв у Львові) за спеціальністю “Інтер’єр та обладнання”. Навчався 5 років, а в період між училищем та академією служив в армії, у Москві…
Творчі люди в армії почуваються фігово…
В армії в мене був класний батя (командир батальйону — ред.), ми з ним здружилися. Я оформив там якийсь один кабінет, а потім намалював декілька плакатів… Малював і для себе: я зберіг ті роботи. Творчі люди в армії почуваються фігово, але треба адаптуватись.
Якось Батя спитав, чи не хочу я вступати, а то був уже другий рік моєї служби. Сказав, щоб я йшов у приймальну комісію. Це було в Пітері, а заклад був кращим за Московську академію. Я довго шукав голову комісії, знайшов… Нормальний мужик, поставився до мене із симпатією. Сказав, щоб військова частина виписала довідку, що в разі вступу 1 вересня я вийду на навчання. Через це в баті була гризня з начальником штабу (я слухав під дверима їхню розмову). Мене відпустили на 6 екзаменів.
Конкурс був таким: 48 людей на 6 місць, 7-ме — для представників трьох республік середньої Азії: Казахстан, Узбекистан і Таджикистан. Вони там проводили свій конкурс і відправляли сюди одну людину. Я йшов на екзамени пофігістично: готував скульптуру, малював малюнки, але не готувався до історії, літератури — просто вирішив спробувати. По ходу відсіювали жорстко. Під час конкурсу я здружився з Пашкою з Волгограда, він вступав туди 6-й раз. У рейтингу я був восьмим, а Пашка — дев’ятим. Я пішов і холоднокровно забрав документи, бо думав, який у цьому сенс, якщо я і так восьмий, а місць сім. У вересні зустрів Пашку, а він каже, що навчається в закладі, куди ми вступали. Я забрав документи, а саме того року не приїхав чоловік із середньої Азії, і залишилося вакантне місце, але я ж про це не знав, забрав документи, а після цього вже нічого не можна було зробити. Але не жалію, що так сталося…
Я повернувся в Україну і відразу вступив у Львівську академію мистецтв. Набрав 29 балів, коли прохідні 24.
Після Львова я повернувся до Коломиї, вуйко обіцяв мені допомогти отримати квартиру ( тоді молодим спеціалістам видавали житло), не допоміг, але згодом квартиру я таки отримав. У мене була одна кобіта, яка підтримувала мене, вона й допомогла з квартирою, яку я за трохи поміняв на більшу.
Про сім’ю
Ми з дружиною познайомилися банально, на танцях. Вона була дуже красивою. Тепер в Італії, приїхала на трохи й пиляє мене за безлад. Вона дуже любить чистоту і не заходить у мою майстерню, бо там тонна пилу, а в неї ще й алергія.
Наш старший син закінчив академію мистецтв, молодший — політехніку, він дуже успішний архітектор. У нього незабаром новосілля, я в подарунок малюю левкас: невістка замовила.
Рідні ставляться до моєї творчості позитивно, але я б не сказав, що вони в якомусь великому захопленні.
Про майстерню, мистецтво і “заслуженого”
Історія про те, як я отримав свою майстерню, — теж унікальна. У час, коли Україна тільки стала незалежною, я орендував цю майстерню, мером тоді був Ігор Довганюк. Ні у Львові, ні в Києві не приватизовували майстерні, почали робити це в Одесі. Ну і Ігор за це взявся. Частину плати ми (я і ще декілька коломийських художників) погасили ваучерами, але треба було ще доплатити. Нам пішли назустріч: ми намалювали місту панно, і це нам врахували за ту частину коштів, що ми мали доплатити.
Я належу до Коломийської спілки художників.
Тепер існує інтернет, і ти можеш стежити за тим, що відбувається у світі, але хочеться більше живого спілкування.
Я живу, як живеться: 3 роки працюю реставратором у музеї Гуцульщини, мені там напівкомфортно, бо маю справу суто з виробничими процесами. Від 1996-го викладав у педколеджі, потім в інституті. Тепер не викладаю, бо вже років 5, як нема набору на мою спеціальність.
Я навіть не отримав звання заслуженого, а для мене це важливо, знаєш чого? Бо до пенсії додають 20 %. А мене друзі підколюють, що якийсь ніякий має заслуженого, а нормальний не має.
Мої картини треба читати відчуттями. У мене математичне мислення. Я пишу картини за формулою: спочатку інтуїтивно, імпульс, а потім включається раціо. Картини мають якусь математичну структуру. Ну, і щоб писати картини, потрібно постійно бути в тонусі.
Бувають моменти застою, а потім починає лити — і багато малюю. Час до часу буває емоційне вигорання: ходиш два дні в депресії, робиш якусь механічну роботу. Але так, щоб не робити нічого, я не можу. У мене стільки ідей, і так жаль, що не зможу всіх реалізувати. Мені просто не вистачить часу.
Замовлень на картини тепер майже немає. Їх купують, але це не замовлення. Цього року один колекціонер із-за кордону, який цікавиться моєю творчістю, купив у мене одну картину і три левкаси. Він радий, і я задоволений. Цей рік у мене був доволі непоганий, я таки дещо продав. Одна моя картина коштує приблизно 300 доларів.
Про поезію і туберкульоз
Я хворів на туберкульоз, це було десь 1991-го, тоді в мене жив лауреат Шевченківської премії Тарас Мельничук. У нього був туберкульоз, але він ще не знав про свою хворобу. А я набрався…
Тоді я й почав писати вірші. Мельничук помер від туберкульозу, так і не дізнавшись, що я почав писати… Тоді мені було соромно показувати йому свої вірші. Тематика віршів? Що лізе — те й пишу. У мене є купа посвят жінкам.
У мою першу книжку ввійшло шість або вісім віршів — уже й не пам’ятаю. Маю три збірки, у планах четверта, вона має бути товстіша і в кольорі.
Про філософію і жінок
Відомий російський поет Арсеній Тарковський сказав якось в інтерв’ю, що жінки проявляють чоловіків. Тобто залежно, як жінки оцінюють чоловіків, настільки вони і є чоловіками (йдеться не в контексті сім’ї, а загалом про чоловіка). А жінки проявляються в дітях — це важливо. По-моєму, ці формули дуже класні. Я абсолютно згідний із цим твердженням, це відгукується в моєму житті.
Про каву і виставку картин у Букіністі
У Букіністі триває виставка-продаж моїх картин та левкасів.
“Вона не має назви. А якби ти її назвала?”, — питає мене Андрушко і ще раз уважно вдивляється в картини, які висять уздовж стіни. — Ця виставка — ініціатива Юлі Венц і Каті Коцюр, — продовжує, не дочекавшись моєї відповіді.
Хоч я й варю добру каву, інколи йду в Букініст, щоб пройтися містом, побачитися з людьми, потусуватися. Тут п’ю еспресо…
Я маю свій рецепт кави: коли вона закипає, я додаю дубову кору. Сам це придумав.
Що б ви змінили в Коломиї?
Була така пісня “Коломия — це Сільмаш…”. Бо третя частина коломиян працювала там.
Стефаник, Черемшина, Кобринський, Лисенко були в Коломиї… Ну, перелік дуже великий, цих глобальних хлопів і жінок, які визначали культуру. Вони визначали суть цього міста, квінтесенцію якоїсь духовности передусім. Не Сільмаш, блін… Оце треба якось зафіксувати. І, на жаль, рідко хто з міських керівників розуміє, яка субстанція основна для цього міста…
Я б створив у Коломиї культурний центр, муніципальний культурний центр.
Журналістка: Оленка Гелетюк
Розшифрувала: Каміла Чернєцова
Фотограф: Назар Яжинський
Локація: Кав’ярня “Букініст”:
– Площа Шевченка, 4/5
– Бульвар Лесі Українки, 5/4А щоб у твоєму житті було більше Глузду —підписуйся на наш телеграм-канал.
