Микола Головко — волонтер та громадський діяч. Із початком повномасштабного вторгнення був змушений покинути рідний Покровськ та релокуватися на захід України: спочатку — в Закарпатську область, згодом — у Трускавець. Тепер він разом із сім’єю відновлює тут свій бізнес та займається волонтерством.
“Я знав, що росіяни вже мають списки проукраїнських людей, яких вони будуть знищувати”
До початку повномасштабного вторгнення Микола мешкав у Покровську. Там він займався громадською діяльністю, мав власний бізнес та намагався будувати проукраїнську громаду. Після 24 лютого Микола був змушений покинути рідне місто через постійні обстріли.
“О 4 ранку я почув першу ракету, потім другу. Ми були готові до таких подій. Напередодні, 23 лютого, попрощалися з друзями, адже вони вже тоді евакуювалися. Я знав, що росіяни мають списки проукраїнських людей, яких вони будуть знищувати. 24 лютого ми нікуди не їхали, о 17:00 в нас був проукраїнський мітинг у Покровську, і я до нього готувався. Потім поїхав на заправку, і там мені одна людина сказала: “Бачиш, Микола, що бандерівці натворили”. Я зрозумів: якщо росіяни захоплять Покровськ, то насамперед прийдуть по мене. А місцеві здадуть, оскільки велика кількість на виборах була за проросійських кандидатів. Це і стало для мене переломним моментом. Ми одразу зібрали документи, ноутбуки, телефони і поїхали до друзів, які вже на той час були в Олександрії. Мені тяжко було виїжджати з Покровська, бо там я боровся з місцевою владою, та й зараз із нею борюся”.
Спочатку Микола із сім’єю вирушив на Закарпаття. Вони зупинилися на три місяці у селищі Великі Лучки, що розташоване недалеко від Мукачева, а згодом на чотири місяці у селищі Пилипець. Там Микола почав займатися волонтерством.
“Ми потрапили у баптистську родину. Вони дали нам дві кімнати у своїй хаті і вже в понеділок сказали, що на митниці стоїть фура, яку потрібно розвантажити. Моє волонтерство почалось з того, що я був звичайним вантажником. Пізніше я просив виділяти частину тієї допомоги військовим покровцям, які цього потребували. Так впродовж першого тижня ми забезпечили хлопців ношами, медикаментами, карематами. Потім я подзвонив нашому воєнкому і запитав, що потрібно насамперед, і він відповів — бронежилети. Нам вдалося зібрати 1 мільйон гривень, 800 тисяч з яких нам надали наші друзі з Америки. Завдяки цьому ми виготовили 900 плитоносок і передали їх на фронт”.
Про адаптацію у новому місті та прийняття місцевими мешканцями
Згодом Микола разом із сім’єю переїхав до Трускавця, де мешкає вже півтора року. Він пригадує, що адаптація в новому місті не була для нього складною, але подекуди він усе ж стикався з дещо упередженим ставленням місцевих.
“Коли ми обирали містечко, думали передусім про дітей. Навчання не онлайн, а офлайн, і, безперечно, безпека, тому що по великих містах, де є військові частини, аеродроми, росіяни б’ють незалежно від відстані. Тож ми й обрали Трускавець. Я комунікую з усіма, тобто в мене проблем ніяких не було.
На початку трапилася така ситуація: я припаркував машину не дуже вдало, на погляд когось із місцевих, і вони мені нацарапали на задньому склі щось. Потім зайшов хлопчина і попередив, щоб так машину я не паркував. Те місце не було пристосованим для стоянки, тому кожен паркувався, як йому вдавалося. Я і зараз там ставлю машину, і ми з тим хлопцем дружимо, навіть обіймаємося”.
Микола розповів, що дружина також релокувала власну справу.
“Дружина, як і я, перемістила свій бізнес у Трускавець, зараз має тут власний подологічний кабінет. Вона почала цим займатися ще у 2015 році, а зараз у Трускавці може успішно працювати за цією спеціальністю. Проте найтяжче з адаптацією було нашій доньці. Ми тричі ходили до директора школи через булінг — місцеві діти називали її “москалькою”. Здебільшого такі проблеми були на початках і пов’язані з російською мовою. Та зараз усе гаразд, вони навіть почали між собою дружити: місцеві і внутрішньо переміщені діти”.
Микола ділиться, що до повномасштабного вторгнення спілкувався російською.
“До 2022 року я був на боці тих, хто казав, що вводити українську потрібно лагідно, але після повномасштабного вторгнення ми почали переходити на українську. Спочатку у мене була “азіровська” мова, а тепер, завдяки постійному спілкуванню, я вже говорю набагато краще.
Було, приходив у лікарню і лікар дуже дякував за те, що я перейшов і що у мене така гарна українська. Казав, що багато хто до нього приходить і звертається російською. Трускавець — туристичне місто, і тому тут ВПО приблизно така ж кількість, як і місцевих. Тут місцевих дратує російська мова, а ВПО дратують непомірні ціни на житло”.
Про релокацію бізнесу та співпрацю з реабілітаційним центром “Назарет”
Микола розповідає, що рішення перемістити бізнес ухвалив не одразу. До початку повномасштабного вторгнення на підприємстві Миколи виготовляли вироби для облагородження територій.
“У 2022 році вагалися, що робити далі: повертатися назад чи ні. А в 2023-му була можливість релокувати бізнес за кошти Львівської обласної адміністрації. Ми подали замовлення на ваучер — й нам виділили сто тисяч гривень. Без їхньої допомоги ніхто б нікуди не рухався, бо фурою поїхати туди-назад, повантажити обладнання — коштує великих грошей. Саме завдяки допомозі місцевої влади я перевіз своє обладнання сюди. Винаймати велику територію для потреб бізнесу не мав змоги, але мені пощастило познайомитися з Віктором Романчуком, який є директором реабілітаційного центру “Назарет”, що допомагає подолати алкогольні, наркотичні чи ігрові узалежнення. Ми поспілкувалися, оглянули територію, де розташовувалася занедбана ракетна частина. Вирішили, що можемо співпрацювати і відкриємо соціальне підприємство на території реабілітаційного центру, яке буде працевлаштовувати реабілітантів на їхній фінальній стадії або вже тих, хто реабілітувалися і не мають куди повертатися”.
Микола каже, що після релокації був змушений змістити напрям свого бізнесу через заповненість ринку.
“Зараз ми займаємося виготовленням бетонних вазонів та бруківки. Мені потрібно було дещо змінити вектор розвитку через ринок, адже у Покровську ми виготовляли здебільшого бруківку, металеві вироби: хвіртки, ворота, паркани, торгівельні павільйони. Через заповненість ринку тут ми вирішили займатися саме бетонними вазонами для декоративних рослин, іноді виготовляємо бруківку, але, безперечно, будемо розширювати свою діяльність. Наразі реабілітаційний центр є нашим внутрішнім покупцем, та ми маємо плани розширюватися і на зовнішній ринок. Ми хочемо заробляти на тому. Домовилися, що 10% від прибутку будемо скеровувати на підтримку реабілітаційного центру. Тепер залишилося тільки працювати, щоб стати прибутковими і щоб наших 10% були відчутними”.
“Думками я все одно там”
Зараз Микола навчається в Українському католицькому університеті у Школі журналістики та комунікацій і разом із сім’єю займається волонтерством.
“Як тільки ми переїхали, одразу познайомилися з місцевими волонтерами. Відтоді ми постійно організовуємо збори то на автівки, то на тепловізори. Нещодавно я відправив хлопцям на фронт Mavic, зараз ми збираємо на десять дронів. Усі донати працюють, навіть був один донат на суму 3 гривні і 22 копійки — і він справді спрацював. Ми б не зібрали таку велику суму, якби не було донатів по десять гривень. Треба донатити, адже і невеликі суми допоможуть нам перемогти ворога”.
Найбільше Микола сумує за власним будинком. Каже, якби була змога перевезти його у Трускавець, то з радістю б це зробив. Але залишатися тут чи повернутися у рідний Покровськ після закінчення бойових дій — сім’я так і не вирішила.
“У Покровську наш дім, рідна школа, друзі, сусіди. У цьому місті великий потенціал, але, на жаль, місцева влада викрала багато коштів: ЦНАП не добудований, дороги негожі. Повернувся б, щоб допомагати і наводити лад. Думками я все одно там. Хотілося б, щоб Покровськ процвітав.
Трускавець — місто для людей, в яких гарні доходи, які мають бізнес десь за його межами. Тут дуже класно, все поруч: і басейни, і льодова арена, словом — усе, що заманеться. Проте у Трускавці не вистачає можливості працевлаштування з високим доходом, а інших мінусів майже немає. Таке тихеньке, райське життя”, — підсумовує Микола.
Цей матеріал створений завдяки підтримці програми “Єднання заради дії”, яка виконується IREX в Україні за підтримки Державного департаменту США. Вміст є винятково відповідальністю медіа ГЛУЗD та не обов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.
Журналістка: Влада Данилів
Фото: архів героя
