Оксана Новікова у березні 2014 року змушена була покинути улюблений Крим та розпочати своє життя із нуля у Львові. У 2015-му вона відкрила першу пекарню-кав’ярню, яка з кожним роком приваблює все більше відвідувачів. За фахом вона юристка, закінчила Університет підприємництва та права у Сімферополі, а у 2015 році, вже у Львові, впродовж шести місяців опановувала ще й публічне управління та адміністрування в Українському католицькому університеті. Однак врешті-решт залишила навчання і повернулася до бізнесу. Упродовж дев’яти років діяльності “Кримської перепічки” Оксана зі своїми працівниками не тільки створювала неймовірно смачні булочки й торти, а й допомагала іншим: переселенцям, військовим, хворим дітям. Про те, наскільки складно дався їй переїзд, що довелося пережити та чому її бізнес особливий для Львова — читайте у проєкті #понаїхали.
“Я була зацікавлена, щоб у майбутньому його не викликали служити в російській армії”
Я народилася 24 березня 1976 року в селі Мазанка у тодішній Кримській області Української РСР.
Мій тато народився Криму, а мама в Сибіру. На початку 1980-х ми з батьками переїхали до Сімферополя, де я закінчила школу, а через кілька років у Криму вступила до медінституту. Але закінчити його мені не вдалося через брак фінансів. Саме в медінституті я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, якому згодом допомагала в бізнесових проєктах. Усе життя мене тягнуло до бізнесу.
Так у 2001 році я створила компанію “Агроарт”, яка проіснувала 13 років, аж доки не розпочалася анексія Криму. Тоді я зрозуміла, що не платитиму податків країні-агресору.
Перша причина, чому ми виїжджали із Криму, — через його анексію. Я брала участь в різних акціях проти анексії Криму, тому розуміла, наскільки стало небезпечно жити в рідному місті. По-перше, була загроза життю моєї родини. По-друге, у 2014-му моєму синові було 16 років, і як мама я була зацікавлена, щоб у майбутньому його не викликали служити в російській армії. На жаль, а можливо, на щастя, я добре знаю, що відбувається в росії. Я ненавиділа радянський союз і ненавиджу росію. Чесно кажучи, мені було б на них байдуже, якби вони постійно не лізли до нас.
10 березня 2014 року мій чоловік вивіз дітей разом із друзями до Львова. У той день я ще брала участь в акціях. Переїхала жити до друзів, бо за нашим будинком уже встановили нагляд. Виїжджала з Криму із друзями 14 березня. Намагалися це зробити якомога непомітніше, тому обрали Чаплинку. Але там стояли ФСБ-шники, і вони перевіряли наш багаж, тикали автоматами нам в обличчя. Телефонів тоді наших не перевіряли, не шукали фотографій, тоді не було таких перевірок, як тепер роблять російські військові. Але саме десять років тому — 4 березня — я спеціально зареєструвалася в фейсбуці, щоб мати зв’язок з учасниками акцій. Адже на той момент наші телефони вже прослуховували, і соціальна мережа була нашим порятунком, там відбувалася наша комунікація. Пам’ятаю, як ФСБ-шники вирвали із корінням мій відеореєстратор із машини, сказавши: “нельзя”.
“Я не знаю жодної людини, яка після цього всього залишилася такою, як була”
Крим — це Батьківщина. Це перлина України: на маленькій території зібрано стільки всього цікавого. Крим для мене означає надто багато: це і ліси, якими я мандрувала, і улюблені місця, моє коріння, там залишилися мої батьки (батько у 2021 році помер), молодша сестра і родичі.
Знаєте, от досі можна почути такий міф: Крим хотів до росії. Але це дурниці! Більша частина людей взагалі не знала, що таке та росія, адже вони не виїжджали за межі свого села або міста, я вже не говорю про те, що вони не мандрували Україною і, тим більше, не виїжджали за кордон. І саме таким людям нав’язали думку, що з росією буде класно. Але чимала частина людей розуміла, що там не буде добре.
Завдяки своєму бізнесу я знала багатьох партнерів з різних компаній України. Тому в 2014 році, після анексії Криму, нас запрошували до себе і харків’яни, і донеччани. Уже на той момент я не розуміла, де закінчиться вторгнення, проте прекрасно розуміла, що в Харків та Донецьк я не поїду. Тому ми з родиною обрали Львів, бо там ми мали друзів і моїх колег, які радо нас запрошували до себе.
Зі мною виїжджала велика кількість кримчан, нас було десь 30-40 людей, з дітьми, і всі роз’їхалися по різних містах: хтось до Києва, хтось до Івано-Франківська, а були й такі, що повернулися до Криму, бо не витримали такої зміни в житті.
Львів після Криму — складно. І по-людськи, і кліматично, і взагалі це взагалі інше місто. Якби мене запитали, куди я хочу переїхати, — це було б одне, а коли я змушена переїхати — це великий стрес, це несправедливість. На жаль, наслідки цього стресу я переживаю і досі. Майже всі переселенці мають ментальні проблеми, я не знаю жодної людини, яка після цього всього залишилася б такою, як була. Ми всі змінилися. Ті, хто не втрачав дому, цього ніколи не зрозуміють. Знаєте, коли кажуть: “я тебе розумію” — це не так, якщо в людини не було такого ж досвіду. Є ті, хто пережив анексію Криму, але, на жаль, є і ті, які не змогли цього зробити: втратили здоров’я настільки, що помирали від інфаркту. Дівчата, з якими я стояла на акціях проти анексії, зникали і досі вважаються зниклими безвісти, а хтось помер від наслідків хвороби.
Львів мені подобається тим, що це європейське місто, воно має свою історію.
Тут залишилося більше традицій, які, на жаль, знищили в південній, центральній та східній частинах України. Тут дідусі, бабусі, батьки передавали свої знання, а в нас, на жаль, такого не було. Наші батьки настільки були налякані, переживши Голодомор, переселення, що про своє українське коріння зі сторони мами я довідалася, лише коли почалася повномасштабна війна. Наприклад, що моя прабабця з України і її родина була вивезена до Сибіру ще в 1892 році. До цього мені мама розповідала, що в нас російське коріння, а як з’ясувалося — українське. Західна частина України зберегла чимало всього: тут залишилася повага до родини, традиції, які інші частини України можуть перейняти.
На мою думку, українцям із заходу України потрібно ширше розплющувати очі, щоб більше розуміти, що відбувається в інших регіонах. Нам є чого повчитися одне в одного.
“Хотіла творити зміни в країні”
У мене була можливість виїхати за кордон. Я розуміла, що буде продовження (війни), проте вирішила залишитися в Україні. Коли приїхала до Львова, то не одразу поринула в кондитерську справу. Я об’єдналася із переселенцями, яких знала ще з Криму, ми випадково зустрілися у Львові. Ми створили громадську організацію “Кримська хвиля”, яка спочатку допомагала переселенцям із Криму, а потім і з Донецька. Оскільки я мала ще якісь заощадження з бізнесу із Криму, я влилася в громадську роботу, контактувала із представниками Майдану, завдяки акціям проти анексії нас знали і журналісти з Криму. Тому ми намагалися всюди ділитися інформацією, розповідати, що відбулося в Криму. Ми шукали ресурси, щоб допомогти людям, які були змушені переїжджати, займалися, зокрема, гуманітарними напрямами — пошуком роботи та співпрацювали з львівським соцзахистом. Кримчани знали, що переїжджають, а люди з Донецька думали, що їдуть тільки на два-три тижні перечекати, тож потім їм довелося терміново шукати постійне житло.
Організація “Кримська хвиля” працювала до середини 2015 року, але офіційно вона досі є. Нам не вистачало коштів та часу, щоб вкладати в розвиток організації, подаватися на різні гранти. Ми просто робили свою роботу. Ми не знали, що нашу діяльність потрібно розкручувати в соціальних мережах. Нам жодного разу не надали фінансової підтримки. Я не могла це довго тягнути, вже не вистачало на все це все нервів. У 2015 році я вже зрозуміла, що ніхто і реформ не збирається робити. Той бізнес, який мала в Криму, я не могла робити у Львові, бо це були кримські клієнти, кримські бази. Моя сестра працювала вже трішки в бізнесі, і саме вона запропонувала зробити пекарню. Спочатку я не погоджувалася, бо хотіла творити зміни в країні. Але врешті-решт ми із сестрою вирішили створити соціальний бізнес — найперше ми приймали на роботу саме переселенців, робили зустрічі для кримчан саме у нашій кав’ярні-пекарні “Кримська перепічка”. Ми працювали із ранку до вечора, і робота мені допомагала виходити з депресії.
“Через пів року до нашої пекарні уже стояли черги”
Я завжди була підприємицею та ще із 2001 року мала бізнес в Криму, пов’язаний із пекарсько-кондитерською сировиною. Перші інвестиції в цей бізнес я позичила у своєї тітки — три тисячі доларів, і на ці гроші стартувала. Пригадую, в перший рік було дуже складно: що заробили, те і проїли. Але вже із 2004 року ми стали партнерами міжнародних компаній — італійських, німецьких. Їздили з працівниками до цих компаній на різноманітні навчання.
Ми доставляли кондитерську сировину і великим фабрикам та заводам, і маленьким кав’ярням, як і ми самі тепер. Більш як тисяча клієнтів в Криму: розвезення, постачання, логістика, власна база, свій транспорт. Було 30 працівників, усі влаштовані офіційно, ми платили податки. Тому мені хотілося, щоб завжди було все прозоро та правдиво, щоб жоден податківець не прийшов і не сказав мені: “Що ж ви такі білі та пухнасті не заплатите ще мені в кишеню?” Тому я сказала собі, що великого бізнесу не буду створювати, поки в країні не настануть зміни.
Проіснував такий бізнес до 14 березня 2014-го. Я і до сьогодні є власницею фірми “Агрогарт”, але оскільки фірма зареєстрована в Криму за українським законодавством, а не за російським — то вона не працює.
А вже 15 грудня 2015 року у Львові я відкрила “Кримську перепічку”. Формат нашої пекарні-кав’ярні — печемо, оформлюємо і зразу на місці продаємо. Це цікаво для відвідувачів, адже можна побачити, як ми створюємо випічку. Але такий формат був абсолютно незаконним на думку санітарно-епідеміологічної станції до певного періоду. Та, на щастя, ці правила змінилися і ми маємо право експериментувати.
Зараз у нас чотири пекарні, три з яких із виробництвом, а в четверту ми доставляємо випічку. Для своєї першої пекарні я принципово обрала саме Сихів — спальний район Львова: аби випікати для місцевих мешканців, а не для туристів. На той час це була порожня локація і нам казали, що ми її ніколи не розкрутимо. Для Львова у 2015 році не було характерно відкривати заклади у спальних районах. Але праця допомагає розвинути будь-яку справу. Звісно, до ковіду нам було легше, адже клієнти мали більшу спроможність заплатити за випічку. Нас полюбили доволі швидко: через пів року до нашої пекарні уже черги стояли. На Сихові тоді мешкало дуже багато кримчан, і вони стали нашими постійними відвідувачами.
У нас можна придбати традиційну кримську випічку, хоча і не в дуже великій кількості. Ми адаптували наші вироби. У нас є традиційний кубете — це пиріг із м’ясом та картоплею. Також є самса з сиром, традиційні караїмські пиріжки, наприклад, “Таврида” та “Ай-Петрі”. Ми працюємо тільки з якісною сировиною для випічки, хоча це дорого, ціни космічні.
Від початку створення “Кримської перепічки” у нас працювали люди з Ялти, Севастополя, Сімферополя. Після початку повномасштабної війни до Львова приїхала уже друга хвиля переселенців, і на цей момент у нас працюють люди з Миколаєва, Херсону, Харкова, а також із Києва.
Хоча були люди, які мали проросійські погляди і також переїхали до Львова, і саме вони приходили до нас у пекарню і питали: “А чому ви переїхали? У Криму ж так все добре!” Такі репліки завжди були російською мовою, таких випадків було дуже багато. Після наших жорстких відповідей, на щастя, вони зникали і залишалися тільки справжні клієнти, які нас люблять та поважають.
Спочатку всі наші відвідувачі були постійними, не часто так бувало, щоб хтось випадково натрапив на “Кримську перепічку”. Але згодом до нас почали приїжджати з інших районів і навіть регіонів країни.
На жаль, наразі бізнес більше працює в мінус, ніж у плюс. Незважаючи на це, в 2022-2023 роках активно донатили на армію — на кілька мільйонів гривень, що для маленького підприємства суттєва сума. Цього року ми також допомагаємо, але трішки менше, бо не вистачає коштів. Ми не збираємо грошей, а витрачаємо ті, які заробили. Загалом витратили понад чотири мільйони гривень на закупівлю машин, дронів, бронежилетів, радіостанцій. Багато хто із моїх знайомих — військові, тому намагаюся допомагати усім.
На жаль, у 2024 році витрати на виробництво нашої продукції зросли, а підвищити ціни на випічку ми не можемо, адже тоді зменшиться кількість клієнтів. Тому в нас складна історія. Ми на грані виживання…
“Соніна булочка” — для хворих дітей
У 2017 році ми з чоловіком дізналися, що я вагітна. Я навіть не думала, що це можливо, але так сталося, і я була дуже щаслива.
Коли 2018 року народилася Соня, це також були різні емоції. Спочатку щастя, адже це було диво для нас. Була і тривога, адже наша дівчинка народилася передчасно в лютому, а мала народитися в травні. Згодом в неї почалася епілепсія, тоді ми дізналися діагноз — синдром Міллера-Дікера, і в той момент я усвідомила, що наша історія складна. Це був виклик, тоді не було можливості депресувати, ти займаєшся дитиною, є робота. У нас із чоловіком графік був розписаний по хвилинах, і так впродовж двох із половиною років. Перші три місяці узагалі не знали, що дитина серйозно хворіє, а через деякий час прийшов результат генетичного тесту і ми зрозуміли, що вона хвора.
Ми багато зробили помилок, адже не знали, як її лікувати, і спеціалісти також не знали, було неефективне лікування. Багато невропатологів на той час вирішили, що ця дитина і так не буде жити. Дійсно, 95 % таких дітей не живуть і два місяці, а ми намагалися жити. Хоча я читала про таких дітей зі США, яким уже по 8-9 років на такій самій стадії, як у Соні.
Ми з донечкою кілька разів потрапляли в реанімацію, намагалися їй допомагати, як тільки могли. Але в 2020 році після того, як ми вийшли з лікарні, у неї стався крововилив у мозок і вона померла. Для мене це був великий стрес, і я поїхала на місяць до Туреччини, намагалася зібрати себе докупи. Пішла знову працювати, старалася усім допомагати, усе як завжди. Допомагати, щоб забути про усе. Але забути не вийшло. У той час, коли хворіла Соня, я не мала часу їздити до рідних, у той період в мого батька виявили ракову пухлину, і через пів року після Соні, у лютому 2021-го, він помер. Я встигла на похорон, і як повернулася із Криму, одразу пішла до психотерапевта і сказала: “Ні, зі мною не тільки все не в порядку, зі мною просто капець”. Спеціаліст сказав, що в мене глибока депресія, і виписав антидепресанти. Тоді я знову поїхала до Туреччини, бо мені було потрібно сонце і щоб ніхто не турбував. Тому Туреччина для мене — це місце відновлення. А потім почалася війна, і перші пів року я була на адреналіні. І такі в мене постійні емоційні гойдалки: оживаю і вмираю.
Саме тому я створила благодійну ініціативу — це проєкт у пам’ять про нашу дівчинку, яка прожила дуже коротке життя, але була настільки сильною та позитивною, що змогла змінити людей і зробити світ добрішим. Відтоді кошти від продажу “Соніної булочки” скеровуємо на проєкти для важкохворих дітей.
Також ми допомогли зробити ремонт батьківської кімнати та роздягальні для лікарів, модернізацію відділень анестезіології та інтенсивної терапії в Західноукраїнському спеціалізованому медичному центрі, в якому наша Соня постійно лікувалася.
Допомагала я і нашому дуже близькому другові, який допомагав у догляді за нашою донькою і який у квітні 2022 року пішов служити. На початок повномасштабного вторгнення йому було 20 років, а тепер йому 22 і він воює на Харківському напрямку. Насправді мій проєкт “Кримська перепічка” створений, щоб робити світ трішки кращим. Не тільки тому, що ми якісно готуємо, а й допомагаємо іншим. Нашим пріоритетом у допомозі є фронт: ми передаємо випічку для військових не тільки під час свят, а й просто, щоб зробити їм приємно.
“Ухвалили рішення: ми працюємо, продовжуємо пекти“
Час до часу я чую у свій бік, що ми “понаїхали”. Але не звертаю на це уваги і навіть не пам’ятаю, хто це сказав. Порівняно з тією кількістю людей, які нас підтримували, таких коментарів було надзвичайно мало.
Згодом відкрили наступні свої пекарні, і війна показала, що ми зробили добре. Перші пів року повномасштабної війни ми постійно пекли на фронт хліб, ми закривали дірки та проблеми з нестачею хліба, адже багато великих хлібозаводів на той час просто не працювали. Було ще таке, що мені казали: “Вам же мер допомагав”. Але це смішно, бо я для мера персона нон-грата, а він — для мене. Але це наше складне львівське “кіно” (усміхається). Потішив мене дуже класний телеграм-канал “Ціна держави”, що під час війни думка суспільства про підприємців таки змінилася. Більшість уже не думає, що ми бариги, а насправді активні громадяни держави, які їй допомагають.
Наша пекарня працювала навіть у перший день повномасштабної війни і працює в такому режимі щодня. Мої працівники вийшли на роботу 24 лютого о 6 ранку і встигли до тих заторів, які почалися, коли люди почали виїжджати за кордон. Я, на жаль, не встигла і приїхала аж на 12 годину, бо потрапила у всі ці машинні черги. У перший день війни до нас приходили люди, ми їх заспокоювали. І ухвалили рішення: ми працюємо, продовжуємо пекти. Нам досі пишуть люди, які вже виїхали із львівського Сихова в інші міста, що скучають за нашою продукцією. До нас навіть звернулися військові частини з проханням пекти хліб.
“У мене є мрія — виростити в Криму свій сад”
Я дуже хотіла б, щоб наші внуки жили в Україні. І щоб вони мали можливість проявляти себе завдяки своїм здібностям, а не зв’язкам і підтримці батьків. Коли я переїхала до Львова, спочатку думала, що не захочу повернутися до Криму, але зараз я усвідомлюю, що хочу повернутися додому. У мене є мрія — виростити в Криму свій великий сад і мати там різні проєкти.
Моя мама із сестрою залишилися в Криму, і це теж складна ситуація. Сестри чоловік — прокурор, і він став колаборантом. А ми із мамою та сестрою уже два роки майже не розмовляємо. Пропаганда руйнує свідомість людини. Потрібно провести дуже серйозну роботу з людьми, коли ми повернемося до Криму.
Цей матеріал створений завдяки підтримці програми “Єднання заради дії”, яка виконується IREX в Україні за підтримки Державного департаменту США. Вміст є винятково відповідальністю медіа ГЛУЗD та не обов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.
Журналістка: Мар’яна Гнот
Фото: архів герїні
