11 грудня
“Будь ласка, пригощайтеся какао. У мене немає великих стаканчиків, але візьміть два маленькі і печиво, яке спекла моя дружина”, — так я познайомилася з Дмитром Рижим (саме так він представився). Відчула його світло та позитив і зрозуміла, що напишу про це історію…
19 лютого
Автобусна зупинка “Скнилівський парк”. Бачу невелику групку людей біля незвичної пічки з високим димарем та прикріпленим велосипедом. Збоку висить “Розклад руху поїздів”, де вказано ціни за каву. На паротязі стоїть дві турки кави, а поряд кошичок з пундиками (так тут називають велике цільнозернове печиво). У відповідь на привітання чую: “А почнімо з кави”.
Дмитро Сивак — співзасновник скалодрому та двох мотузкових парків у Голій Пристані на Херсонщині. Каву на піску він варив ще вдома, а тепер продовжує цим займатися у Львові. Дмитро створив власну пічку і причепив до неї велосипед. Назвав проєкт “Кавотяг”.
Ті, хто варить незвичну каву
Люблю пробувати щось нове, робити цікаве та неординарне. Обожнюю все, що пов’язане з активним відпочинком, тому на Херсонщині побудували скалодром та два мотузкові парки. Згодом зрозуміли, що поки діти там розважаються, батькам також потрібно чимось зайнятися. Тому з дружиною вирішили зробити щось схоже на кав’ярню. На тій території не було електрики, відповідно, стандартний варіант був неможливим. Вирішили використовувати дрова і пічку та варити каву на піску, адже ми фанати джезви (турка — ред.).
З часом нас почали пізнавати, як тих, хто варить незвичну каву, запрошували на фестивалі. Бувало й таке, що на локацію скалодрому приїжджали спеціально, щоб спробувати нашої кави. Згодом виникла потреба зробити пічку мобільною, тому вирішив якось причепити до неї велосипед.
Наш дім зараз, як волейбольна сітка
Із Херсонщини виїхали першого дня. Навіть не могли подумати, що щось почалося: на лівому березі не було чути вибухів, а коли горіла Чорнобаївка, то думали, що то традиційно взимку Плавні підпалили.
Я не хотів нікуди їхати, але маю трьох дітей і зрозумів, що потрібно. Їхали в чому були одягнені, думав, що максимум до Умані доїдемо і ввечері вже додому, а вийшло так, що у Львові вже більше ніж рік. У Херсоні, на окупованій території, залишилися мої батьки, підтримую з ними зв’язок. Кажуть, що там тривог взагалі немає, просто постійно щось прилітає. Наш дім зараз, як волейбольна сітка: з одного боку через нього стріляють орки, а з іншого відповідають наші хлопці. Будинок уже без вікон, але добре, що хоч усі живі.
Як приїхали до Львова, трохи працював зварювальником, потім робота закінчилася і потрібно було щось думати. Вирішив реалізувати ідею, яка вже давно сиділа в моїй голові, — зробити паротяг для варіння кави.
Хотів, щоб діти могли спостерігати за процесом
Наша пічка зовнішньо нагадувала паротяг: в нього є труба, яка димить спереду і пічка, в яку треба закидувати дрова позаду. Тому й вирішили зробити саме такий вигляд кавотягу. Спочатку було інше уявлення ідеї, але в процесі вийшло те, що маємо сьогодні. Все додумував і зварював сам. Мені важливо було, щоб поличка, де вариться сама кава, була низькою. Хотів, щоб діти могли спостерігати за процесом, бо спираюся на думку “Незайнята дитина — це потенційний шкідник”, відповідно, так вона спостерігає, як я готую каву. З назвою допоміг друг: сиділи якось і виникла ідея — “Кавотяг”. Меню до нього також стилізовано під залізницю.
Взагалі є два кавотяги, але поки що працює один, бо немає тендеру на місце торгівлі. Ідея другого кавотяга в тому, щоб допомогти іншим переселенцям з роботою. Таких, як ми, багато, тому хочу якось посприяти іншим із заробітком. Розумію, що це не глобальне вирішення проблеми, але якщо хоча б ще одна сім’я матиме що їсти, то це вже великий плюс.
Пропагую формат натуральності
Працюємо в Скнилівському парку, графік роботи залежить від світлового дня: стоїмо, поки не зайде сонце. Проєкт “Кавотяг” можна назвати сімейним бізнесом: дружина випікає пундики і мандибрики, ми зі старшою донькою та собакою продаємо каву. Я сам тут стою і працюю, бо мені подобається комунікація. Люди приходять, посміхаються, я також якийсь анекдот розкажу, вони йдуть з гарним настроєм, і мені від того приємно. Їду на роботу кавотягом 3 кілометри по трасі, і діти, які йдуть, махають мені та радіють, що також заряджає мене позитивом. Я керуюсь правилом “Коли робиш, що тобі подобається, тоді ти максимально продуктивний, тоді ти щасливий, а гроші — це вже еквівалент твоєї роботи”. У своєму житті я не робив нічого, що мені не подобається.
Секрет нашої кави — готувати її з гарним настроєм. Ще одна наша фішка — спеції. Кавовий апарат не може зварити каву одразу з ними, а ми, використовуючи турку, можемо. Зроблена в апарті кава, посипана зверху корицею, і та, яку зварено разом з корицею, — це дві різні кави. Я пропагую формат натуральності, бо справжність змінює уявлення про каву. У нас є кардамон чи той самий бодян та імбир, який можна тільки зварити.
Я дуже хочу повернутися додому, не планую назавжди залишатися у Львові. Кавотяг (точніше два) має повернутися на Херсонщину. Це як паралель до потяга Львів — Херсон.
Дуже тісно зараз комунікую із харківською аеророзвідкою, багато волонтерю в херсонському фонді Возницького. Коли люди оплачують на карточку, перекидаю гроші туди. Вже купили кілька машин та мавіків. Виходить, що дійсно кожна чашка кави наближає нашу перемогу, нехай трошечки, але це все одно щось.
Журналістка: Каміла Чернєцова
Фото: Галина Кучманич
