З мотка гушки у тканий символ

Легені, звиклі до рівнинної ходьби, даються чути через захеканість. Коли оглядаюся, дихання навпаки перехоплює: так ось яка вона — столиця ліжникарства. Раніше у Яворові творили ті самі “кусючі гуцульські ковдри” ледь не в кожній хаті. Тепер вівчарство не таке поширене, проте в селі “тримають марку” і десятки майстрів та майстринь тчуть удома.

Хату Ганни Копильчук упізнали за ліжниками, що сушилися на линві. Майстриня вже нас виглядала…

Все роблять самі

Ганна Копильчук у своїй невеличкій майстерні поміж двох верстатів пряде гушку. Із цих клубочків ткатиме ліжник. Це один з легших етапів, бо щоб довести вовну до цього стану, “треба фист наробитись”.

Вовну майстриня купляє. В Україні вівчарством масово займаються на Закарпатті, однак донедавна, поки не почали возити на продаж, вовну там спалювали.

Купують так, щоб стало її на рік, у середньому півтори тонни. Далі починається кропіткий процес — парення. Вовну заливають гарячою водою, настоюють, а потім до чистої полощуть у холодній воді. На цьому етапі можуть пофарбувати в потрібний колір. Чорної вовни не фарбують. Як пояснює жінка, вона найцінніша, бо мало чорних овець. Після цього сушать та сортують по кольорах. Далі везуть у ґраблю — чесалку, після чого вже можна прясти.

На один ліжник треба 4–6 кг вовни. Щоби ткати, на верстат потрібно намотати основу — тонкі вовняні нитки, плетені вручну.

— Основу мені пряде така бабуся, якій 92 роки, Заслужений майстер народної творчості, як і я, — говорить пані Ганна і паралельно намагається пояснити, як працює верстат, — Хочте попробувати щось робити?

Майстриня дає нам сплести тонку нитку, — кужівку потрібно ставити в стілець з діркою і потрохи прясти на веретено, — а також допускає до найважливішого — ліжника. Кілька рядів у виробі — наші. Нитка жорстка, лоскоче руку, коли протягуєш крізь основу моток. Попри це, робота йде легко, хоч і вперше…

Останній етап — валило. 8–10 годин ліжник вибивають у воді. Тоді виріб цупкий, пухкий, що й палець не пролізе. Такий служитиме довго. Після валила можуть ще вичісувати, але то вже за бажанням клієнта.

“Ліжникарству ніхто не перечив”

У 5 років Ганна Копильчук уже крутила нитку, не дуже рівну, але як уміла. Поки закінчила школу, то вже професійно це робила. У селі багато хто займався ліжникарством, із цього жили, як і родина майстрині. Її мати також від дитинства долучалася до виготовлення ліжників, чим займалися і дідусь, і бабуся.

— Ну а шо мала робити у 68-му році? Як це ще ни світла, ни телевізора… Діти мусіли робити все то, що батьки. Перед закінченням школи раз на тиждень лишалась, усе в четвер, бо там було 2 уроки трудового і нетрудні уроки, — згадує майстриня.

На один ліжник зі всіма процесами треба тиждень. А виткати його можна за 1–2 дні, залежно від візерунка. За місяць Ганна із чоловіком може виткати 10–16 ліжників.

Майстриня дістає свій коронний ліжник — Вересень. На ньому осінні барви розміщено наче й хаотично, але симетрично. Перші ліжники робили в смужки.У 20 роках минулого століття почалося промислове виробництво та експорт ліжників за кордон. Відтоді з’являлися різні їх види. Ліжникарство не менш популярне й тепер. Майстрині переосмислюють старі узори, створюють щось нове.

— Зато і затрималось, що ми всьо вміли самі зробити. Наприклад, у Путилі була фабрика. Овец там було дуже багато. Бильше, ніж у нашому регіоні, але ліжників вони не вміют зробити самі з почитку. На фабриці одні ту вовну мили, другі сушили, хтось прив нитку, а хтось ткав. Ліжник у результаті виходив, але одна людина зробити його не могла, — розказує майстриня.

Ліжникарство на Буковині хотіли відновити. Почали проєкт. До Яворова приїхало 3 жінки, і за ними закріпили 3 майстрині: пані Ганну, її дочку та односельчанку, яка також займається ліжникарством. 3 вироби мали виготовити за бажанням учениць, а три за пропозиціями вчителів. Після цього організували виставку в Чернівцях і сподівались, що держава виділить кошти на відновлення фабрики. Проєкт закінчився, але грошей на фабрику не дали.

Ганна Копильчук 18 років працювала в Косівському художньому комбінаті. Розповідає, що на експорт робили дуже багато.

— Відколи я маю пам’їть, ліжникарству ніхто не перечив: росія студена, і багато товару йшло туда. Може, якби за тих перших совітів поклав великий кусок синьо-жовтий, то могли щось сказати.

Основними кольорами в ліжниках тоді були червоний, зелений, вишневий, сірий, білий. Уже тепер вигадують “такого як у нікого”. Великих ліжників спочатку не робили, лиш недавно з’явився верстат на двоспальний виріб.

— То не було так колись, аби серед хати стояло велике ліжко. Робили на невелику постіль. Такий верстат 25 років тому десь зробили.

“…білорус додумався, що в нас є честь і достоєнство”

У доковідні часи зі своїми виробами пані Ганна їздила за кордон на виставки, ярмарки. Великий захват викликала поїздка в Туреччину. Майстриня згадує побиті пальці від твердих ниток і захоплено описує їхнє килимарство.

— Вони в’яжуть раз, а потім відстригають нитку. Це дуже довга і важка робота, — згадує майстриня.

На диво майстрині, навіть у теплій країні її ліжники знайшли покупців. Куди б не приїхали, завжди спродували майже все. Вв одній Білорусі ніхто нічого не продав.

Були там 2019 року. Пані Ганні країна запам’яталася пасивністю та бідністю. У тій поїздці білорусам залишила в подарунок веретено й вовну.

— Там була дівчина з якогось району, яка очолює центр дитячої творчості. Казала, що з дому винесла всі нитки й полотна, щоб діти працювали, бо ніхто не дає матеріалу. Їздять на ярмарки і сплять у багажниках великих автобусів, — розповідає майстриня, — Али я вам ще розкажу й позитивне з Білорусі. Приходить дідо і питає мене: “А скажи мнє. А шо у вас такоє єсть, шо у вас так, а в нас етак?”. Я зрозуміла, за що він питає, і кажу: “Гонір у нас є”. Він питає ще: “А гонор што єто єсть?”. “Гонір та гонір”, — сказала йому. Тий він пішов і за 3 години приходить. “Я узнал, што такоє твой “гонор”, — говорить мені, — Єто честь і достоєнство”. Так що і білорус додумався, що в нас є честь і достоєнство. Я довго дивувалась, що я йому сказала одне слово, а він усі 3 години шукав, що воно значить.