Олена Легенчук родом із Житомира. Уже 15 років вона допомагає людям духовним служінням. Від початку вторгнення їздить з молитвою на передову як капеланка. Вона також волонтерка, фотографка, підприємиця та мати чотирьох дітей.
“Бог віз мене через тисячі кілометрів, щоб сказати хлопцям про його любов”
Я із сім’єю вже п’ять років живу в Іспанії, тож про війну почула там. Спочатку почала допомагати жінкам, які тікали від війни в Іспанію, потім купляла спорядження та необхідні речі друзям-військовим, хотіла й сама взяти зброю до рук, але через брак бойового досвіду і через те, що я матір 4 дітей мені відмовили, тож я шукала інші шляхи, як можу бути корисною.
Я вже 15 років служу Господу та людям. Організовувала табори для дітей, працювала із жінками в кризових ситуаціях, тож у мене назбиралося багато досвіду в психологічній і духовній допомозі.
Згодом мої знайомі капелани розповіли про ідею створити мобільну стоматологію для військових, і я загорілася бажанням. На п’ять тижнів полетіла до Америки, щоб як фотографка заробити там кошти на оснащення стоматології, а влітку прилетіла в Україну.
Мені запропонували поїхати на передову разом із Християнською службою порятунку, щоб самій побачити і зрозуміти, для кого ми це робимо. Так я потрапила в Донецьку область і стала першою капеланкою, якій дозволили бути на передовій.
Мене вразила ця поїздка, адже Бог віз мене тисячі кілометрів, щоб сказати хлопцям про його любов до них. Я віддавала їм усю любов Бога, яка була в мені, я була наповнена вдячністю і бажанням підтримати їх, щоб вони жили та продовжували боротьбу.
Відтоді мене захопило це відчуття, наскільки ці хлопці важливі для Бога, і не відпускало.
Щодня, навіть коли я в Іспанії поряд з родиною, моє служіння не припиняється. Використовую всі доступні ресурси, зокрема й інтернет. Записую відео в тіктоці, аби донести військовим слово Бога, аби підтримати та розрадити. У мережі моє відео подивиться 10–20 тисяч хлопців, а є відео, що набирають і мільйон, тоді як під час поїздок не можу поспілкуватися зі стількома.
Більшість військових діляться проблемами, просять молитися разом з ними. Психологів і капеланів не вистачає і часто у військових навіть немає можливості сказати про свої турботи.
“Бог бере зброю руками наших військових”
Існує таке твердження, що всі християни — пацифісти. До війни в мене було розуміння, що віруюча людина не може брати зброю, бо доведеться позбавити життя іншого. Але настала війна.
У Старому Завіті дуже багато війн. Бог веде Ізраїль і каже забрати обіцяний край та захищати його, а ворогів убивати. Я думала: як мій Бог, люблячий Бог, Бог, який і є любов’ю, може таке казати?
Міркувала, що коли зустрінуся з Ним на небесах — поставлю це питання. Але потім ми побачили Бучу, Маріуполь, Краматорськ, і я знайшла відповіді.
Прийшло розуміння, що деякі народи настільки потопали в злочинах, що Бог не міг дозволити їм заражати інших своїм гріхом — він вирішував їх знищити.
А потім він послав Христа, щоб через його жертву ми змогли отримати спасіння і мали змогу виправитися.
Багато християн, які кажуть слова Ісуса “І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, підстав йому й другу”, стверджують, що християнин має бути пацифістом, але в Заповідях Божих спершу йдеться про любов до Бога і про любов до ближнього свого, як до самого себе.
Що я хочу для себе? Бути в безпеці і мирі, жити й нести Боже світло. Тож хлопці захищають, бо люблять ближнього. Ціною свого життя вони виконують заповідь, і Бог бере зброю руками наших військових.
А вже згодом — 5 заповідь “Не вбий!”. “Не вбий із жорстокістю і метою нажитися”, — так я трактую її. Росіяни порушили цю заповідь. А наші військові слідують постулатам Господа, люблячи нас та свою землю. Зброю вони беруть для захисту.
“Спокій військових — найкраща подяка для мене”
Хлопці на мене реагують по-різному: хтось відкрито говорить, хтось ставиться скептично, хтось дозволяє собі називати мене “кицьою” чи “зайчиком”, тому спочатку можу бути стриманою, твердою і холодною, допоки вони не зрозуміють, що я тут як капеланка.
Згодом мене приймають дуже тепло. За словами хлопців, якщо я, жінка, приїхала туди їх підбадьорити і помолитися, то вони не мають права здаватися.
Коли ж сама запитую, чому підходять поговорити, то відповідають, що я добра, що моє жіноче серце їх не засудить, що я нагадую їм матір і мені можна довіряти. Адже легше відкритися й поговорити з незнайомою людиною про свій досвід, ніж обтяжувати ним рідних.
Найбільше їх турбує втома, безсоння та нестача зброї. Вони починають втрачати віру і надію, що це коли-небудь закінчиться.
Це впливає на їхній емоційний стан, на спілкування, і може виливатися в конфлікти і бажання забутись в алкоголі.
Ми розмовляємо, відкриваємо душі, впускаємо світло Бога. Завжди молимося вкінці, і коли військові кажуть, що їм уперше за рік, два, вісім стало спокійно, — це головне. Спокій військових — найкраща подяка для мене. Я радію, що вони починають думати про майбутнє, починають мислити з Богом, а не тонуть у безвиході.
Коли з’являється жага до боротьби та надія побачити перемогу, то це варте всіх поїздок. Людина знайшла сили — отже, мені вдалося.
“Коли накриває — шукаю розраду в Господі”
Найчастіше емоційно накриває, коли перебуваю в Іспанії. Хоча тут мої діти і я маю піклуватися про них, продовжую допомагати онлайн, слухаю розповіді військових, їхніх дружин та матерів, шукаю гроші. Проте інколи з’являється провина й усвідомлення, що я роблю мало, що це все не закінчується.
Тоді я усамітнююсь на день у молитві та пості, щоб побути з Богом. Так знаходжу розраду.
Питання не в тому, чи накриває, а в тому, як ми із цього стану повертаємося.
“Через наші молитви присутній у самому пеклі”
Так! Бог в окопі, у штабі, у кожному військовому і в кожному з нас! Він рятує від танків, обстрілів та від смерті. Він подає руку кожному, варто тільки міцно за неї схопитися. І я завжди кажу, щоб Його кликали.
І коли військові кажуть мені, що відчувають, коли я за них молюся, що їм там спокійно під градами, думаю про те, який же крутий Господь і яка в нього сила. Він через наші молитви присутній у самому пеклі.
Якщо говорити про те, чи повинні ми пробачати ворогів, то я думаю так: прощення — це не мати злості, ненависті, не бажати помсти, та це не про відсутність покарання. Навпаки, кожен має відповісти за свої вчинки. Якщо покарання не буде, то людина відчуватиме безкарність.
Наші хлопці виживають завдяки гумору та гніву. Якщо сьогодні будемо працювати над тим, щоб прощати наших ворогів — ми не виживемо, тож зараз маємо ненавидіти.
Якщо хотітиме народ, то прощення можливе, але про нього поговоримо згодом — після нашої перемоги.
Що для вас жіночність?
Але попри служіння і роботу, я передусім жінка. Моя чуйність допомагає мені навіть на війні — я можу слухати і розуміти військових та бути сильною. Для мене бути жінкою — це про гармонію з Богом, із самою собою та світом. Це усвідомлювати, хто ти, вчитися розуміти себе і цінувати кожен день. Не соромитися того, яка ти. Бути в гармонії зі своєю слабкістю, силою і сексуальністю та не дозволяти світу ламати тебе.
Журналістка: Софія Дмитрів
Фото: архів героїні
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
