Павло Рибарук — локальний продюсер проєктів про війну (фіксер), поет, директор музею Параски Плитки-Горицвіт. 1 жовтня юнак переїхав до Харкова, щоб допомагати іноземцям знімати документальні проєкти. 27 лютого Павло з колегами пробіг марафон від Харкова до Краматорська.
Той фільм для мене став символом війни
Я пам’ятаю, як 24 лютого до нас у Криворівню приїжджали переселенці, люди їх скрізь приймали. Цікаво, що саме в горах з’явилися перші шелтер-центри. Я 9 місяців викладав там англійську для дорослих та дітей.
У нашій церкві є кінотеатр, і одного разу в Криворівню приїхав Ноаз Деше, режисер фільму “Біла тінь” — про вбивство альбіносів. Колись його робота посприяла встановленню смертної кари в Танзанії за цей злочин. Ноаз вирішив зробити схожий фільм про Україну, тому приїхав у наше село, щоб зняти частину. Мене настільки вразила ця історія, що той фільм для мене став символом війни, і я вирішив, що зараз буду більше потрібний у Харкові. Від 1 жовтня живу і працюю там. Найбільша подяка захисникам — це ефективність роботи, яку ми виконуємо.
У Харкові з Ноазом знімали дітей. Оскільки 9 місяців до того я вчителював у шелтері, то міг допомогти. Є такі діти, які дають обійми, а є такі, які їх потребують. Це був другий варіант. Так і почалось моє знайомство із цим містом. “
Хто хоче в Бахмут?”
Недавно був на школі фіксерства від “Харків Медіа Хаб” й отримав військову акредитацію від “Еспресо”. Один з засновників “Харків Медіа Хаб”, Григорій Щербань, дав ідею пробігтися із Харкова до Краматорська (205 кілометрів). Задум полягав у тому, що ми біжимо не від, а до Краматорська, туди де відбуваються бойові дії. Я погодився.
Бігаю 5 років, мій максимум — 60 кілометрів по горах. Тепер готувався — бігав у бронежилеті, голодував (упродовж двох тижнів два дні їв і один не їв). І тут раптом вибиває повідомлення “Хто хоче в Бахмут?”. Це було за день до марафону, але я погодився, заповнив всі анкети й отримав перепустку.
Я їхав із французом, який знав це місто, як свої п’ять пальців. Він хотів задокументувати зміни з його попереднього візиту, я допомагав. Ми прибули о 9:00 і о 16:00 мали звідти виїхати, часу було мало. Їхали дуже швидко, бо там залишилася лише одна дорога, і ту прострілюють росіяни. Коли заїхали в тунель-засідку, могли трохи перепочити, поспілкуватися з нашими військовими і нарешті покурити. Там були найсмачніші цигарки у світі.
Запах солі відчутно всюди, собаки і свині їдять тіла мертвих людей, жителі ходять і навіть не звертають уваги на обстріли (вони вже або збожеволіли, або стали фаталістами). Перед від’їздом ми заїхали в зруйновану дитячу лікарню, яка давно не функціонує. Я взяв там два дитячі малюнки, які просто пропали б, бо були під дощем і вітром. Це для мене, як ікони, тепер.
З одного боку, мені більше ніколи не хочеться повертатися в Бахмут, а з іншого, єдине, що хочеться, — це ще раз туди поїхати.
Далі тіло сказало “стоп”
Я повертався з Бахмута в Харків, заснути не міг узагалі, а о 6 ранку мав починати марафон із Харкова знову в Краматорськ. Поспав за ту ніч десь 4 години. Зібралися на Салтівці, нас було троє: я, Григорій і Юля із Харків Медіа Хаб. Планували пробігти 205 кілометрів. Почали марафон з моєї гри на трембіті, десь 17 кілометрів з нами бігли волонтери, які хотіли підтримати ініціативу.
Виявилося, що Юля і Григорій також не мали хорошого відпочинку перед забігом (Юля весь день волонтерила, а Гриць узагалі за день до того знепритомнів). Кожні 7 кілометрів ми зупинялися трохи відновитися, перекусити та зігрітися. Поряд їхала швидка допомога, яка час до часу перевіряла наші показники.
Я біг швидше, бо коли швидше біжиш, то менше втомлюєшся. Також завжди бігаю тільки по узбіччю, бо асфальт убиває ноги. Перед Ізюмом був шматок дороги, де не було узбіччя взагалі і я мусив бігти по асфальту, тож на 88 кілометрі в мене опухла права нога і ліве коліно почало здавати. Під кінець уже йшов, а не біг. Мені поклали на ногу бинт, зафіксували все, і я спробував бігти, але зрозумів, що нога заблокована. Витягнув косячок, що був захований у рюкзаку, зробив 3 затяжки конопляної сили і ще 12 кілометрів я не біг, а кайфував. Так я добіг до 100 кілометрів, далі тіло сказало стоп. Гриць та Юля добігли ще 35 кілометрів до Ізюма, далі не вистачило сил. Там я на завершення зіграв на трембіті. Від забігу відходимо досі.
Харків Медіа Хаб паралельно робив 40-годинний стрім з концертами, спілкуванням з волонтерами та включеннями з нашого забігу. Їх давали на годину пізніше, щоб ворог не знав, де саме ми біжимо. Хотіли зробити волонтерський збір, але виникли якісь проблеми зі стрімом і QR-кодом, тому гроші зібрати не вдалося.
Для мене це все символ — ми не добігли до Краматорська, як не добігли ще до перемоги, але все це попереду, переконаний.
Журналістка: Каміла Чернєцова
Фото: архів Павла Рибарука
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
