ГЛУЗД

Коли Валерії Кушніренко було 23, вона всиновила дитину, у 30 почала волонтерити у франківському “Домі Сірка”, а у 36 жінка заснувала фонд “Час добра та милосердя”. Допомагати — це її покликання, яке вона плекала з дитинства. 

Про життєвий шлях та пошук себе Валерія розповіла для спецпроєкту “Жінки з Глуздом”.

“Від дитинства я мала мрію — щоб у моєму домі було багато дітей і тварин”

Мене завжди тягнуло до дітей. Коли інші гралися іграшками, я проводила час з малечею. Дуже хотіла бути мамою і мріяла про дітей.

Коли мені було 21, у вічність відійшла моя мама і я складно це пережила. Якби не чоловік, то залишилася б зовсім сама. Я завжди мріяла про велику сім’ю і багато тварин, а тоді, окрім чоловіка, не було нікого.

Ми дуже хотіли дитину, але виявилося, що не можемо її мати. Одного дня запитала чоловіка:

А як ти на те, щоб усиновити дитину?

— Я не проти!

Тож я почала займатися цим питанням.

Це тривало довго — дуже багато часу зайняли документи. Десь аж за 8 місяців ми отримали статус потенційних усиновлювачів. Тоді й почали їздити дитячими будинками.

Ми хотіли взяти дитину до 3 років, а в нашій області таких не було. Але ж дитячі будинки переповнені… Я тоді ще не знала всіх нюансів, виявилося, що не всі діти підлягають усиновленню. Наприклад, хтось із батьків не позбавлений прав на дитину, комусь дають термін на виправлення. Не так усе просто.

Ми із чоловіком були і в Харківській, і в Дніпропетровській, і в Київській області.

Морально було дуже складно, бо хотілося забрати всіх. Коли ми приходили в дитячий будинок, діти кликали мене мамою, бігли назустріч, і це емоційно розчавлювало мене.

В одній з кімнат побачили хлопчика, якого нам чомусь не пропонували, тож ми подумали, що він не підлягає всиновленню. Чоловік глянув на нього і сказав:

— Дивися, як він на мене схожий, наче мій!

І справді, дитина була дуже схожа на чоловіка.

Порозмовляли із хлопчиком, якого звали Льоня. Він нам дуже сподобався й одразу пішов на контакт. 

Попрямували до директора уточнити, чи всіх дітей нам запропонували, тоді він сказав:

— Так, цей хлопчик підлягає всиновленню, та йому 4 рочки, а в заяві ви зазначили, що розглядаєте дітей до 3 років. 

І нам привели Льоню. Тоді одразу вирішили — це наша дитина, така доля.

Він ще не був моїм сином, а я вже його любила. Процес усиновлення тривав довго. Ми приїжджали до Льоні в Київ, з нами працював психолог, і аж десь через 1,5 року змогли забрати його додому.

“Я цю дитину вже мала в серці”

Люди реагували по-різному. Хтось підтримував, а хтось казав, щоб не брала, воно ж чуже, потім вилізуть гени, хвороби, він же потім може влаштовувати проблеми. Казали, що я ще молода, а народжу своїх — і не буду любити всиновленого так само, але я цю дитину вже мала в серці. Суспільство дуже хитало, та я вперто стояла на своєму, бо хотіла бути  матір’ю, і йшла за своїм покликом.

З перших днів Льоня кликав нас мамою і татом, ми швидко притерлися та стали сім’єю. Було таке враження, що я принесла його з пологового, такий він мені рідний.

Потім ми таки сказали йому правду. Щоб не нашкодити і правильно все пояснити, ходили до психолога. Коли ж Льоня все дізнався, то сказав, що в нього одна мама, я, і що він дуже сильно мене любить.

Відтоді він ніколи не запитував про біологічну матір, а йому вже 19. Можливо, ще не готовий говорити, але він знає, що я його люблю і що він моя дитина, а я його мама.

Я витягнула себе з депресії

Сталося так, що із чоловіком ми розлучилися і я залишилась сама з маленькою дитиною без підтримки. Так я впала в депресію. Проте розуміла, що в мене маленька дитина і якщо мене не буде поруч, якщо я здамся, Льоня залишиться сам. Усю себе, усю турботу й опіку я віддавала йому.

У цей період почала волонтерити в Домі Сірка. Цим поліпшувала свій стан, не вистачало часу думати про щось погане. Я тягнула додому котів, собак, лікувала їх. І тоді відчула, що потрібна — цій дитині, цій собаці, потрібна людям. Це мене й вивело з депресії.

Я зрозуміла, що допомагати — моє покликання. За рахунок того добра, яке віддавала, я заново почала жити. Тепер розумію, що ту любов, якої не отримувала, я віддавала іншим. 

Так за допомогою волонтерства, материнства і постійної зайнятості я витягнула себе з депресії.

Потім познайомилася із чоловіком, з яким народили двох дітей.

Благодійна організація “Час добра та милосердя”

Благодійна організація “Час добра та милосердя”

Коли я завагітніла, мені було скучно, бо звикла щось робити, комусь допомагати. Волонтерити тоді припинила, тож заснувала групу “Дарую-віддаю”, щоб люди допомагали одне одному. Вона почала активно розвиватися. Там я познайомилася з Наталею Іващенко, яка стала співзасновницею фонду.

Якось ми вирішили допомогти дітям з інвалідністю, тож я написала в групі — і долучилося дуже багато людей. Мене осінило — я ж можу більше! Допомагати — це моє! Так і заснували фонд “Час добра і милосердя”.

Спершу не знала, як це все працює, бо ж не мала відповідної освіти, але поступово ми почали допомагати сім’ям зі складними життєвими обставинами. Вимальовувалися стратегії, підтримували мам, які не справлялися. Винайняли квартиру, потім ще одну, але зрозуміли — нам потрібен будинок, де можуть жити мами з дітьми, яким нема куди йти.

Після вторгнення це і внутрішньо переміщені особи. Тепер тут живе 8 мам і 9 діток. Ми даємо прихисток, допомагаємо, навчаємо, підтримуємо їх, щоб покращити життя і дати поштовх, також з ними працює психолог.

Я люблю кожну маму, яка тут є, люблю дітей, ніколи не засуджую, бо обставини їхнього життя складні. Хтось постраждав від домашнього насилля, хтось опинився на вулиці, хтось утратив усе, тож ми стали опорою і рукою допомоги для всіх. Тут є прекрасні жінки зі складною долею. Ми все розуміємо і працюємо, щоб діти і матері мали краще життя. Наше завдання — допомогти залишитися поряд з дитиною і вийти з кризової ситуації. 

Тяга до доброчинства в мене з дитинства. Це мій поклик серця. Дуже хочу, щоб кожна людина, яка має змогу, всиновила дитину і щоб дитячі будинки були порожні, щоб у кожному домі були котики і собачки, а притулки стали не потрібними.

Я мрію, щоб було більше людей, які роблять добрі справи, тоді буде менше тих, хто залишається з бідою сам на сам.

Дуже хочу, щоб панувало добро, мир і була любов до тих, хто слабший.

Моя жіночність — це моє материнство, а мама я для всіх, кому потрібна. Проявляю себе в чуйності та опіці. Я зрозуміла, що моя сила в доброті та милосерді, яким мене наділив Господь. Якщо намір справжній і щирий — Бог допоможе і поведе правильною дорогою.

Я отримую насолоду від роботи та вдячність людей і щаслива від того, що я потрібна. Вважаю свою благодійність покликанням серця. Не готова зупинитися. Мене кличуть — і я йду.

Журналістка: Софія Дмитрів

Фото: Софія Дмитрів

 

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:

телеграмі

вайбері

вацапі

фейсбуці

інстаграмі

твіттері

Наші партнери