До повномасштабного вторгнення Євгенія Сорокіна мешкала у Слов’янську. Через обстріли та активні бойові дії жінка разом із сім’єю була змушена евакуюватися — так і оселилася у Дрогобицькій громаді. Там вона стала членкинею Ради з питань ВПО та зайнялася громадською діяльністю.
“Найяскравіший мій спогад — коли вранці подзвонили і сказали, що Слов’янськ вільний”
Євгенія родом із Сєверодонецька. Згодом оселилася у Слов’янську, де й зустріла спершу війну 2014 року, а згодом і повномасштабне вторгнення.
“Війна почалася ще у 2014 році. Вже тоді були ВПО, які евакуювалися до Слов’янська. Волонтерська діяльність тоді не була такою розвиненою, але ми допомагали чим могли. Коли росія намагалася захопити Слов’янськ, ми вирішили евакуюватися у безпечніший регіон, зокрема до центральної частини України, але повернулися, коли Слов’янськ звільнили. Найяскравіший мій спогад — коли вранці подзвонили і сказали, що Слов’янськ вільний. Того ж дня ми зібралися і поїхали додому.
24 лютого ми зустріли, як, мабуть, і всі. Були шоковані тим, що відбувалося, адже проживаємо близько до Краматорська, де розташований військовий аеродром, який о четвертій ранку росіяни почали бомбардувати. Ми прокинулися і пішли готувати свій підвал. Я до останнього не вірила, що це відбувається”.
Евакуюватися сім’я вирішила 6 березня, проте Євгенія з дітьми не одразу переїхала до Дрогобицької громади.
“Тоді мені не було зрозуміло, чи буде рухатися лінія фронту до нас, тому, маючи двох дітей, я не могла дозволити собі залишитися. Можливо, якби я була сама, то ухвалила б інше рішення, проте ми таки виїхали. Ми вирушили евакуаційним потягом до Львова, але я відчула страх, що війна може охопити всю територію України, тому 8 березня ми перетнули кордон із Польщею й недовго перебували там. Згодом повернулися до України, спочатку мешкали у селі Рихтичі, а пізніше у місті Стебник, Дрогобицької територіальної громади, де живемо і зараз. Коли ми евакуйовувалися, то у волонтерських пунктах нам підказували, де вільні місця, щоб зупинитися. Так ми розуміли, де чекають та можуть допомогти. На одному з таких пунктів я дізналася, що такою громадою може бути Дрогобицька”.
Про адаптацію та громадську діяльність у новому місті
Євгенія ділиться, що адаптація для її сім’ї, зокрема й перехід на українську мову, не була складною.
“За два з половиною роки я жодного разу не відчула дискримінації. Можливо, були певні репліки у мою сторону через русизми, але я розумію: попри те, що ми всі українці та єдина нація, водночас ми є різними і нам дуже потрібен час, щоб порозумітися. Мої діти та й я швидко адаптовуємося, тому дуже гарно інтегрувалися у Дрогобицьку громаду.
У мене не було проблем з переходом на українську мову, адже я вільно нею спілкувалася. До повномасштабного вторгнення у побуті ми з сім’єю розмовляли російською, але після 24 лютого, коли прийшло розуміння що російська — це мова агресора, окупанта і що мова має значення, для мене не було проблемою перейти на українську”.
Після релокації до Стебника Євгенія почала займатися громадською діяльністю і у Дрогобицькій громаді, зокрема жінка стала членкинею Ради з питань ВПО.
“Я побачила оголошення на сайті Дрогобицької міської ради, що формують Раду з питань ВПО і закликають подавати документи. Зібрала повний пакет документів, написала заяву та відправила все електронною поштою. Мені зателефонували і запросили на установче засідання, на якому, власне, і обирали членів ради. На цьому засіданні мене було обрано секретаркою Ради з питань ВПО шляхом голосування”.
“Вони хочуть чути нас, тому ми дуже вдячні міській владі за це”
Євгенія розповідає, що наразі найактуальнішими питаннями від внутрішньо переміщених осіб є забезпечення житлом та працевлаштування.
“Раду з питань ВПО створили 29 грудня 2023 року. Це консультативно-дорадчий орган при Дрогобицькій міській раді. Наша мета — допомогти місцевій владі почути внутрішньо переміщених осіб, налагодити інформаційний зв’язок, щоб у майбутньому ВПО інтегрувалися у суспільство і могли почуватися частинкою цієї громади. Ми є місточком між ВПО і місцевою владою. Ми відкриті до співпраці, готові приймати звернення та допомагати, поширювати інформацію, яка буде корисною внутрішньо переміщеним особам.
Забезпечення житлом та роботою — дві найголовніші потреби, закривши які, людина може рухатись далі, розвиватися, думати про майбутнє”.
Жінка також ділиться, що їм вдалося налагодити комунікацію з місцевою владою, адже створення Ради з питань ВПО ініціював міський голова.
“Ми налагодили комунікацію з владою. Наразі засідання Ради відвідує заступник міського голови з гуманітарних питань. Вони хочуть чути нас, тому ми дуже вдячні міській владі за це. Міський голова також цікавиться Радою. Він хоче, щоб цей проєкт існував не тільки на папері, а щоб був справді дієвим. Дрогобицька громада поставила перед собою велику ціль з будування та реконструкції житла, інтеграції та релокації бізнесу й працює над залученням інвестицій для подальшої допомоги внутрішньо переміщеним особам. Я просто вражена, яку працю роблять ці люди”.
“Це процес взаємодії, який приносить користь як ВПО, так і місцевій громаді”
Євгенія також є секретаркою Ради з питань ВПО. Жінка бере участь у поданні питань до порядку денного та у голосуваннях, веде документацію, протоколи, листування з громадськими чи міжнародними організаціями та місцевою владою.
“Наразі ми ведемо переговори з усіма міжнародними організаціями, які відвідують Дрогобич. Якщо такі організації приїжджають, то членів Ради з питань ВПО обов’язково запрошують на такі зустрічі. Ми готові до співпраці з міжнародними організаціями. Вони слухають нас, оцінюють потреби ВПО. Зараз у нас створена стратегія подальшої роботи й ми готуємося до підписання меморандумів”.
Євгенія ділиться, що вона отримала житло у Дрогобицькій громаді.
“Порядок надання житла затверджений постановою Кабінету міністрів. Щоб отримати житло, внутрішньо переміщена особа повинна звернутися в Департамент міського господарства. Таке житло надають на умовах оренди, спершу підписують договір на один рік, проте, якщо не буде жодних змін, його можна продовжити. Такі помешкання є повноцінними, хоч їх і можуть реконструювати на базі колишніх гуртожитків, проте вони повністю укомплектовані як однокімнатні чи двокімнатні квартири”.
Євгенія каже, що ВПО також беруть активну участь у житті громади.
“Приїхало багато ініціативних людей, які хочуть долучатися до всіх процесів у громаді. Наприклад, Рада з питань ВПО повністю складається з внутрішньо переміщених осіб, які хочуть працювати, є багато релокованого бізнесу. Це прекрасно як для тих, хто сюди приїхав, так і для громади. Внутрішньо переміщені особи також поповнюють бюджет, і це дуже гарна можливість для громад залучити міжнародних партнерів для реконструкції житла, яке після повномасштабного вторгнення залишиться на балансі громади. Це процес взаємодії, який приносить користь як ВПО, так і місцевій громаді”.
“Для мене Дрогобицька громада — це нові можливості”
Євгенія ділиться, що після закінчення війни залишиться у Дрогобичі.
“Дрогобич дуже гарний, тут багато історичних пам’яток, і це мене відволікало. Я читала про галицьку культуру тільки у школі і мріяла колись побачити її, а тепер тут живу. І місто, і загалом Галичина прийняли мене справді чудово. Я хочу повністю розкритися, щоб прийняти все це українське, яке на сході України століттями намагалися з нас викоренити. Коли приїжджаєш сюди, розумієш, що генетичний код неможливо викинути, бо відчуваєш, ніби він повертається до тебе.
Коли ми переможемо, думаю, багато людей повернуться додому. Перебування у західній частині України піде на користь, адже вони візьмуть багато генетичного і повезуть туди, на Донбас.
Хоч внутрішнє переміщення — величезний стрес, адже ми покинули все і почали з нуля, але життя продовжується. Хтось помирає задля того, щоб ми могли тут жити, тому ми повинні працювати на благо нашої країни, в нас немає часу розкисати.
Для мене Дрогобицька громада — це нові можливості. Вона вразила мене своєю прозорістю, інфраструктурою, парковками, які дуже зручні. Наразі я відчуваю себе інтегрованою тут. Ми навіть остаточно вирішили залишитися в цій громаді”.
Євгенія розповіла і про деякі проблеми, які вона помітила, проживаючи у Дрогобицькій громаді.
“Наразі суттєвою проблемою є дороги. Проте важливо не забувати, що триває війна, і ми розуміємо, що нам є куди витрачати гроші. Попри це, Дрогобицька громада не поставила цих робіт на паузу — дороги лагодять поступово.
Також варто більше уваги приділяти пам’яткам архітектури. Їх дуже важливо зберегти, адже це наша історія. Це не є пріоритетною витратою зараз, але якщо ми не будемо про них дбати, то з часом вони зруйнуються”.
Євгенія ділиться, що дуже сумує за Слов’янськом і Сєверодонецьком.
“Слов’янськ — прекрасне курортне місто солоних озер, яких мені тут дуже не вистачає. Там я жила на березі такого озера і кожен ранок влітку починався для мене з купання в ньому. Я дуже сумую за Слов’янськом, адже велику частину свого життя прожила там.
Також я сумую за Сєверодонецьком. Він мені сниться. Я не проживала там останні десять років, але найгірше, що це місто зараз окуповане і я не можу туди поїхати, побачити його. Це моє дитинство, мої шкільні роки. Ці міста — все моє життя, певні етапи в них. Я дуже їх люблю”.
Цей матеріал створений завдяки підтримці програми “Єднання заради дії”, яка виконується IREX в Україні за підтримки Державного департаменту США. Вміст є винятково відповідальністю медіа ГЛУЗD та не обов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.
Журналістка: Влада Данилів
Фото: архів героїні
