ГЛУЗД

Від моменту вторгнення до Коломиї перебралося чимало яскравих постатей, серед них і люди мистецтва. Оперний співак, який виступав на світових сценах, виходець з Коломийщини, повернувся в рідне місто і з допомогою інших митців та активістів створив у Коломиї малу філармонію. Наступна історія спецпроєкту #понаїхали про Миколу Губчука.

Наш диплом на сцені: вийшов — і одразу видно, хто ти

Моя мама з Верхнього Вербіжа. Жили ми в Коломиї, я вчився в школі № 10 і в музичній школі № 1. 

Моєю вчителькою була Галина Євгенівна Слободян, першим побачив у мені талант і багато навчив мене покійний Петро Терпелюк. Я співав у колективах “Гуцулятко” та “Гуцулія”. Це були мої перші виходи на сцену в ролі соліста, їх я ніколи не забуду…

Закінчив Коломийське музично-педагогічне училище, клас скрипки. Там зустрів свого наставника, тепер найкращого друга і дорогого вчителя Миколу Степановича Скільського. Я — його перший учень. 

У 15 років навіть наближено не розумів, що таке опера. Коли Скільський розповідав мені про неї, я казав: “Це там, де виють?”. Ти не можеш любити те, чого не розумієш. Проте йому вистачило терпеливості й ентузіазму. У нього тоді так само горіли очі, як у нас тепер від філармонії, і йому вдалося переконати 15-річного юнака, що опера  —  це круто. Я дуже пишаюся ним і тішуся, що він тепер є частиною філармонії.

Після закінчення коломийського музпеду я вступив у Львівську консерваторію, клас вокалу, до професора, народного артиста України Ігоря Кушплера.

Я оперний співак, концертно-камерний співак і педагог — так написано в моєму дипломі, але навіть не знаю, де він. Наш диплом на сцені:  вийшов — і одразу видно, хто ти. 

2005-го я закінчив Львівську національну музичну академію ім. Миколи Лисенка. Мене взяли до Київської опери, де я три роки стажувався, а п’ять був солістом. Загалом у Національній опері України працював 8 років. 2013-го ми припинили співпрацю, і відтоді я працював за контрактами, співав у Європі і останні три роки був в Азії, багато подорожував.

 

Усе життя я був виконавцем і ніколи не посідав керівних посад, але, як з’ясувалося, у мене талант домовлятися з людьми. Тепер застосовую його в розбудові малої філармонії в Коломиї.

…це відчуття, що тобі не наплювали в душу, не увірвалися у твій простір

За півтора місяця до війни я повернувся з Гонконгу та Макао. Коли закінчився контракт, вирішив його не продовжувати. Як з’ясувалося згодом, дуже вчасно — щоб вивезти сім’ю з Гостомеля. Останні 5 років ми мешкали в прекрасних місцях, у Гостомелі просто неймовірна краса. 

Ірпінь, Гостомель, Буча — це європейські міста, це нова ера українських міст, поєднання природи з прекрасною архітектурою. Тепер усе це дуже понищене.

 

Ми жили недалеко від аеропорту, і коли все зав’язалося навколо нього, вирішили евакуюватися. Складно було виїхати, були страшні затори, літали гелікоптери… І ти не знаєш, чи воно не стрілить тобі в голову, а дітися нема куди. На щастя, тоді вони не стріляли по колонах…

Коли ці нелюди вийшли з Гостомеля, українці почали публікувати в групах фото, відео звідти. Ми якраз заспівали благодійний концерт, зібрали 26 тисяч гривень, передали на армію, ну, і вечеряємо. Обнялися з дружиною та й дивимося відео… Всі під’їзди обмародерили. Думаємо, тільки б не понищили меблів, з такою любов’ю то все облаштовували, тішимо себе надією… А в нашій квартирі двері не виламані. Ми аж заплакали. Бо це відчуття, що тобі не наплювали в душу, не увірвалися у твій особистий простір. Це був перший момент щастя від початку війни. 

Тепер ми живемо у Верхньому Вербіжі. Там у нас два будиночки, мешкаємо ми і моя мама. Але я не вважаю себе переселенцем. Я вдома і там, і тут. У мами також жили мої друзі-митці. Була ніч, коли в мене ночувало 20 людей. 

Про Коломийську малу філармонію

Треба було щось робити. У всіх була страшна апатія, постійно читали новини. Я довго не міг співати, не хотілося. Якось, проводячи екскурсію для переселенців, ми з в. о. керівника відділу культури Мар’яною Кодіною-Іванович заспівали гімн, після нього я ще заспівав “Ніч яка місячна”. Тоді сказав Мар’яні, що тут надзвичайна акустика, треба робити концерти. І тут ми згадали про ідею філармонії. Задовго до вторгнення її пропонував композитор, піаніст, професор, видатний коломиянин Олександр Володимирович Козаренко. Ми вирішили не чекати, почали робити. Запросили на зустріч у “Сокіл” першого заступника мера Михайла Качанського і кажемо: “Відкриваємо філармонію”. Він такий: 

– Ви впевнені?

– Впевнені!

– Будь ласка, відкривайте.

– Коли? 

– 8 травня (я не знаю, звідки в нас узялася ця дата).

А говорили про це з ним наприкінці березня, тобто до відкриття в нас було дуже мало часу. Відтоді ми щодня жили там.

Працювала команда однодумців: управління культури, молодіжна рада, завідувачка сектора охорони культурної спадщини Оксана Пашник, переселенці  —  оперні співаки та музиканти з Києва і Харкова, волонтери. Просто неймовірно допомогла моя дружина Катерина Гордієнко, без неї я б не справився. Також дуже активно долучався до робіт чоловік Мар’яни Кодіної, Віктор.

За кошти, які виділила міська рада, залили стяжки, завершили покриття даху, замінили двері, вікна та санвузол, провели тепло.

Від відкриття, яке відбулося 8 травня, щоп’ятниці в Коломийській філармонії відбуваються концерти, інколи й частіше. Тепер пауза після першого сезону, 10 грудня відбудеться відкриття другого. 

За перший філармонійний сезон ми організували 48 заходів: концерти, вистави, виставки та інші події. На сцені філармонії виступило понад 300 артистів з України та з-за кордону, зокрема диригент Курт Шмід з Відня та солістка-піаністка з Японії Хіномі Йокко.

Ми запрошуємо до нас різних виконавців, і нас запрошують на гастролі. Від заснування мали дві закордонні поїздки, у Румунію та Польщу.

 

На мою думку, рівень суспільства визначається тим, що воно сприймає. Філармонія має один з важелів — вона розвиває суспільство. Люди, які слухають Моцарта, Баха, Лисенка, Анатолія Кос-Анатольського та інших видатних композиторів, паралельно щось читають, будуть мислити більш критично, ніж люди, які слухають попсу і споживають  розважальний інтернет-контент.

Наприклад, у Німеччині, де я багато співав, кожне містечко, яке себе поважає, навіть дуже маленьке, має філармонію або театр. І рівень суспільства в Німеччині високий. Це не просто так, усе має якісь свої закономірності. Що ти споживаєш, тим і стаєш.

Хочу, щоб коломияни приходили на концерти, я ж бачу, наскільки це важливо, бачу, якими вони виходять.

 

Усе це всупереч. У Коломиї вже виступили музиканти світового рівня. Якби не війна, я  не знаю, чи було б так легко це організувати.

А ще мені б хотілося поборотися за наступне покоління…  Тому я хочу, щоб у філармонії функціонували студії для дітей. І вони будуть, ми підготуємо приміщення, щоб діти мали змогу розвиватися.

“Я не залишу її напризволяще”

Мені не подобається, що для деяких людей війна десь далеко, але вірю, що зміни у свідомості таки відбудуться, що буде повага одне до одного, до особистого простору, що люди розвинуть у собі толерантність, вихованість та культуру.

 

Я планую співати. Хочу реалізовуватися передусім як оперний співак. 

Свою роль як керівника філармонії я можу виконувати дистанційно. Якщо доведеться піти, буде сумно за філармонією, але я не залишу її напризволяще, все одно буду допомагати. Мені цікава ідея.

Моя мрія — щоб філармонія була настільки структурована і гарно працювала, щоб мій від’їзд нічого не змінив. Але поки я тут, роблю все можливе. Зараз я живу тут і тепер та вважаю, що ми там, де маємо бути.

Журналістка: Оленка Гелетюк

Фотограф: Назар Яжинський 

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:

телеграмі

вайбері

вацапі

фейсбуці

інстаграмі

твіттері

Наші партнери