Саші Мірошниченку 19. Він студент, парамедик в евакуаційному підрозділі “Пульс”, член добровольчого формування територіальної громади, інструктор з тактичної бойової медицини та випускник Української академії лідерства.
Я доведу твою справу до кінця
До широкомасштабного вторгнення я займався сноубордингом. Це доволі травматичний спорт, тому нам треба було мати базу з медичної допомоги. Згодом я почав цікавитись тактичною медициною і майже щодня дивився відео з бойового такмеду англійською.
Після 24 лютого в Україну приїхали американські елітні підрозділи. Перекладаючи, я трохи повчився медицини. Потім на фронті загинув мій друг Іван Покідько. В останній розмові він сказав: “Я їду на жостке завдання, можливо, помру. Якщо що, не плачте і доведіть мою справу до кінця”. Я пообіцяв, що доведу (недавно був на його могилі і написав там на прапорі “Я доведу твою справу до кінця”).
Із цього все й почалося: я долучився до медично-евакуаційного підрозділу “Пульс” і розпочав тур по місцях ударів. Пам’ятаю перші у Львові, потім у Києві, недавно повернувся з Краматорська, Бахмута та Слов’янська. Нас у команді семеро, всі добровольці. Отримуємо інформацію, де був або буде приліт, і виїжджаємо. Там почуваюся живим
Звісно, страшно під обстрілами, треба бігти туди, звідки всі тікають, але там почуваюся живим. Пам’ятаю, коли влучило в скляну вежу в Києві. Ми з напарником були перші, хто на місці евакуйовував постраждалих. Тоді 24 особи поступили в реанімацію, з них 23 вижили. Одному чоловікові відірвало ногу і два пальці, ногу і один палець пришили, а мізинець не вдалося (банально не знайшов його серед завалів). І тепер цей чоловік один з моїх барберів. Також я пообіцяв бабці, яку врятував, зайти до неї на млинці, скоро завітаю.
Найскладніше для мене — працювати з дітьми, літніми людьми та опіками.
Якщо немає інших варіантів, то я пробую врятувати, але колеги знають, що мені морально важко з ними працювати, тому беруть їх на себе. Стосовно опіків, то це справа не для тих, у кого слабкі нерви. Це про жахливий вигляд (у Дніпрі бачив згорілу вагітну жінку, бачив всі нутрощі) і про запах. Людям з опіками не можна навіть вводити знеболювальне, бо в них закипають вени.
В такі моменти це робочий матеріал
Правило парамедика: передусім власна безпека. Ми намагаємося рятувати всіх, але було й таке, що просто не встигали, або продовжувались прильоти і ми мали йти в укриття, бо якщо парамедик буде пораненим, то для всіх тільки гірше.
Коли надаю допомогу і рятую людей, не піддаюся емоціям, а намагаюся оцінити ситуацію. Іноді потрібно залишити одну людину і намагатись урятувати тих, хто має більше шансів на життя.
Якби не почув цього маленького вдиху, не було б, можливо, врятованого життя
Часто не пам’ятаю, що відбувалось за день, бо дію на рефлексах. Дехто не розуміє, чому важливо повторно проходити курс з такмеду і так часто тренуватися в накладанні турнікету. Це потрібно для того, щоб у критичній ситуації не було паніки й емоцій, а діяли рефлекси, за допомогою яких можеш спробувати зробити все, щоб людина вижила. Я проводжу курси іноді 4 рази на день і завдяки цьому постійно тренуюся. Завжди ношу турнікет, можу вдома забути телефон, але турнікет зі мною.
Стан людини в критичних ситуаціях змінюється постійно, і потрібно бути дуже сфокусованим. Пам’ятаю ситуацію, коли під час масового ураження позаду мене стояла жінка з розсіченою головою. Я зробив усе, що потрібно, щоб припинити кровотечу і попросив зачекати медиків.
За кілька хвилин у цьому шумі й гамі чую, що вона якось неправильно зробила вдих повітря.
— У вас точно тільки голова поранена чи ще грудна клітина?
— Та там малесенький осколочок, усе нормально.
Я розрізаю одяг, а там осколок на 4 міліметри. У неї вже почався пневмоторакс, і за 5 хвилин кисень просто притиснув би легені до серця. Я наклав пов’язку і зробив усе, щоб допомогти. Якби не почув цього маленького вдиху, не було б, можливо, врятованого життя.
У мене графік — абсолютний хаос
У мене немає розкладу: мене найняли як медсупровід, зібрав речі і поїхав, не знаючи на скільки. Недавно їхали в Краматорськ, там могли потрапити під обстріл, місто закрили б і ми залишилися б на кілька тижнів, але нам пощастило. У мене графік — абсолютний хаос: якщо десь влучить, то беру бронік і “полетів”, а далі по ситуації.
За цей час мав дві контузії, обидві в Києві. Перша — коли був на Лук’янівці, а друга — коли шахід влетів у будівлю. Вже майже відновився, тільки голова трохи болить і ліве вухо час до часу пищить, але це все терпимо. Іноді мозок думає, що в мене гравітація не знизу, а справа, і я можу впасти, але зараз уже не так заважає.
Сміливість — це бути одночасно стриманим, обізнаним у ситуації і стратегічномислячим. Смілива людина не робить дурних речей, а робить те, що мало б хто наважився зробити.
Журналістка: Каміла Чернєцова
Фото: архів героя
