Володимир Чернюк — пластун, керівник Волонтерського штабу «Пласту» у Львові і випускник Української академії лідерства. У «Пласті» він 9 років, має звання пластуна-скоба, веде власний гурток для юнаків 12-13 років. Після широкомасштабного вторгнення хлопець почав займатися адміністративними питаннями в організації і згодом став керівником Волонтерського штабу.
Відчуття — ніби знову на пластовому таборі
Пам’ятаю, 23 лютого мали зустріч в офісі «Пласту». Тоді обговорювали мандрівку, і вже були якісь воєнні настрої. Саме тому вирішили домовитись з керівником львівського ТРО про окремий взвод пластунів. Увечері 23-го написали на аркуші список добровольців і планували наступного дня подати. Зранку прокинулись — і зрозуміли, що не встигли. Просто так нас ніхто в тероборону не візьме, бо нам недостатньо для того років, та й досвіду військового ніхто з нас не мав. Тоді зрозуміли, що треба діяти на місці.
24 лютого, о 10 ранку, зібралися в офісі «Пласту» і почали працювати. Коли вся країна була розгублена і не знала, що робити, ми вже збирали гуманітарну допомогу. Тоді було відчуття, наче знову на пластовому таборі. Того дня, після обіду, вже надіслали повний бус гуманітарки в Київську область. Ночували просто в офісі: було страшно залишати ті всі дорогоцінні речі, які нам приносили люди.
Ваша? Наша.
Одного дня зі мною сконтактували пластуни з-за кордону, запропонували допомогу. Потім з’являлися інші волонтери, тож вирішили організувати міжнародний штаб. Перші два тижні ми просто намагалися прийняти всі пропозиції допомоги: «Пласт» в українській діаспорі дуже потужний, і з усіх країн нам хотіли допомогти, надіслати гуманітарку. Дуже часто ми навіть не знали, хто і що нам відправляє: нам просто дзвонили з митниці і казали:
— Їде фура з написом «Пласт». Ваша?
— Наша.
Допомагати всім, хто просить
Перші тижні збирали гуманітарку, надсилали військовим реманент, який мали. У структурі було приблизно 300 волонтерів, серед них пластуни, друзі, однокурсники. Щодня кожен щось активно робив. Мали 18 точок збору гуманітарної допомоги по всьому Львову, займалися центральним штабом, міжнародним відділом, відділом обробки запитів і, зокрема, складом.
Тепер у команді штабу семеро активних волонтерів. Також є склад, який діє як окрема команда (там п’ятеро людей). Я від перших днів знав, що відбувається у всіх відділах, і міг відповісти на будь-яке питання. Якось так органічно склалося, що почав займатися всією операційкою штабу. Менеджерю весь процес, даю завдання та перевіряю роботу команди. Ще комунікую з партнерами та займаюся фінансами.
Ажіотаж довкола волонтерства зник, напливу гуманітарної допомоги немає, але ми співпрацюємо з двома фондами: один займається медичним обладнанням, інший допомагає нам забезпечувати продуктовими наборами деокуповані та прифронтові території. Найбільше допомагаємо таки військовим: приймаємо запити, збираємо кошти або шукаємо певні речі в різних фондах. У нас була моральна дилема: допомагати комусь конкретному чи пробувати підтримувати всіх, хто просить? Вирішили, що не будемо пріоритизувати і просто приймаємо всі запити. Якщо є офіційний запит від військової частини і ми розуміємо, що реально можемо допомогти, то беремось.
Магія, що залишається поза кадром
До нас можна звернутися по допомогу за номером кол-центру або в телеграм-канал. Дрібні запити виконуємо ледь не миттєво (наприклад, спальники чи ліхтарики). На дрон чи машину збираємо приблизно три тижні. Запускаємо збір, робимо всю магію, яка залишається поза кадром (розсилаємо інформацію всім, кому тільки можна), і купуємо. Знаємо, де придбати всі ці речі доволі дешево (співпрацюємо з фінляндською компанією).
На цей момент уже зібрали близько 18 мільйонів гривень, відправили десятки тисяч (може, і за 100 тисяч перевалило) продуктових наборів в деокуповані міста, придбали захисникам близько 15 різних автомобілів.
Найпростіший спосіб нам допомогти — це донейти, які можна кинути або на нашому сайті, або в будь-якій соцмережі (там інформація про актуальні збори). Є ще «тривожна монобанка»: коли починається тривога в тій чи іншій області, то запускаємо типу флешмоб — усі скидають по 10 гривень для військових і йдуть в укриття. Це таке маленьке нагадування, бо саме в такі моменти кожен із нас найгостріше відчуває війну.
Для мене волонтерство — це те, що тепер будь-яка людина в нашій країні повинна робити, це наш громадянський обов’язок. Окрім того, це дуже класний об’єднувальний чинник громадянського суспільства (цим ми і відрізняємось від нашого ворога).
Журналістка : Каміла Чернєцова
Фото: архів героя
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
